Я була впевнена, що в Італії такого просто не може бути, що це тільки у нас свекрухи втручаються в життя молодят і все псують. Та моя італійська свекруха такі номери викидає, що я просто вже й не знаю, що робити, до такого я просто не була готова.

Яка ж я була щаслива, коли Патриціо зробив мені пропозицію! Я приїхала в Італію з надією, що і зароблю собі щось, і що своє особисте життя влаштую. За кордон я поїхала в 37 років, коли вже повністю втратила надію влаштувати своє особисте життя вдома. В мене був наречений, ми з ним зустрічалися майже десять років, і навіть певний час жили разом. Але пропозицію мені він так і не зробив, а все тому, що його мама вважала мене не гідною кандидатурою. Я досі пам’ятаю ті чаювання, коли його мати дивилася на мене крізь окуляри і повчально говорила: «Олечко, ти дівчина непогана, але нашому синочку потрібна дружина з іншим корінням, з іншими перспективами».

Я довго терпіла. Думала, терпіння винагородиться. Але коли мені стукнуло 37, я раптом прокинулася вранці і зрозуміла: час іде, я лише роки втрачаю, а толку нема. Того ж дня я зібрала речі і сама розірвала ці безглузді стосунки.

«Не щастить в особистому, то треба заробляти, щоб забезпечити собі майбутнє», — подумала я собі.

В Італії вже давно працювала моя хресна мама, Оксана. Вона мене до себе і запросила, у Мілан. Місто чудове, мені так сподобалося, що словами не передати! Ці величні собори, гамірні кав’ярні, аромат свіжої випічки зранку і неймовірно стильні люди навколо. Хресна швидко знайшла мені роботу, і я стала працювати на прибиранні, бо ж треба було за щось жити і з чогось починати.

Але я не хотіла просто застрягти у рутині «ганчірка-відро». Вечорами я ходила на мовні курси, вчила італійську до німоти в язиці. А щоб остаточно не засумувати за домом, записалася на танці — на пристрасну бачату та сальсу. Там я і познайомилася з Патриціо. Він італієць, 35 років, ще жодного разу не був одружений.

Він видався мені доволі симпатичним: високий, з густим темним волоссям і неймовірно теплими карими очима. Коли ми вперше стали в пару, він усміхнувся і сказав своєю співучою мовою:

— Ciao, bella. Ти танцюєш так, ніби відчуваєш кожну ноту.

— Дякую, — зніяковіла я, намагаючись згадати правильні італійські слова. — Я тільки вчуся.

— Я навчу тебе всьому, — пообіцяв він.

Очевидно, що і я теж йому сподобалася. Ми почали зустрічатися. Патриціо був втіленням романтики: дарував квіти, водив у затишні ресторанчики «для своїх», де не було туристів, показував мені нічний Мілан. І через кілька місяців я зрозуміла, що чекаю дитину.

Першою, кому я про це сказала, була моя хресна. Ми сиділи у неї на маленькій кухні, я крутила в руках чашку з кавою і ледь не плакала від невідомості. Я не знала, що мені робити, тому і запитала поради у неї.

Хресна, яка працює вже багато років в Італії і добре знає менталітет італійців, тяжко зітхнула, поклала свою руку на мою і попередила:

— Олечко, дівчинко моя. Будь готова, що все може піти не зовсім гладко. Італійці — вони ж мамині синочки, мамусі для них — це святе. І офіційно оформлювати стосунки вони не дуже поспішають, можуть роками жити разом і народити трьох дітей, але не розписуватися. Проте дитина — це серйозно. Поговори з коханим і все йому розповісти прямо.

Я йшла на зустріч із Патриціо, і в мене все всередині переверталося від хвилювання. Ми зустрілися в парку. Коли я, затинаючись, вимовила заповітні слова, Патриціо спочатку замермер на секунду, а потім його обличчя розпливлося в такій щасливій усмішці, що у мене відлягло від серця. Він підхопив мене на руки, закружляв і відразу, дістаючи з кишені якусь кумедну каблучку, яку, мабуть, носив як талісман, зробив мені пропозицію. Чесно, я аж ніяк не очікувала від нього такої швидкої і зрілої реакції.

