Navigate
X

Що ти таке кажеш, доню? — голос матері, Ганни Петрівни, здригнувся. — Ми ж не справимося без тебе. Батько, Іван Степанович, стояв біля вікна. У цій квартирі, де Олена виросла, майже нічого не змінилося за останні двадцять років: ті самі важкі портьєри, сервант із чеським кришталем, що колись вважався ознакою достатку, і запах випічки, змішаний із ароматом ліків. Олена стояла посеред кухні. Вона заїхала після робочого дня, як робила це майже щовечора: привезти свіжий хліб, молоко, перевірити, чи прийняли батьки таблетки. Але сьогодні розмова, яку вона ретельно вибудовувала в голові кілька місяців, нарешті прорвалася назовні. — Я кажу те, що є насправді, мамо. Два роки тому ви зі Світланою вирішили все за моєю спиною. Ви віддали їй обидві квартири: ту, що в центрі біля фонтанів, і меншу на околиці. Сказали тоді, що їй з дітьми «потрібніше», бо вона сама виховує хлопців після розлучення. А тепер, коли вам обом уже за сімдесят, коли здоров’я почало серйозно підводити, ви дзвоните мені щодня. Ви чекаєте, що саме я буду приїжджати, готувати, прибирати, водити по лікарях і чергувати біля ліжка, якщо комусь стане зле. Але я теж ваша дитина. І в мене теж є життя. Дзвоніть сестрі, робіть, що хочете, але я доглядати вас не буду

Вечірня Умань поступово занурювалася в м’яке світло ліхтарів, а з боку знаменитого парку «Софіївка» доносився ледь відчутний запах вогкої землі…

Z Oksana

Я йду від тебе. До Світлани, — вимовив Федір дружині. — До твоєї сестри. Ці слова прозвучали в тиші кухні, як грім. Олена завмерла. Світлана. Її молодша сестра. Та сама «мала», якій Олена заплітала косички, якій віддавала свої найкращі сукні, яку захищала від розбишак у дворі та витягувала з усіх підліткових халеп. — Ти жартуєш? — голос Олени був хрипким, майже невпізнанним. — Федю, скажи, що це якийсь безглуздий, злий жарт. Ну ж бо, засмійся і скажи, що ти просто перевтомився на роботі. Він не відвів погляду. У його очах не було каяття чи болю — лише холодна, розрахункова впертість. — Ні, Олено, не жарт. Ми довго приховували це від тебе. Не хотіли засмутити завчасно. Але ховатися більше немає сил. Світлана — це та людина, яка мене розуміє. По-справжньому. Без твоїх вічних претензій, списків справ на холодильнику та дорікань, що я мало часу проводжу з дітьми. Для Олени зрада мала смак гіркої жовчі. Вона прожила з цим чоловіком 18 років. Вони будували плани, ростили дітей, ділили радощі та прикрощі. Принаймні, так їй здавалося до цієї секунди. — А як же діти? — прошепотіла вона. — Як ти подивишся в очі синові? Що ти скажеш Михайлові? Що скажеш доньці? Що проміняв їхню матір на їхню ж рідну тітку? Ти розумієш, який це сором для всієї нашої родини

Вечірній Тернопіль огортав місто м’якими сутінками, а над озером піднімався легкий туман. У квартирі на «Дружбі», яку Олена та Федір…

