Андрію! Куди ти знову виніс гроші?! — голос Ольги, гучний, наче грім у травні. Андрій, чоловік середніх років з утомленими, але добрими очима, стояв посеред кухні, злегка зіщулившись від нападу дружини. Він щойно закінчив прибирати зі столу, сподіваючись на бодай п’ять хвилин спокою, але доля розпорядилася інакше. — Олю, заспокойся, будь ласка. Я позичив їх Іванові, — тихо відповів Андрій. — У нього ситуація критична: доньку в перший клас збирають, а на роботі зарплату затримали, обіцяють лише через два тижні. Не міг же я залишити його напризволяще? Ми ж з ним куми, зрештою. Ольга підійшла до чоловіка. Її погляд був сповнений такого презирства, що Андрієві на мить здалося, ніби повітря в кімнаті стало важчим. — А ми, виходить, жити не маємо на що?! — вигукнула вона. — Ти взагалі в курсі, що в холодильнику у нас зовсім порожньо? Мені на базар треба, треба на зиму закупити крупи, олії, цукру! Тобі взагалі плювати на наш дім, на наше майбутнє?! — Олю, ну навіщо ти так? У коморі ж повно всього: картоплі на всю зиму вистачить, консервації повно, сало є, мука є. Ми ж не голодуємо! Ти чого знову роздуваєш скандал на рівному місці? Ти ж сама своїй матері минулого місяця віддала майже всю зарплату свою. Я ж слова тоді не сказав
Селище міського типу Вербівка, що затишно розкинулося в долині між густими лісами та повноводною річкою, жило своїм розміреним, подекуди занадто…