Ми одружилися. Весілля було скромним, швидким. І ось тоді чоловік привів мене до себе додому. Відтоді і почалися мої справжні негаразди і великі проблеми.

Виявилося, що мій чоловік не має окремого житла. Вся його романтичність і самостійність розбилися об факт, що він живе разом зі своїми батьками в їхньому величезному триповерховому родовому будинку в передмісті. З батьками Патриціо до одруження я бачилася всього один раз — на швидкому обіді в ресторані, де я від хвилювання ледве могла проковтнути шматочок лазаньї. Я зовсім не знала цих людей.

Нам віддали другий поверх, щоб ми нібито жили окремо. Самі батьки жили на третьому, а їхня літня бабуся, якій уже за дев’яносто, і її доглядальниця (до речі, теж українка, звати її Марія), займали перший поверх.

Ці італійські традиції і звичаї мені просто не зрозуміти! Я думала, що другий поверх — це наша територія, наша маленька фортеця. Як же я помилялася. Свекруха, Анна, приходить до нас коли їй заманеться. Без стуку, без попередження, просто відчиняє двері своїм ключем і заходить. Завжди намагається встановити свої порядки.

У них в будинку все таке старе і древнє: важкі дубові меблі, якісь темні картини в позолочених рамах, масивні портьєри, від яких, як мені здавалося, пахло століттями. Я хотіла хоч трохи освіжити нашу спальню, зробити її світлішою. Купила красиві, легкі білі занавіски. Тільки-но я зняла старі пильні гардини, як у кімнату, мов вихор, залетіла Анна.

— Що це таке? — її голос пролунав різко, вона сплеснула руками. — Ольга, що ти робиш?

— Я хочу поміняти занавіски, Анно. Щоб було більше світла для дитини, — спокійно відповіла я.

— Ні в якому разі! — закричала вона, вихоплюючи білу тканину в мене з рук. — Цим шторам більше років, ніж тобі! Їх купувала ще моя свекруха! Це історія нашої родини, це якісний оксамит! А ти хочеш повісити цю дешеву синтетику? Не дозволю псувати стиль мого будинку!

І вона просто забрала мої нові занавіски, а старі змусила Патриціо повісити назад. Чоловік лише знизав плечима і прошепотів мені на вухо: «Люба, не сперечайся з мамою, їй шкідливо хвилюватися».

Готувати, на думку свекрухи, я теж абсолютно не вмію. Що б я не зробила — борщ, голубці чи навіть спробувала приготувати італійську пасту — Анна завжди приходила, піднімала кришку каструлі, нюхала і зневажливо підтискала губи.

— Оля, ну хто ж кладе стільки часнику в соус? Це вбивство для шлунку мого сина! Патриціо з дитинства звик до ніжного смаку. Твоя їжа занадто важка.

Але що найцікавіше — це абсолютно не заважало їй щовечора приходити до нас на вечерю! Вона сідала за стіл, критикувала кожен шматочок, повчала мене, як правильно тримати виделку і як різати хліб, але з’їдала все до останньої крихти.

З часом я зрозуміла головну причину її злісті. Їй катастрофічно не подобається те, що я старша за її сина на два роки. Анна не соромилася говорити про це вголос під час наших «сімейних» вечерь.

— В Італії чоловіки одружуються пізніше, але беруть молодих дівчат, — значущо говорила вона, дивлячись на мій живіт. — Патриціо поспішив. Вона не хотіла, щоб він зі мною офіційно оформляв стосунки, вона мріяла про місцеву італійку з хорошої родини, а не про «іноземку з ганчіркою», як вона колись назвала мене за очі (це мені по секрету розповіла Марія з першого поверху).

Я думала, що таке буває лише в Україні, коли свекрухи пхають свого носа в усі справи, контролюють кожен крок і вважають невісток безпорадними. А виявилося, що свекрухи всюди однакові, незалежно від паспорта і країни проживання.

