Це не просто біда, Віро! Це сім’я влетіла! — Ігор ступив ближче, і від нього пахнуло холодним зимовим повітрям, дешевим тютюном і тією особливою злістю, яка буває лише в людей, що відчувають свою провину, але нізащо в ній не зізнаються. — Мама не винна, що вона така довірлива. Її обдурили, розумієш? — Довірлива — це коли в магазині решту не перерахувала, — Віра відчула, як у грудях закипає щось гірке. — А коли доросла жінка несе останні копійки, та ще й позичені, у якийсь сумнівний «проєкт», бо їй пообіцяли золоті гори — це не довірливість. Це щось набагато гірше. Ігор різко розвернувся і пішов на кухню. Він завжди так робив: займав територію, ніби це додавало йому ваги. Там пахло затишком, вечерею, домом — усім тим, що Віра створювала роками, поки він «рятував світ» або чергову родичку. — Ти знову все перекручуєш, — кинув він через плече. — Мама там не сама. Там Олена з малою дитиною. Ти розумієш, що до них уже приходять? Що їм дзвонять щогодини? Вони в чужому місті, у якійсь орендованій кімнатці, де з вікон дує так, що дитина в шапці спить! А ти сидиш тут, як королева на троні, і рахуєш свої копійки
І ти справді думала, як таке могло статися, ти що, геть розум втратила, де були твої очі й де тепер…