Мар’яно, почекай, що взагалі відбувається? — Володимир спробував говорити спокійно, хоча всередині вже піднімалася хвиля тривоги. — Ми ж домовлялися про вихідні. Навіщо цей перформанс у п’ятницю вранці? — У мене термінове відрядження за кордон, — відрізала колишня дружина, навіть не переступаючи поріг. — Квитки куплені, проєкт готувався пів року. Я не можу все кинути через те, що у твого нового сімейного життя якісь особливі правила. Хлопці побудуть у тебе два тижні. — Два тижні? — Володимир ледве не впустив чашку. — Ти при своєму розумі? Ти ж знаєш, що ми з Вікторією живемо в її квартирі. У нас були чіткі домовленості. Я не можу просто так привезти дітей на пів місяця без попередження. — Це твої сини, Володимире, — холодним тоном нагадала Мар’яна. — Не гості, не далекі родичі, а твої власні діти. І якщо твоя нова дружина не може потерпіти їх два тижні, то у мене великі питання до вашого шлюбу. — Справа не в терпінні, а в елементарній повазі! — Володимир намагався говорити тихіше, помітивши, як десятирічний Денис та семирічний Павлик притискаються один до одного. — Можна ж було зателефонувати заздалегідь? Обговорити все? Я б щось придумав, винайняв би житло на цей час… — Ой, не починай, — відмахнулася Мар’яна, дивлячись в екран телефону, де вже світилося повідомлення від водія. — Винайняв би він. Знаю я твої обіцянки. Все, мені пора, машина під будинком. Хлопці, слухайтеся тата. Денисе, ти за старшого. Вона швидко поцілувала дітей у маківки, розвернулася і майже вибігла до ліфта. Двері за нею зачинилися з глухим звуком, який змусив Володимира повернутися до реальності
— Тобі діти взагалі потрібні чи ти про них згадуєш тільки тоді, коли треба перед знайомими похизуватися? — Мар’яна стояла…