Z Oksana

Ми ж домовились! — Олена Михайлівна раптом різко змінила тон. — Ми їхали через все місто, через затори! Витрачали свій час, паливо! Та ти ж сама в телефонній розмові погодилася! Ти сказала: «Добре, везіть». Я відчула, як у мене починає пульсувати в скронях від такої відвертої брехні. — Я погодилася? Олено Михайлівно, я вам тричі сказала «ні» по телефону. Я пояснювала, що ми вже домовилися з іншими людьми. А потім я ще й повідомлення вам надіслала, щоб ви точно не їхали! — Нічого ти не писала! Я нічого не отримувала! — вона склала руки на грудях і підняла підборіддя, дивлячись на мене зверху вниз. — Телефон у мене старий, може, не дійшло. А по телефону ти так невпевнено казала, що я зрозуміла — треба виручати дітей. — Мамо, ну як не отримувала? — Максим нарешті втрутився. — Аня каже, що писала. — Вона бреше! — вигукнула свекруха, і її голос затремтів від награної образи. — Вона хоче мене перед тобою виставити винною! Хоче посварити нас! Я цілий день чекала, поки батько все завантажить, у мене серце нило, передчувало біду… А вона тепер каже, що я все вигадала! Я зрозуміла, що починається «театр однієї актриси». Мовчки я пішла до столу, взяла телефон, знайшла переписку і повернулася. — Дивись, Максиме. Дивись на екран. Ось час відправлення. Ось повідомлення. І ось — дві сині галочки. Це означає, що повідомлення було відкрито і прочитано в середу ввечері. Максим подивився на телефон, потім на матір. В його очах читалося розчарування

Це була звичайна середа, один із тих днів, коли хочеться просто прийти з роботи, зварити кави й посидіти в тиші.…

user2

Алло, Юлю? Привіт, сонечко. Як ви там? — Ой, мамо, привіт. Та ми бігаємо, стільки справ. Ти щось хотіла? — голос доньки був швидким, діловим. — Та я… я вже пасок напекла. Хотіла спитати, як ви на Великдень? Може, я до вас зайду? Чи ви до мене приїдете? Я ж стільки всього навезла, і стіл накрию… На тому кінці настала пауза. Коротка, але така довга для Світлани. — Мам… розумієш, тут така справа. До нас приїдуть батьки Олега. Ну, ти ж знаєш… у нас із ними стосунки не дуже прості, Олег хоче перед ними вислужитися. Вони люди поважні, люблять тишу. То ми будемо всі разом… у вузькому колі, так би мовити. Ми будемо дуже зайняті, навіть не знаю, чи встигнемо каву випити. Ти ж не образишся? Світлана відчула, як у горлі став клубок. — Звісно, доню. Батьки чоловіка — це важливо. — Ну от і добре. Ми заскочимо до тебе якось пізніше, після свят. Цілую, па-па! І все. Жодного «Мамо, приходь хоча б на годинку». Жодного «Ми за тобою скучили». Світлана мовчки поклала слухавку на стіл. Руки трохи тремтіли. Вона глибоко вдихнула і набрала Андрія. Син завжди був до неї ближчим, принаймні їй так здавалося. — Синочку, привіт. Як справи? — Привіт, мам. Слухай, я зараз за кермом, не дуже зручно говорити. Щось термінове

Світлана поверталася додому так, ніби серце її летіло попереду. Колеса автобуса монотонно гули, відлічуючи кілометри від італійського кордону до рідної…

user2

Я людина похилого віку, мені комфорт важливіший за вас, — підступно почала свекруха. — Тож давайте просто поміняємося дачами! Я завмерла, відчуваючи, як усередині все починає повільно закипати. Вадик, мій чоловік, який сидів поруч, лише й зміг, що ніяково почухати потилицю і втупитися в скатертину. — Ганно Матвіївно, я, здається, недочула? — повільно перепитала я. — Ви пропонуєте нам віддати вам мій добротний дім, який будували мої батьки по цеглині, і переїхати на вашу занедбану ділянку на північному схилі, де трава росте лише в липні? — Ну навіщо ти так офіційно, Вікторіє? — Свекруха склала руки, прибравши свій улюблений вигляд «невинно ображеної аристократки». — Не віддати, а здійснити рівноцінний обмін. Вам, молодим, все одно, де свої огірки висаджувати — у вас сил багато, ви будь-яку землю перевернете. А мені тут затишніше. Сонечко у вас ласкаве, банька вже добра, тераса широка. А у мене, ну, ти сама бачила, все валиться. Гірко там. Сиро. — Мам, ну ідея цікава, — подав голос Вадик, не піднімаючи очей. Я подивилася на чоловіка так, що він миттєво замовк, бо слухати далі їх я не мала зовсім сили