Анні, моїй свекрусі, 56 років. Вона ще доволі добре виглядає: підтягнута, завжди з укладкою, з яскравим манікюром, носить дорогі шовкові хустки на шиї. Свекру, Марко, 58 років. Він теж ще нічого — високий, імпозантний чоловік із сивиною на скронях, завжди спокійний, мовчазний, багато читає і майже не втручається в жіночі чвари. Марко ставився до мене нейтрально-доброзичливо, іноді міг посміхнутися і сказати «Дякую за вечерю, Ольга», що викликало у його дружини напад німого гніву.

І ось, зовсім нещодавно, моя свекруха перейшла всі мислимі і немислимі межі. Знаєте, що вона придумала? Вона вирішила, що я хочу в неї чоловіка забрати! Що я заглядаюся на Марко!

Це сталося в суботу. Патриціо поїхав у справах, а Марко спустився на наш поверх, щоб допомогти мені полагодити замок на балконних дверях, який заїдало. Він стояв біля дверей, крутив щось викруткою, я стояла поруч і тримала коробку з інструментами. Ми просто розмовляли про погоду і про те, що скоро треба буде збирати оливки. Я посміхнулася якійсь його фразі.

У цей момент двері з коридору відчиняються, і на порозі з’являється Анна. Очі круглі, дихання перехоплює, обличчя червоне від люті. Вона подивилася на нас так, ніби застала за чимось непристойним.

— Марко! — крикнула вона. — Негайно піднімайся нагору! Мені потрібна твоя допомога!

Свекор зітхнув, відклав викрутку і мовчки пішов за нею.

Через півгодини, коли Марко кудись пішов з дому, Анна знову спустилася. Вона підійшла до мене впритул. Від неї пахло дорогими парфумами, але погляд був абсолютно холодним і злим.

— Послухай мене сюди, іноземко, — тихо, майже шиплячи, сказала вона мені прямо в обличчя. — Я дуже ревную свого чоловіка до тебе. І я попереджаю: щоб ти і не думала дивитися в його сторону! Навіть не смій посміхатися йому чи просити про допомогу. Ти прийшла в цей будинок до мого сина, от і сиди на своєму місці. Я не жартую. Якщо я помічу ще хоч один такий погляд — ти вилетиш звідси швидше, ніж приїхала.

Мені від цього так неприємно стало, що словами не передати! У мене всередині все захололо від обурення. Я ж про таке навіть не думала! Марко для мене — як батько, літня людина, дідусь моєї майбутньої дитини! Як взагалі їй могло таке в голову прийти? Яка ж брудна і хвора уява у цієї жінки!

Я не змогла нічого відповісти, у мене просто застряг клубок у горлі. Я вибігла на вулицю, в сад під велике оливкове дерево, сіла на лавку і просто розплакалася від безсилля та образи. Сльози текли рікою, я закривала обличчя руками і думала: «За що мені все це? Чому я знову тікаю від однієї божевільної мами до іншої?»

Ці сльози помітила Марія, бадантка, яка живе на першому поверсі і доглядає за бабусею. Вона якраз розвішувала білизну в саду. Побачивши мене в такому стані, вона кинула таз, підійшла, сіла поруч і обійняла мене за плечі.

— Олю, ну що ти, дитино? Що сталося? Анна знову щось утворила? — лагідно запитала вона солов’їною українською мовою.

Я не витримала і розповіла їй про всю цю дику ситуацію з ревнощами. Думала, Марія здивується, скаже, що Анна просто збожеволіла. Але Марія лише сумно похитала головою і підтвердила мої найгірші побоювання:

— Ех, Олю… Ти ще просто не знаєш цих італійок. Вони насправді неймовірно, патологічно ревниві! Для них будь-яка молода жінка з нашого краю — це потенційна небезпека. Вони вважають нас занадто м’якими, красивими і підступними. Анна все життя тримає Марко під каблуком, вона панічно боїться його втратити на старості літ. Тому я тобі раджу: будь з цим дуже обережна. Тримайся від Марко на відстані кілометра. Не розмовляй, не вітайся зайвий раз, дивись в підлогу, коли він проходить. Бо Анна тебе живцем з’їсть і Патриціо проти тебе налаштує. Вона тут королева, а ти поки що ніхто для неї.

