Navigate
X

Ввечері чоловік повернувся з роботи додому, сказав, що йде до іншої і став збирати речі. Я не могла сказати ні слова, дивилася на нього сумними очима і він мовчав. Коли Сергій пішов, я стала думати, чим же я завинила. А потім поглянула на себе в дзеркало і стало зрозумілим геть усе. А лише нещодавно я дізналася до кого пішов мій чоловік і це зовсім мене засмутило

Минуло кілька років відтоді, як ми з моєю родиною перебралися до цього великого міста. Це був свідомий крок, спланований з…

Z Oksana

Коли не стало наших батьків, моя рідна сестра Людмила, яка жила з ними і доглядала їх, відразу прийшла до мене і стала просити, щоб я пішла до селищної ради і написала відмову від спадку. Мовляв, я всі роки зі свекрухою жила, а вона – з мамою й татом і їх доглядала. Я за характером завжди спокійна була, вирішила і тут буде справедливо поступитися. Пішла до секретарки і таки написала. Я сподівалася, що сестра мені залишить хоча б земельний пай, але вона й досі за нього бере щороку гроші

Я стала дружиною рано, вийшла заміж ще в молоді роки і одразу потрапила в невістки. Життя під одним дахом із…

Z Oksana

Так, виходить, ви моя… рідна бабуся? — здивовано прошепотіла Соломія. — Але тато казав, що його батьків вже немає… — Навіть так? — гірко посміхнулася Людмила Сергіївна. — Соломіє, без образ, тобі зараз краще піти. Мені треба це переварити. — Але ж я… — Соломіє, ходімо, я тебе проведу, — сказав Дем’ян. Коли молоді люди вийшли до передпокою, він заспокоїв її: — Не ображайся. Ти розумієш, як непросто таке прийняти. Потрібно трохи почекати. Соломія йшла вулицею, ковтаючи сльози. Коли дівчина прийшла додому, батько, який щойно повернувся з роботи, сказав: — Знову вешталася! Про навчання треба думати, а то, не рівна година, принесеш у подолі

Подруги часто хитали головами, дивлячись на Людмилу. — Людо, ти ж молода, вродлива жінка. В тебе іскри в очах, коли…

user2

Ти справді подаси на розлучення? — запитав він нарешті, його голос був ледь чутним. Оксана зупинилася, тримаючи в руках той самий бабусин плед із котами. — Не знаю, Андрію. Це залежить від тебе. Якщо ти справді розумієш, що сталося, і готовий змінити свою модель поведінки — можливо, ні. Якщо ти вважаєш, що я була неправа, і збираєшся це мені постійно нагадувати, тоді так. Бо я більше ніколи не дозволю себе так принижувати. Він мовчав, дивлячись на свої руки. Потім повільно кивнув. — Я зрозумів. Вибач, Оксано. Я не думав, що мамі можна дозволяти так поводитися. Я просто… звик. Вона завжди була такою. Завжди командувала. А я не вмів їй відмовляти. — Вчись, — коротко сказала Оксана. — Бо інакше ми не матимемо майбутнього. Вчись захищати наш дім

Лампа в спільному коридорі старого київського будинку раптом мигнула і згасла. Це сталося саме в ту мить, коли Оксана вставляла…

user2

Кабінет нотаріуса виявився сучасним та дорогим. Тамара Сергіївна та Марина вже були там. Свекруха сиділа в кріслі з виглядом королеви на троні, а Марина гарячково гортала каталог меблів на телефоні, мрійливо посміхаючись. — А, приїхали! — Тамара Сергіївна окинула Софію оцінюючим поглядом. — Виглядаєш блідою, мабуть, не спала? Даремно. Все на краще. Софія мовчки сіла на вільний стілець поруч із Андрієм. Вона поклала сумку навколішки, відчуваючи під тканиною твердий корпус диктофона. У кабінет увійшов сам юрист — підтягнутий чоловік у окулярах із суворим обличчям. — Все тут? Починаємо, — він розклав на столі папку з документами. — У мене на руках проект договору дарування. Квартира переходить від подружжя Софії та Андрія Петрових Марині Валеріївні, сестрі Андрія Петрова. Він почав зачитувати стандартні пункти. Софія сиділа не рухаючись, дивлячись перед собою

