Українці Сьогодні

Чула? Жанна через три дні приїжджає! — радісно мовила мати. — Вона тобі не телефонувала? Марина завмерла. Її мати, Зінаїда Петрівна, стояла у дверях кухні, навіть не знявши пальта. — Ні, не дзвонила. А що сталося? Чому такий поспіх? — Марина відчула, як всередині починає наростати напруга. — Зі Львова переїжджає. Роботу там втратила, з орендою зовсім біда стала — ціни підскочили так, що не витягують. Руслан наче тут щось знайшов, на будівництві, от і вирішили повернутися ближче до своїх. Марина знала цей тон матері — так вона починала розмови, коли їй було щось потрібно. — І де вони збираються жити? — Ось про це я й хотіла поговорити, — Зінаїда Петрівна відвела погляд, розглядаючи магнітики на холодильнику. — Будинок же порожній стоїть. Уже три місяці, як, ну, ти знаєш. Марина повільно повернулася до матері. Ось воно що. — Мамо, це будинок тата. Його дім у Великих Гаях. — Тата вже немає, Марино, — голос матері став жорсткішим. — А будинок є. Великий, цегляний, добротний. І стоїть він зачинений, нікому не потрібний. Тільки пилом припадає. Не скупись, бо я тобі не пробачу

Тернопіль завжди славилося своїм шармом, навколо якого вирує життя, та особливим спокоєм затишних вуличок.

Життєві історії 0

Олю, передай, будь ласка, сіль, — гукнула Оксана, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Ігор сьогодні такий натхненний, здається, шашлик буде просто неймовірним. — Він старався, — посміхнулася я, простягаючи сільничку. — Весь ранок маринував м’ясо за якимось новим рецептом. Казав, що цей вечір має бути особливим. Ми справді давно не збиралися всі разом. Робота, побут, вічні справи — все це забирало купу часу. А тут такий привід: вихідні, природа, найкращі друзі. Чекали ще одного друга, Андрія. Він чомусь затримувався, хоча раніше за ним такого не спостерігалося. Андрій завжди був душею компанії, пунктуальним і відкритим. Останнім часом ми бачили його рідше. Він не був одруженим, але натякав, що у нього хтось з’явився. Хто саме, він нам не розповідав, тримав інтригу. Говорив тільки, що познайомить нас усіх при особистій зустрічі, коли прийде слушний час. І ось цей час настав. — Де ж цей Андрій? — пробурчав Сергій, підходячи до нас за чистою тарілкою. — М’ясо вже майже готове, а його все немає. Обіцяв же сюрприз

Нас запросили в гості на дачу наші друзі, зібралася велика весела компанія. Хлопці смажили

Життєві історії 0

Наталко, батька нашого не стало, — Ірина схлипувала в телефон. — Серце не витримало. Наталя закрила очі. Біль був, але він був якимось далеким. — Тільки ти не приїжджай, — поспішно додала сестра. — Мама тебе бачити не хоче. Категорично заборонила навіть повідомляти тобі дату поховання. — Чому? — розгублено запитала Наталя. — Що я знову зробила не так? Ірина витримала довгу, незручну паузу. — Мама вважає, що це ти його зі світу звела. Мовляв, після твого останнього приїзду з-за кордону він дуже здав, постійно нервувався і сварився. Але. Наталко, якщо ти можеш, вишли грошей. Бо ми зовсім не готувалися до такого, коштів на поховання немає, кредити так і висять. Наталя гірко посміхнулася. Її знову використовували. Але вона пообіцяла допомогти. Того ж дня вона переказала на рахунок Ірини велику суму — більше, ніж було потрібно на поховання. Ірина отримала гроші, але матері про це не сказала. Вона виставила все так, ніби сама знайшла кошти, позичивши у знайомих. Наталя так хотіла приїхати до рідних, але не змогла, бо вони заборонили

Ужгород навесні перетворюється на справжню казку. Рожева хмара сакур огортає старовинні вулички, а повітря

