Розумієш, мені потрібна нормальна, здорова дружина, а не постійні рахунки з аптек і розмови про аналізи, — ці слова Роман вимовив настільки легко, наче відмовлявся від набридлої підписки на телеканал, а не від п’ятнадцяти років спільного життя. Він стояв спиною до мене, акуратно складаючи свої фірмові сорочки у велику шкіряну валізу. Ту саму, яку ми колись купили під час нашої першої спільної подорожі до європейського міста моди, коли весь світ здавався яскравим, надійним і повним грандіозних планів. Я лежала на ліжку, не в силах навіть підняти голову від подушки. Останні пів року якась дивна, виснажлива недуга стала моєю другою шкірою, а ця простора спальня — єдиним доступним світом. Я вивчила кожен міліметр на стелі, де тонка тріщина на штукатурці нагадувала карту якоїсь невідомої країни. Роман повернувся, тримаючи в руках акуратно складені речі. Його вигляд був бездоганним, як і завжди. Навіть зараз, коли він вирішив залишити мене наодинці з моїми проблемами, на ньому була ідеально випрасувана сорочка, а дорогі запонки виблискували в блідому світлі ранкового сонця. — Ти просто втомився? — мій голос прозвучав тихо, майже як шелест сухого листя на вітрі
— Розумієш, мені потрібна нормальна, здорова дружина, а не постійні рахунки з аптек і розмови про аналізи, — ці слова…