Navigate
X

Петро ішов додому з парку іншим – не сердитим, не втомленим, а з посмішкою. Та Галина це помітила. Спершу дивувалася: – Чого це ти, Петре, такий веселий? На роботі премію дали? – Та ні… просто день добрий був. А потім запідозрила. І стала лагіднішою, ніж будь-коли. – Петре, а може, ми знову разом кудись підемо? Ти ж мій чоловік, я без тебе нікуди. Він слухав і не впізнавав Галину. Ту саму, яка ще місяць тому кричала, що він «ніхто»

Петро прожив із Галиною понад двадцять років. Одружилися молодими, без грошей і статків, але з великою надією на щастя. Та…

user2

Минали роки. Анна старіла, хвороби нагадували про себе. Орися була поруч: везла на лікування, варила дієтичні страви, ночами сиділа біля мами. Сергій же приїжджав зрідка – то просити грошей, то переночувати. – Мамо, ви не уявляєте, яке життя важке. Де б не був – всюди проблеми, – жалівся він, сівши за стіл. – Може, колись йому пощастить, – думала Анна. – А то й справді… життя не склалося. А про Орисю навіть не думала в такому ключі: бо вона завжди була сильною, надійною, ніколи не скаржилася. Коли постало питання спадщини, Анна почала радитися з сусідкою. – У мене ж двоє дітей, – казала. – Як правильно зробити? – Поділи порівну, – радила та. – Бо ж потім ворожнеча буде

Анну в селі знали всі. Вона була роботящою жінкою, вдовою вже багато років. Дітей мала двох: сина Сергія і дочку…

user2

Щоліта, як достигав урожай, у дворі Марії Степанівни кипіла робота: треба було копати картоплю, збирати помідори, закривати консервацію. Ганна крутилася, як бджілка: і город догляне, і в хаті порядок, і дітей нагодує. А Людмила приїжджала на гарній машині, виходила з неї в босоніжках на шпильці й одразу ж казала: – Ой, мамо, я тут не буду в городі по тих бур’янах лазити. У мене спина болить, та й час дорогоцінний. Ви вже там самі. Ми тільки приїхали вас провідати. Насправді ж вони приїхали тільки по продукти, бо в місті все дороге. І Марія Степанівна, замість того щоб сказати щось гостре, ще й виправдовувалась: – Та нічого, доню, нічого, я все розумію – твій манікюр коштує більше, ніж мішок картоплі. Ганна мені поможе

У Марії Степанівни було двоє синів. Старшого звали Микола, молодшого – Андрій. Сини виросли в одному домі, але долі в…

user2

Галина кохала Павла так, як кохають у книгах: без надії, без вимог. Просто дивилася, як він йде коридором, відчувала його голос навіть за сценою, і цього їй було досить. – Галю, ви сьогодні знову прийшли раніше за всіх, – жартував інколи він, коли заходив до театру. – А як же, хтось же мусить чекати, – тихо відповідала вона, відводячи очі. Павло не здогадувався, що його прості слова могли зробити її щасливою на цілий день. Життя актора було бурхливим. Він одружився рано, але сім’я не витримала його постійних гастролей, репетицій, захоплення жінками. Дружина пішла від нього, потім були інші романи – з молодшими актрисами, які приходили в театр і йшли з нього. Він жив, як на сцені: голосно, яскраво

У невеликому міському театрі, що стояв на центральній вулиці з колонами й облупленими стінами, грав актор Павло. Він був із…

user2

Марія виїхала першою. Було важко: мова чужа, люди чужі, робота тяжка. Але вистояла. Через рік трохи встала на ноги. І тоді Оксана, у якої теж була непроста ситуація, стала проситися: – Подружко, допоможи мені виїхати, – мало не плакала та по телефону. – Ти ж знаєш, у мене вже теж нема виходу. Марія довго вагалася. Знала: нелегко тягнути ще когось на собі. Але як відмовити найближчій подрузі? Врешті допомогла – дала адресу, пояснила, як що оформити, навіть зустріла в Римі, але це і стало початком кінця їхньої дружби

– Оксано, на каву до мене ходи, я і пиріг сливовий спекла, – гукала Марія свою подругу через паркан. У…

user2

Маріє, я мушу тобі сказати. Степан має іншу там, за кордоном. Марія довго мовчала, лише дивилася на чоловіка. – А ти чого мені це кажеш? – тихо спитала вона. – Бо Олена – твоя подруга. Ти маєш право знати. І от відтоді Марія ходила, наче камінь на серці несла. З одного боку, Олена їй була, як сестра. Разом ділили все – і свята, і біду. А з іншого – чи мала вона право втручатися? Якось вони сиділи з Оленою в саду, пили чай. Діти носилися довкола. – Ну як там Іван? – питала Олена. – Змінився після заробітків? – Та ні, такий же, – усміхалася Марія. А в голові крутилися слова: «Скажи їй! Скажи, щоб не сподівалась даремно!»

