Життєві історії 0
Весілля було гучним. Хрещена Олена сяяла. Вона вірила, що сімейне життя нарешті зробить мене відповідальним. У розпал свята вона вийшла до мікрофона і простягнула мені оксамитову коробочку. — Живіть і радійте, діти мої. Це ключі від вашого власного гніздечка. Двокімнатна квартира в центрі. Я був на сьомому небесах. Тепер у мене була муза, власна територія і стабільний фінансовий потік від Олени «на облаштування побуту». Соломія швидко зрозуміла: щоб потік не вичерпався, треба стати незамінною. А що може бути кращим за дітей? Олена і Віра обожнювали малюків. Через дев’ять місяців народився Артем. Олена була в захваті. Вона купила найкращий візок, найдорожчі пелюшки й виписала нам солідну щомісячну «допомогу на дитину». Соломія, відчувши смак грошей, вирішила не зупинятися. Через рік народилася Софійка. Ще через одинадцять місяців — маленький Данилко. Наша квартира почала нагадувати склад іграшок та памперсів. Соломія вже не цитувала Рільке. Тепер вона цитувала ціни на дитяче харчування і вимагала нову шубу
— Ти що, серйозно сподіваєшся, що ми будемо жити на одну твою зарплату в
Життєві історії 0
Оксано, як твій колишній? — запитала пані Ганна, подруга матері, накладаючи собі олів’є. — Аліменти хоч платить якісь? Оксана картинно зітхнула і відклала телефон, з яким не розставалася ні на хвилину. — Ой, пані Ганно, не питайте краще мене про це. Там така людина важка, що й не передати. Каже, що на будівництві зараз мало платять. Скидає якісь копійки, наче милостиню дає. Якби не мама і не Андрій, мій рідний брат, я б не знала, як дитину взути. Марія Іванівна поклала руку на плече доньки. — Нічого, доню. Поки я жива, ми вас не залишимо. Андрій у нас — опора сім’ї. Золота дитина. Не те що деякі нероби. Андрій густо почервонів і почав інтенсивно працювати виделкою. Олена, невістка, відчула, як у неї під столом стискаються кулаки. «Опора сім’ї» працював на двох роботах, але половина його заробітку дивним чином перекочовувала до маминої сумки або на картку Оксани «на потреби малого»
Над Коломиєю повільно згасав теплий осінній вечір. Повітря було густим від паху квітучих хризантем
Життєві історії 0
Мамо! Мільйон? Ти жартуєш? Де ми візьмемо такі гроші? — Ганна ледь не впустила чашку. — Валентина Петрівна накрила долонею руку доньки. Погляд її став лагідним, благальним. — Ганнусю, вся надія на тебе. У тебе ж робота офіційна, зарплата «біла», кредитна історія ідеальна. Візьмеш позику на себе, а виплачувати будемо разом. Світлана на роботу вийде, я пенсію відкладатиму. Ну, виручай рідну сестру! Ці слова прозвучали як вирок. «Візьмеш на себе». Слова матері: «Візьмеш кредит на себе», — зависли в повітрі кухні. Ганна відчула, як німіють кінчики пальців. Вона дивилася на Світлану, яка в цей момент старанно розглядала свої нігті з облізлим лаком, уникаючи погляду сестри. — Мамо, ти ж пам’ятаєш, як ми з Олегом жили перші шість років шлюбу? — голос Ганни здригнувся, але вона втримала самовладання. — Ви з батьком тоді сказали: «Це чесно. Ви живете в двокімнатній квартирі, отже, маєте виплатити Світлані її частку готівкою». — То була справедливість, Ганю, — відрізала Валентина Петрівна. — Ви отримали дах над головою, а Світланка — старт у життя
Над Бережанами повільно згасав травневий вечір. Сонце ховалося за шпилями старої ратуші, фарбуючи плесо
Життєві історії 0
Не сміши людей, Мар’яно. Не ганьби сім’ю своїми «святкуваннями». Мар’яні було дуже гірко чути ці слова. Особливо зараз, коли вона так старалася стати на ноги. Але вона вирішила не сперечатися. Просто зрозуміла, що пояснювати щось людині, яка бачить навколо лише цінники, немає сенсу. — Це вже моя справа, Тетяно. Буде твій день — там і будеш господинею. А моє життя залиш мені. — Ну звісно! Я свій день точно організую так, що всі ахнуть. У мене є смак, можливості і справжні друзі, а не просто випадкові знайомі. Мар’яна не стала відповідати на цей випад. Може, у неї й не було заможного батька, який виконував кожен каприз, зате були люди, які любили її просто так, за те, що вона є. Зведені сестри, Мар’яна та Тетяна, ніколи не були близькими. Після того, як мама Мар’яни вдруге вийшла заміж, життя дівчини круто змінилося. Вони переїхали до будинку вітчима, і Мар’яна одразу відчула себе там «додатком»