Життєві історії 0

Анжелко? Ти чому вдома? — здивувався чоловік. — З Марійкою щось? — З Марійкою все добре, Олеже. А от з нами — ні. Нам треба поговорити. Прямо зараз. Він глянув на її обличчя і, здається, все зрозумів без слів. — Ти дізналася, що в мене інша, так? Вони сіли за стіл. Без криків, без биття посуду. Голос Анжели був сухим. — Як довго це триває? — Вісім місяців, — прошепотів Олег. — Чому? Чого тобі не вистачало? Хіба я була поганою дружиною? Хіба діти тебе не радували? Олег довго мовчав. Потім почав говорити тихо, ковтаючи слова. — Я не знаю, Анжело. Все було ніби добре. Ти — ідеальна жінка, найкраща мати. Але я відчув, що життя проходить повз. Рутина. Квартира, садочок, гуртки, кредити, обговорення того, що купити на вечерю. Я відчув себе просто функцією. А з нею, з нею я ніби знову став тим двадцятирічним хлопцем, у якого немає зобов’язань. Це було як ковток кисню, я не хотів, щоб це заходило так далеко. Думав, це просто розвага. — Розвага? — Анжела гірко посміхнулася. — Тобто наша сім’я, наші діти, наші дванадцять років — це всього лише нудна рутина, від якої треба відпочивати в обіймах іншої? — Ні! Ви — моє життя. Я люблю тебе. Просто я заплутався. Анжела дивилася на чоловіка і не вірила йому

Місто Чернігів завжди вражало своєю витонченою архітектурою та особливим духом сивої давнини. Золоті бані

Життєві історії 0

До кінця місяця вона вилетить на вулицю. Це я тобі гарантую, — голос Олега, її коханого чоловіка, з яким вона прожила вісім років, звучав на записі цинічно і холодно. — Ти впевнений? А то я вже втомилася чекати в цій найманій квартирі. Хочу нарешті переїхати в нормальні умови, — відповів жіночий голос, молодий, капризний і неймовірно зухвалий. Олена заплющила очі, відчуваючи, як реальність навколо неї розсипається на друзки. — Обіцяю, сонечко. Все вже схвачено. Я ж казав, що ситуація під контролем, — продовжував Олег. — А якщо вона впреться? Квартира ж спільна. Разом іпотеку платили. Почнуться суди, адвокати. Мені воно треба? Я хочу комфорту, а не проблем, — не вгамовувалася незнайомка. — Та куди вона дінеться? Оброблю як слід. Скажу, що всі кредити на ній висять. У мене є знайомі, юристи підкажуть, як папери підкоригувати. Поплаче, збере свої ганчірки й піде до своєї матусі в село під Подільськом. Ще й рада буде, що легко відбулася. Олена вимкнула запис. Вона дивилася на гамірну одеську вулицю і не могла повірити, що людина, яка ще сьогодні вранці цілувала її в щоку і бажала гарного дня, планує викинути її на вулицю, наче непотрібну річ

Ранок в Одесі завжди особливий. Місто прокидається під крики чайок та гуркіт перших трамваїв,

Життєві історії 0

Сину! Скільки ми вже маємо грошей? — голос свекрухи був солодким. — Ганна з агентства дзвонила, каже, та однокімнатна біля парку — то просто знахідка. Але довго чекати не будуть, охочих багато. — Мамо, тихіше! — шикнув Юрій. — Юлька ось-от повернеться. Зібрали вже близько семисот п’ятдесяти тисяч. Ще зовсім трохи — і на перший внесок вистачить. — Молодець, синку! Справжній чоловік. Я знала, що на тебе можна покластися. А Юлія? Невже нічого не запідозрила? — у голосі свекрухи почулося задоволення. — Та ніби ні. Кажу, що об’єкт складний, техніка дорога, матеріали подорожчали. Вона вірить. Економить на всьому, навіть нові чоботи собі не купила, каже, старі ще походять. Жаль її, звісно, але ти ж маєш мати своє гніздечко, мамо. Ми ж домовлялися. — Звісно, домовлялися. Це ж моя мрія, Юрчику! Мені той будинок у селі вже в печінках сидить, важко мені там. А своя квартира в місті — то зовсім інше життя. Ти ж розумієш, я для тебе життя поклала. І Юлія нічого не дізнається, поки все не оформимо? Бо вона ж у тебе з характером

Це місто Теребовля, що на Тернопільщині, з його величними руїнами стародавнього замку та вузькими

Життєві історії 0

А що це ви вчора так пізно повернулися? — кричала теща з порога до зятя. — Де це ви були, га? — Вона вже господарювала біля столу, виставляючи на нього численні баночки та згортки. Сергій відчув, як усередині починає закипати роздратування. Йому було 34 роки. Він був успішним програмістом, який повністю утримував сім’ю та самотужки виплачував кредит за цю квартиру. Але в присутності тещі він завжди почувався підлітком, якого допитують за прогуляний урок. — Ми в торговий центр їздили. Купили нові штори, — коротко відповів він. — Штори? А старі чим були погані? Ті, що я вам на новосілля дарувала, ще б сто років висіли! — Олександра Степанівна примружила очі. — Ті вицвіли на сонці, — Сергій зробив ковток міцної кави. — Ці мають захищати від світла, щоб Оксана могла нормально виспатися. — Вицвіли. Бач які ніжні стали. І скільки ж тепер коштують ці ваші «захисні» ганчірки? Зять чудово знав, що гроші були її улюбленою темою. — Чотири з половиною тисячі за два полотна, — видав він, очікуючи на реакцію. — Скільки?! — Теща сплеснула руками так гучно, що що було на всю квартиру чути її. — Сергію, ти при своєму розумі? Чотири тисячі за шматок тканини? Та за ці гроші можна було пів міста нагодувати