Я слухала Марію і просто не вірила своїм вухам. Де я опинилася? В якому середньовіччі?

Минув час, у нас народилася донечка, маленька Софійка. Вона така красива — з очима Патриціо і моїми світлими кучерями. Ми з чоловіком неймовірно щасливі, коли залишаємося втрьох. Патриціо виявився чудовим татом: він встає вночі, колише малу, міняє підгузки, співає їй італійські колискові. Але через його маму, яка все ускладнює і робить кожен день токсичним, чомусь повноцінно радіти материнству не доводиться.

Анна приходить щодня «перевіряти дитину». Вона заявляє, що я неправильно сповиваю, що дитині холодно, що я даю їй замало молока. Коли Софійка плаче, Анна вириває її у мене з рук зі словами: «Ти нездара, ти навіть заспокоїти її не можеш!»

Я більше не можу так жити. Це пекло на другому поверсі триповерхового будинку. Останньою краплею стало те, що Анна принесла хрестик для маtarget і заявила, що хрестити дитину ми будемо тільки в її сімейній церкві, і гостей обиратиме вона сама, а мою хресну Оксану вона бачити на святі не хоче, бо «це родинне свято, а не збіговисько емігрантів».

Я не витримала і влаштувала Патриціо серйозну розмову. Коли маactive заснула, я сіла навпроти нього і сказала:

— Патриціо, ми так більше не можемо. Твоя мати переходить усі межі. Вона контролює кожен мій крок, вона ображає мою родину, вона ревнує мене до твого батька! Це ж абсурд! Давай переїдемо. Давай знімемо маленьку квартиру в Мілані. Ти ж добре заробляєш, я теж зможу підробляти, коли мала підросте. Будемо жити самі, будувати свою родину.

Патриціо подивився на мене так, ніби я запропонувала йому полетіти на Марс. Йому моє бажання видається не просто дивним, а абсолютно диким і нелогічним.

— Оля, про що ти говориш? — щиро здивувався він. — Переїжджати? Навіщо платити комусь за оренду, якщо у нас є величезний родовий будинок? Тут жили мої діди, мої батьки, тут маємо жити ми. Цей будинок колись буде повністю нашим. До того ж, я — єдиний син у своїх батьків. Я не можу їх кинути. Мама просто бажає нам добра, вона досвідчена жінка, хоче допомогти тобі адаптуватися. Ну так, вона буває емоційною, вона ж італійка! Тобі треба просто бути м’якшою, терплячішою, звикнути до її темпераменту.

Він щиро не розуміє мого болю. Для нього така поведінка матері — це норма. Він виріс у цьому і вважає, що я просто придираюся і роблю проблему з нічого.

Я закрилася у ванній і довго дивилася на себе в дзеркало. Мені вже 38 років. Що мені робити з цим усім? Щось геть не щастить мені на свекрух — що в Україні була потенційна мати чоловіка, яка зруйнувала десять років мого життя, що тут, в омріяній Італії, я отримала справжнього домашнього тирана в шовковій хустці.

Я люблю свого чоловіка, я обожнюю нашу донечку, але жити під одним дахом з Анною і постійно вислуховувати її безглузді звинувачення та ревнощі до власного свекра я більше просто не маю сил. Моє життя перетворюється на постійний стрес, а я хочу просто спокійно виховувати дитину.

Як зробити так, щоб Анна перестала втручатися в наше життя, якщо чоловік повністю на її боці і переїжджати категорично відмовляється? Може, мені варто змінити тактику? Почати грати за її правилами, чи, навпаки, піти на відкритий конфлікт і виставити їй жорсткі ультиматуми? Або ж зібрати речі, забрати дитину і повернутися до хресної в Мілан, показавши характер?

Як би ви вчинили на моєму місці в такій заплутаній італійській сімейній драмі?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.