Травневе сонце над Тернополем зазвичай лагідне, але того дня воно нещадно палило крізь скло веранди, ніби підкреслюючи градус розмови. За…

Z Oksana

Коротше, доню! Новини в нас, — почала Марія Іванівна. — Вітасик наш женитися надумав. Марина повільно підняла брову, дивлячись на брата. — Вітаю. Нарешті. І хто ця смілива жінка? — Дівчинка дуже хороша. Сніжаною звати. З Бережан приїхала, бойова така. Працює в салоні, манікюри робить, брови. Каже, що в неї великі плани на життя. — Рада за них. А валіза тут до чого? — Не язви, Марино. Молодятам жити десь треба. Гніздечко вити, розумієш? Сім’я — це святе. — У вас три кімнати, — нагадала Марина. — Хай в’ють там. Місця вистачить усім: величезна вітальня, дві спальні. Чому вони не можуть жити з там? Мати невдоволено поморщилася і почала крутити на пальці обручку. — Тісно нам буде втрьох. Сніжана — дівчина сучасна, з амбіціями. Вона так і сказала: дві господині на одній кухні не вживуться. — Припустимо, — Марина дивилася матері прямо в очі. — Ви вирішили з’їхати на деякий час. Зніматимете квартиру? Марія Іванівна раптом заметушилася. — Яку квартиру, Марино? За які гроші? У мене пенсія — кіт наплакав. Ліки бачила скільки коштують? Та й навіщо гроші чужим людям віддавати? У тебе ж дві кімнати. Ти одна живеш, чоловіка нема, дітей нема. Зал у тебе порожній стоїть, тільки пил збирає. Я там чудово влаштуюся. Буду тобі борщі варити, хоч нормально харчуватися почнеш, а не своїми салатами. Вдвох нам буде веселіше! Пазл склався

Весна в Тернополі завжди має особливий присмак — суміш пахощів свіжої випічки з кав’ярень на Валовій та прохолодного подиху ставу.…

Z Oksana

Ігор, ти чув? — мати навіть не привіталася, коли її син переступив поріг її квартири. — Мені тут сорока на хвості принесла, що твоя дружина батьківську квартиру в центрі на продаж виставила. Це що ж робиться, синку? Ви що, зовсім розум втратили? Ігор, який саме розкладав інструменти, щоб полагодити змішувач у маминій ванній, на мить завмер. — Виставила, мамо. Це правда. А чому ти так дивуєшся? Ми з Оленою — дорослі люди, нам обом уже за тридцять. Хіба ми повинні питати дозволу на розпорядження власною нерухомістю? Варвара Дмитрівна сплеснула руками, наче почула про кінець світу. Вона сіла на табурет, драматично притиснувши долоню до серця. — Ой, лишенько! “Дорослі”! Дорослі люди спочатку з батьками радяться, досвіду питають! Зараз нерухомість продати — раз плюнути, а от купити. Ви про майбутнє подумали? Про дітей, яких у вас досі немає? Квартира — це ж фундамент, це стіни! Вона зайвою не буває. Ви її зараз “проїсте”, а потім куди? До мене прийдете на голову сідати

У сонячному та затишному Луцьку, де стародавні стіни замку Любарта пам'ятають сотні історій про кохання та зраду, життя тече розмірено,…

