Почалося. Знову стара пісня. Ти просто не даєш мені спокійно подихати в цьому домі. Тільки-но переступаю поріг — і відразу докори. Про гроші, про борги… Ти стаєш точною копією свого батька, чесне слово. — Мій батько, Олеже, між іншим, віддав тобі всі свої заощадження, які збирав роками. Віддав просто так, під чесне слово, без жодних папірців, застав чи відсотків. Чому? Бо він повірив тобі. Бо ти чоловік його єдиної доньки. Оксана підійшла ближче до столу, схрестивши руки на грудях. Її голос звузив свою звичну м’якість, стаючи дедалі чіткішим і сухішим. — Він не просто якийсь сторонній інвестор із великим гаманцем. Він звичайний пенсіонер. Він відмовляв собі в багатьох речах, не їздив на відпочинок, купував дешевші ліки, щоб у нас із тобою був якийсь старт. А ти зараз сидиш тут і вдаєш, ніби нічого не сталося і ти нікому нічого не винен. Олег закотив очі й відкинувся на спинку стільця. — Оксано, ну що за трагізм? Навіщо все так ускладнювати? — Ти обіцяв повернути все максимум за пів року, — продовжувала вона, ігноруючи його зверхній тон. — А минуло вже більше двох років. Два роки, Олеже! І від тебе — жодного слова, жодного натяку на повернення чи хоча б якусь подяку. — Слухай, я просто не думав, що твій батько сприйме ті мої слова так буквально, — спокійно відповів чоловік, розводячи руками
— Мабуть, легше допроситися в нашої держави ремонту дороги, ніж від тебе банального людського слова «дякую». Оксана з тихим гуркотом…