Це місто Бережани, що на Тернопільщині, завжди славилося своїм спокоєм, старовинною архітектурою та особливим

Життєві історії 0

З’їздили на шашлики, називається. Я на кухні ріжу м’ясо, чоловік шукає покривало, діти пакують свій намет. Звичайний сонячний ранок, який обіцяв бути ідеальним. Ми планували цей виїзд два тижні: вибрали затишне місце біля річки, де верби схиляються до самої води, купили свіжу свинячу шию, замаринували її за моїм фірмовим рецептом з цибулею та травами. Діти, Сашко та Оленка, вже уявляли, як будуть ставити намет і шукати жаб у траві. Кожен рух був наповнений передчуттям свята. Я акуратно розділяла волокна м’яса, вдихаючи аромат маринаду. У повітрі пахло весною, чистотою і надією на спокійний вихідний без метушні великого міста. Раптом — дзвінок у двері. Короткий, наполегливий, ніби той, хто стояв за порогом, уже вважав себе господарем ситуації. Андрій, мій чоловік, виглянув з кімнати з розгубленим виглядом, тримаючи в руках старе картате покривало. Я відклала кухонне приладдя і пішла відчиняти, витираючи долоні об фартух. У голові промайнула думка: “Може, сусідка за сіллю?”. Але реальність виявилася куди масштабнішою

З’їздили на шашлики, називається. Я на кухні ріжу м’ясо, чоловік шукає покривало, діти пакують

Життєві історії 0

Щoб мої очі тебе нe бaчили! Та щo сyсіди скaжуть?! Забиpайся тyди, звiдки пpийшла, — це говорила мені рідна мама. Я стояла, стискаючи ручки пластикових пакетів, у яких помістилося все моє невдале життя, і дивилася на жінку, яка мене народила. Вона не виглядала злою — вона виглядала наляканою. Наляканою тим, що скаже баба Марія через паркан, що прошепочуть у магазині, як подивиться голова сільради. Для неї «людське око» було важливішим за те, що її дитина не має де прихилити голову. — Мамо, куди ж я піду? Подивися на мене, мені ж скоро термін… — мій голос тремтів, я намагалася знайти бодай краплю тепла в її очах. Вона відвернулася, нервово поправляючи фартух. Її пальці перебирали край тканини, очі бігали по подвір’ю, ніби вона шукала там виправдання своїй поведінці. — Треба було раніше думати, Марійко. Коли з тим міським гуляла. А тепер іди. Не ганьби хату. Батько б з того світу встав, якби побачив такий сором. Поки живіт не на носі був, ще якось терпіла, а тепер… Люди пальцями тицяють. Досить з мене. Я не стала більше сперечатися. Просто розвернулася і пішла геть від рідного порогу

— Щoб мої очі тебе нe бaчили! Та щo сyсіди скaжуть?! Забиpайся тyди, звiдки

Життєві історії 0

Мамо, ну як ти там? Одужала? Слухай, ми з Танею обговорили весілля. Буде багато важливих гостей. Тобі треба купити якийсь справді пристойний одяг, щоб не соромно було перед її батьками. Я скину тобі грошей. І ще… ми тут подумали… На весіллі, якщо хтось запитає, не кажи, що ти звичайна медсестра. Скажи, що ти на пенсії після керівної посади в медицині. Так буде солідніше. Я мовчала, слухаючи, як він вибудовує цю стіну з брехні. — І ще одне, — продовжував він. — Танін батько каже, що нам треба розширювати бізнес. Коротше, твою квартиру в центрі треба продати. Вона зараз у ціні. Ти все одно переїдеш до батька або ми знайдемо тобі щось невелике на околиці. Мені потрібні обігові кошти на старт фірми. Я слухала його і вперше не відчувала того звичного болю, який здавлював горло. Не було бажання виправдовуватися чи просити. Лише дивовижний спокій. — Знаєш, сину, — перебила я його на півслові. — Я вже вирішила, де буду жити. І це не квартира Йосипа

Я сиділа на кухні, дивлячись на свої руки, якими стільки років витирала Юркові сльози,