І тут вже підходить доньчине весілля. Я зичу в однієї заробітчанки тисячу євро, бо ж не поїду з пустими руками, а своїх грошей у мене не було від слова зовсім, адже я все, що мала, на квартиру витратила. Приїжджаю я додому, а донька мені каже, щоб я в село їхала, в нашу стару хату без ремонту, бо в новій квартирі нам всім буде затісно. Я так розплакалася, вперше в житті так себе розжаліла. Я ж останні кілька років важко працювала, а тепер мені нема куди подітися, ще й з роботою таке халепа трапилася
– Ти ж обіцяла, що приїдеш найближчим часом. Мамо, ми тебе чекаємо, – каже мені моя донька Ліза. – Доню,…