— Ти що, справді надумала збирати людей на свої вісімнадцять? — Тетяна дивилася на
Життєві історії 0
Що це за дурниці? — прошипіла свекруха. — Які ще кав’ярні? Гроші на вітер? Ганно, ти при своєму розумі? — Всього п’ятеро дівчат, — пролепетала я, хоча всередині вже розуміла: розмова не заладиться. — Це не так дорого… — Вдома посидите, чайку поп’єте! — відрізала вона. — Печива купуй кілограм, он у «Сільпо» акція, і сидіть хоч до ранку. Треба кожну копійку в справу вкладати. Ми на нову квартиру збираємо, Степанові машину треба оновити, а вона по забігалівках зібралася розтринькувати зароблене важкою працею! Я тоді вперше спробувала заперечити. — Але ж це мої іменини! Я хочу вийти «в люди», хочу бути нарядною, хочу відпочити хоч один вечір. Я ж працюю не менше за вас, Степане, скажи їй! Степан навіть не відірвав очей від паперів. — Мати правду каже, Ганю. Чого ти дурницями голову забиваєш? Роботи повно. Завтра в третій квартирі виїжджають, треба генеральне прибирання робити, бо нові гості заїдуть. Яка кав’ярня? Ти ж втомлена будеш. — Ти бач, яка «пані» знайшлася! Нарядною вона хоче бути! А ти не забула, звідки тебе Степан витягнув? Хто тебе «підібрав» ледь не на вулиці, з твоїми боргами і хворою тіткою? Тобі роботу в нашому сімейному бізнесі дали з великої милості, а ти тепер права качаєш
— Ти тут ніхто, Ганно, і звати тебе ніяк, — ці слова свекрухи досі
Життєві історії 0
Батьки тобі на день народження гроші подарували? — запитав чоловік раптом, не піднімаючи голови. — Так, — Ольга завмерла. — Тато передав конверт. Сто п’ятдесят тисяч гривень. Сказав, що це на мою мрію. На ту поїздку до Португалії, про яку я марила з університету. Або на перший внесок за вживане авто, щоб я не чекала автобус по сорок хвилин після нічної зміни в лікарні. Захар нарешті відклав телефон і підняв на неї погляд. У його очах не було ні радості за дружину, ні краплі тепла. Тільки холодна, залізобетонна рішучість. — Чудово. Завтра перекажемо все Лерці, — заявив він, відсуваючи тарілку. — Їй потрібна машина. Я вже пригледів непоганий варіант, якраз у цю суму вкладемося на перший внесок. Буде їй сюрприз. Ольга відчула, як усередині все покривається крижаною кіркою. — Що ти зараз сказав? — тихо перепитала вона. — Мені не почулося? — Ти що, оглохла, Оль? Лерці важко. Вона нарешті влаштувалася на роботу, а їздити на інший кінець міста маршрутками — це справжній жах для дівчини. Вона молода, тендітна, їй треба комфорт. Хіба ти не розумієш таких очевидних речей
Над Бережанами повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі ратуші та замок Синявських. У
Життєві історії 0
Що трапилося? Чого ви кричите? — мама була налякана, її волосся розкуйовдилося. До кімнати забігли батьки. Тато клацнув вимикачем. Яскраве світло розігнало нічних примар. — Там була зла баба, — схлипнула Софійка. — Вона хотіла мене забрати, а бабуся її прогнала палицею. — Софійко, ну які баби? Тобі просто наснилося, — тато зітхнув і присів на край ліжка. — Нічого не наснилося! Я бачила павука! Він під столом! Тато зазирнув під стіл, перевірив за кріслом. — Порожньо. Це просто твоя багата фантазія. Потрібно менше дивитися мультики перед сном. Мама невдоволено подивилася на бабусю: — Мамо, ви б її не підігрівали. Тепер вона пів ночі не засне через ці казки. Бабуся лише спокійно поправила хустку
— Спи вже, бо прийде Бабай і забере тебе в темний ліс, — пошепки,
Життєві історії 0