Сонячний зайчик, наче маленький навігатор щастя, тремтів на стіні. Вона, щойно пофарбована у відтінок «Ранкове Небо» — це була Софіїна…

user2

Одного грудневого вечора, коли перший пухнастий сніг почав помалу лягати на землю, хтось постукав у двері. Олеся здригнулася — в цей час до неї ніхто не приходить. Обережно підійшла, глянула у вічко. Артем. Сніг на плечах, обличчя замерзле, губи побіліли. Вона не відчинила. — Олесю… — його голос був хрипким, приглушеним дверима. — Я зрозумів. Все зрозумів. Не прошу повернути. Прошу почути. Я йду. Вона мовчала. — Будь ласка, — продовжив він. — Я не хочу руйнувати тобі життя знову. Я прийшов сказати спасибі. Ти… ти була моїм шансом на доросле життя. А я його профукав. Я визнаю це. Олеся притихла. Серце стиснулося — не від бажання впустити, а від болю, що все дійшло до такого фіналу. — Я не прошу прийти назад. Я просто… — він замовк, зібрався з силами. — Хотів, щоб ти знала: я справді почав змінюватися. Просто не встиг перетворити це на наше життя. Я буду намагатися жити правильно, але сам

— Ти знущаєшся, чи не так? — Артем підвищив голос, і старий порцеляновий кухоль, у якому він тримав каву, задзвенів…

user2

Дитино, ти як із матір’ю розмовляєш? Я вам хочу допомогти, а ти невдячна! Артем – мій син, і я не дозволю, щоб його сім’я жила від зарплати до зарплати, як бідняки. Він мені довірив фінанси, отже, так тому й бути. Чоловіка треба слухати, Дариночко. Він голова сім’ї. Він проявив мудрість. — Главою сім’ї, який мешкає на мою зарплату, яку він таємно від мене вивів? — не витримала Дарина. — Невдячна! — верескнула свекруха. — Він тобі старається, ночами не спить, проєкти свої робить, а ти його дорікаєш! Я тепер офіційний фінансовий розпорядник вашої родини. Все, розмова закінчена. Щодо грошей — забудь. Тепер усім я розпоряджаюся. Якщо щось потрібне буде на господарство, складеш список, я розгляну. І ти повинна бути мені вдячна. Короткі, різкі гудки. Дзвінок обірвався. Дарина дивилася на екран телефону, на якому висвітлилося «Виклик завершено». Руки тремтіли. До кімнати зазирнув Артем

Той вечір, що мав стати звичайною, затишною серединою робочого тижня, обернувся для Дарини точкою неповернення, епіцентром особистої катастрофи. За вікном…

user2

Ой, мамо, який одяг? — лагідно перебила Олена. — Ви ж удома сидітимете, халатів у вас багато, що вам Андрій дарував на свята. А ліки… ну, виділятимемо по чеках, якщо лікар пропише. Ми ж заощаджуємо! Заради спільного майбутнього! І до перукарні ми вам самі купуватимемо фарбу, я вам пофарбую, заощадимо. — Тепер по побуту, — продовжила Олена, не даючи свекрусі схаменутися, переходячи до найгіршого. — Лідіє Іванівно, ви просто порятунок! Я давно хотіла звільнитися з другого підробітку, але тепер, раз ви вестимете господарство, я, навпаки, візьму ще години. Додому приходитиму тільки ночувати, пізно, приблизно о десятій. — Вести господарство? — голос свекрухи здригнувся, як стара струна

Той вечір починався оманливо ідеально, ніби сама доля хотіла приспати пильність, перш ніж завдати удару. За вікном м'яко падав перший…

user2

Ніно… Я скажу зараз те, що носив у собі двадцять років, відтоді, як ти вперше приїхала до нас із тією торбою книг. Я тебе кохаю. Не як дружину брата, а як жінку, з якою хочу прожити все життя. Це гріх так казати, я знаю, тому я й поїхав, щоб уникнути зла. Але тепер… ти вільна. Ти не чиясь. Ти моя. Він витримав паузу, даючи їй час усвідомити всю вагу його слів, а потім продовжив: — Я маю гроші. Я маю роботу. Я купив собі невеличку квартиру в місті. Я хочу, щоб ти поїхала звідси. Хочу, щоб діти не бачили більше всього цього. Я хочу, щоб ти вийшла за мене. Не через пристрасть, а через обіцянку: я буду тобі опорою, а не тягарем. Вона сиділа тихо. Навіть вітер стих. Здавалося, зупинився час. Тільки грушевий лист упав на землю, символізуючи кінець старої епохи

Ніна завжди згадувала студентські роки з ніжністю, ніби це був сонячний, безтурботний острів посеред її бурхливого життя. Вона була тиха,…

user2

Мої майбутні свати були дуже бідні люди, я часто оминала їх подвіря, а бувало пройду поряд, навіть не привітавшись, ніби не помітила їх. Ми з чоловіком дуже не зхотіли в зяті цього їхнього Дмитра, але долю не обираєш, ми тоді ще не знали, як повернеться все наше життя

Коли моя донька, Лариса, збиралася вийти заміж за сина впливового місцевого агронома, Костянтина Гнатенка, я відчула, що досягла вершини свого…

Z Oksana