Ой, Ганнусю, та чого ти через ті ягоди так хвилюєшся і галас здіймаєш? — лагідно, але з якимось особливим, повчальним підтекстом відповіла вона, акуратно ставлячи порцелянову чашку на блюдце. — Я її сусідці з кінця нашої вулиці віддала, пані Марії. У неї ж онуки з міста приїхали на канікули, діткам вітаміни потрібні, вони в місті того сонця й не бачать. А ми з тобою люди дорослі, якось обійдемося, не зубожіємо без однієї миски. Минув тиждень, і на зміну полуничним пристрастям прийшли справжні господарські дива. Почався сезон молодої картоплі. Для нашої родини це завжди була особлива подія. Я дуже ретельно підходила до вибору посадкового матеріалу, виписувала через інтернет дорогий, елітний сорт. Картопельки росли рівненькі, круглі, чисті, з тонкою рожевою шкіркою — просто око радували, коли підкопуєш кущ. Але незабаром я почала помічати дивні речі. Оскільки серед тижня я часто їхала в місто на роботу, господарство залишалося під наглядом свекрухи, яка жила на дачі постійно з травня по вересень. І ось, повертаючись у п’ятницю ввечері, я йшла перевірити город. Найкращі, найпишніші кущі картоплі, які я пригледіла для вихідного обіду, виявлялися акуратно підкопаними з боків. Хтось професійно витягав великі бульби, залишаючи дріб’язок дозрівати далі, і ретельно загортав землю назад, ніби так і було
— Світлано Василівно, а куди поділася наша ранішня полуниця, яку я тільки на світанку в кошик зібрала? Я стояла посеред…