Z Oksana

Синку, але ж як так? — шепотіла я, озираючись на обшарпані стіни. — У неї батько багата людина, у них будинки стоять пусті, а ви тут на копійках перебиваєтеся. — Це його позиція, мамо. Він каже, що хоче, щоб я став справжнім чоловіком і всього досяг сам. Хоча, як на мене, це просто надмірна гордість. Він хоче подивитися, як я буду викручуватися. Ми з чоловіком довго не могли заснути тієї ночі. Розмовляли на кухні до самого ранку, пили чай і дивилися на наші стіни. Навіщо нам з чоловіком трикімнатна квартира? Ми вдвох тут тільки луну ловимо. Вирішили — розміняємо. Продали наше житло, купили собі маленьку, але охайну однокімнатну квартиру ближче до парку. Нам зі Степаном багато не треба — зате прибирати простіше, і комунальні платежі тепер менші. А всі гроші, що залишилися від продажу, ми до копійки віддали дітям. Вони вирішили брати двокімнатну в новобудові. Грошей від розміну на повну вартість все одно не вистачало, тому вони взяли кредит. Сума була невеликою за мірками бізнесу Олександра Петровича — він міг би таку суму викласти з кишені і навіть не помітити. Але він і пальцем не поворухнув. Навіть коли Ілона обережно запитала його про невелику позику під менші відсотки, він відповів: «Банк навчить тебе дисципліні, доню»

Нещодавно одружився мій син, я була за нього дуже щаслива. Моя невістка Ілона – дівчинка із заможної родини, її батько…

user2

Мамо! Ти це серйозно? — не могла повірити донька. — Запрошення вже в усіх на руках! Ресторан вимагає закрити рахунок за банкет! До мого весілля лишилося всього два тижні! Ти не можеш мене так підставити! — голос Юлії в слухавці зривався на крик. Марія Іванівна, яка ще вчора мала операцію, слабкою рукою притиснула телефон до вуха. — Донечко, я все розумію, серце, лікарі кажуть, що операція була складною. — Нічого ти не розумієш! — вигукнула Юлія. — Ти просто не хочеш, щоб я була щасливою! Дівчина кинула слухавку. Марія Іванівна заплющила очі. Зараз їй боліло не серце, а десь глибше. Біль від слів молодшої доньки був найважчим. До палати зайшов лікар, пан Андрій. Він поглянув на показники й зітхнув. — Маріє Іванівно, вам не можна хвилюватися. У вас є ще хтось із рідних? Хтось, хто зможе за вами доглянути після виписки? — Так, старша донька, Оксана. Але вона живе у Франківську, працює там. Я не впевнена, що вона зможе кинути все й приїхати. Ми з Юлечкою завжди були ближчими, розумієте? Юля — вона така тендітна, їй самій потрібна підтримка. А Оксана, вона з дитинства була самостійною. Бойова. Лікар подивився на жінку з жалем, як на дитину, яка вірить у казки

Чернівці часто називають «Маленьким Віднем», і не дарма. Його вишукана архітектура, затишні кав’ярні на вулиці Кобилянської та велична будівля університету…

Z Oksana

Степане, допоможи огірки дістати з погреба, — гукала я чоловіка. — І компот вишневий не забудь, той, що Оксана любить… ну, я сподіваюся, що любить. Коли вони переступили поріг, я відразу відчула холодок. Оксана була в білому костюмі, такому чистому, ніби вона в ньому тільки що з вітрини зійшла. Наші килими на підлозі здалися мені раптом занадто яскравими, а запах пирогів — занадто густим. — Проходьте, дорогі гості! — сплеснула я руками. — Оксаночко, сідай отут, на м’яке. Женю, допоможи батькові стіл присунути. За столом панувала дивна атмосфера. Я наготувала голубці, холодець, поставила миску з пирогами. А Оксана… вона сиділа, рівно тримаючи спину, і ледь виделкою колупала той голубець. — Дуже смачно, Анно Василівно, дякую, — сказала вона тихим, рівним голосом. Її мати, та сама викладачка з консерваторії, дивилася на наші старенькі, але чисті шпалери так, ніби вони зараз на неї впадуть. Вона тримала горнятко з чаєм лише двома пальцями, ніби боялася забруднитися об наш побут. — А як там ваші огірочки цього року? — намагалася я завести розмову про земне, зрозуміле. — У нас на дачі просто завал, не встигаємо закривати. Може, вам баночку-другу передати? Оксана посміхнулася — ввічливо, але якось зверху вниз

Мій син Євген одружився у двадцять п’ять років. Обраницею його стала Оксана — дівчина того ж віку, але зовсім іншого…

user2