У селі про Івана й Степана завжди казали: «Друзі – не розлий вода». Разом виросли, разом школу закінчили, приблизно в…

user2

У подружжя Андрія та Галини за плечима було двадцять років шлюбу. Двох дітей вони вже виростили: син вчився за кордоном, донька жила в іншому місті. У хаті стало тихо – надто тихо. Іноді ця тиша лякала. Галина поверталася з роботи й бачила чоловіка на дивані. Він переглядав новини або крутив у руках телефон. Вона ставила на стіл вечерю й чекала хоча б простого: «Як твій день?» Але замість того чула: – Дай пульта… Андрій теж відчував, що між ними – стіна. Йому здавалося, що Галина завжди невдоволена. «Тобі нічого не треба казати – ти й так все знаєш», – колись вона пожартувала, а він сприйняв це як правду. І перестав питати. Так минали тижні. Андрій вже навіть почав задумуватися про розлучення. Та й Галина розуміла, що в них в сімʼї далеко не все гаразд

У подружжя Андрія та Галини за плечима було двадцять років шлюбу. Двох дітей вони вже виростили: син вчився за кордоном,…

user2

Марія Петрівна ще з вечора не могла заснути. У селі вже осінь добряче вступила у свої права: дощі, калюжі по коліна, а на городі картопля вже викопана, але буряк ще стоїть. «Ще встигну, якось по-легенько все зроблю. А завтра – важливий день, до сина в місто поїду». Весь вечір вона крутилася, довго вибирала, що взяти, бо ж не поїде в гості з пустими руками. У коморі перебрала картоплю – відклала найдрібнішу собі, а в торбу склала найбільші бульби, рівненькі, чисті. З буряків теж – їй покручені, дітям – гладкі. Яблука оглянула: «Ці червоніші – для них, а зеленкуваті – лишу собі». – Маріє, ви ж собі нічого не лишите, – казала сусідка Галина, коли забігла ввечері і побачила ці збори. – Та що мені треба? Хвилююся, щоби невістка не подумала, що я щось погане привезла

Марія Петрівна ще з вечора не могла заснути. У селі вже осінь добряче вступила у свої права: дощі, калюжі по…

user2

Вже ввечері Олена з Денисом прийшли до Олени додому. Хлопчик світився від радості, коли міряв теплі черевики, куртку і навіть гарну шапку. – Мамо, дивись! Які класні! – вигукував він, стрибаючи по кімнаті. Ірина стояла збоку і не могла повірити, що це відбувається насправді. Ще вчора вона втратила надію, а сьогодні бачила, як її син сяє від щастя. Тієї ночі Ірина довго не могла заснути. Вона думала про те, як легко ми часом судимо про людей, не знаючи їхнього серця. Вважала Олену холодною та чужою, а саме від неї прийшла найбільша підтримка

Ірина ніколи не думала, що життя складеться саме так. Вона мріяла про щасливу сім’ю, де чоловік і дружина йдуть пліч-о-пліч,…

user2

Може, нам варто розійтися? – запропонувала Марія. – Ти живеш своїм життям, я своїм. Я вже давно думаю поїхати за кордон. Чула, що в Італії можна добре заробити. Іван лише кивнув. Йому було боляче чути ці слова, але, по правді, він і сам про це думав. Через місяць Марія поїхала. Її проводжав син, бо Іван не наважився. Він залишився вдома, з тією ж тишею й самотністю. Перші дні навіть було трохи легко: ніхто не дорікав, не вимагав уваги. Він їв, коли хотів, дивився телевізор, працював у саду. Але вже за тиждень почав відчувати дивний тягар. Увечері, коли сідав за стіл, дивився на порожнє місце навпроти й ловив себе на думці: «А от Марія завжди ставила тут салат… А Марія не любила цей серіал… А Марія в цей час дзвонила дітям». Тиша ставала нестерпною

У хаті було тихо. Надто тихо, як для подружжя, яке прожило разом двадцять років. Колись тут дзвеніли дитячі голоси, гримали…

user2