Галино Петрівно, навіщо ви це взяли? — я відчула, як усередині все стислося від холодної образи. — Це ж мої особисті речі. Моя кімната була зачинена. Свекруха нарешті глянула на мене через окуляри. У її погляді не було ні краплі каяття, лише легке роздратування, ніби я — настирлива муха, що заважає поважному зібранню. — Ой, не починай, Маріє, — вона відклала планшет. — Я просто показую дівчатам, як добре живе мій син. Скільки він на тебе витрачає, поки я на всьому економлю, аби йому було легше. Ми просто дивимося. Пані Світлана в цей момент уже крутила в руках мої смарагдові сережки. Вона підносила їх до світла люстри, задоволено мружачись, а потім, зовсім не соромлячись, почала прикладати їх до своїх вух, розглядаючи себе у великому дзеркалі навпроти. — Ой, Галю, справді гарні. Якісний камінь, — промовила вона, ігноруючи мою присутність. — Павлик молодець, знає толк у речах. Тільки от навіщо таку красу ховати в спальні? — Це мої речі, — я зробила крок вперед, простягаючи руку до столу. — Будь ласка, покладіть їх на місце. Зараз же
Свекруха, Галина Петрівна, навіть не відірвалася від екрана свого планшета, коли я втомлена зайшла
Життєві історії 0
Куди ділися наші гроші? І скільки це ще триватиме, Михайле? — я старалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло від незрозумілого передчуття. Михайло стояв на кухні, повільно пережовуючи бутерброд, і дивився кудись у вікно. — Та що ти починаєш, Ганно? — він нарешті повернувся до мене. — Ну, допоміг трохи мамі. Вона ж рідна людина. Хіба ми збідніємо від того, що зробимо їй приємне? Я закрила кришку ноутбука. У голові пульсувала думка: «Ми не збідніємо, але ми й не багатіємо». Останній рік я працювала за двох, брала підробітки вечорами, засиджувалася над звітами до другої ночі. Я відмовляла собі в нових туфлях, навіть коли старі почали промокати, щоб ми нарешті могли поміняти той клятий холодильник, який жер електрику й нерви. — Михайле, «приємне» — це квіти на іменини або тортик до чаю, — відповіла я, сідаючи навпроти. Стіл хитався — ніжка давно просила ремонту, але в чоловіка «не доходили руки». — А тут суми, на які можна було б пів року жити. Ти ж сам знаєш, що на твоїй новій роботі обіцяли золоті гори, а поки що ми бачимо лише обіцянки. За цей місяць ти приніс додому «голий» оклад, якого ледь на бензин вистачило. Чоловік відмахнувся, ніби я казала про якісь дурниці. Він завжди так робив: коли розмова заходила про відповідальність, він ставав маленьким хлопчиком, який вірить у диво
— Куди ділися наші гроші? І скільки це ще триватиме, Михайле? — я старалася
Життєві історії 0
І що будемо, Петре, робити? — я подивилася на свого чоловіка з нерозумінням, що буде далі, а він так само дивився на мене. Ми щойно зачинили двері за гостями. У коридорі ще витав аромат дорогого парфуму свахи — до нас у гості приїхали наші майбутні свати. Вони самі, як сказати, напросилися — мовляв, діти наші вирішили одружитися: наша дочка Іванка і їхній син Андрій, от і треба вже, як годиться, познайомитися ближче, обговорити весілля. Живуть вони у сусідньому містечку, якихось двадцять кілометрів від нас. Приїхали машиною — блискучою, чорною, такою чистою, ніби вона щойно з салону, а не їхала нашими сільськими дорогами. Гарно вдягнені, з тими своїми манерами… Я ще з порога відчула, що люди вони непрості. Ми ж, як люди, накрили стіл на Вербну неділю — все як має бути. Я тиждень готувалася. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб вони побачили: ми хоч і прості люди, але знаємо ціну гостинності. І шинка домашня, яку Петро сам вудив у вільшанках, і ковбаска з часничком, що аж дух захоплювало, і салати трьох видів. І ми сподівалися, що на Великдень свати нас запросять до себе, але цього не сталося
— І що будемо, Петре, робити? — я подивилася на свого чоловіка з нерозумінням,

You cannot copy content of this page