Іринко! Привіт, моя хороша! Як же добре, що ти взяла слухавку! — з телефону пролунав надто бадьорий голос Вікторії, сестри її чоловіка. Ірина подумки подякувала долі за те, що працює з дому. Принаймні зовиця не мала змоги з’явитися прямо у її кабінеті. — Доброго дня, Вікторіє. Щось трапилося? — Ой, та нічого особливого! — Вікторія явно зволікала. — Просто хотіла запитати, як у вас із Дмитром справи? Як здоров’я? Як робота? Ірина перестала друкувати. За п’ять років життя в шлюбі вона чудово вивчила цю звичку родичів чоловіка починати здалеку, коли їм щось було потрібно. — У нас усе добре, дякую. Вікторіє, давай ближче до суті. У мене дійсно багато справи і мало часу. — Ну от, одразу до справи… А побалакати по-родинному? — У голосі зовиці з’явилися дрібні ображені інтонації. — Ми ж одна сім’я! А ти зі мною спілкуєшся, наче з чужою людиною… Ірина заплющила очі й повільно порахувала до п’яти. Ця пісня була їй добре знайома. Спочатку розмови про родинні зв’язки, потім докори, а далі прохання, від яких складно відмовитися без скандалу. — Добре, якщо ти така зайнята… — Вікторія важко зітхнула. — У нас тут виникли невеликі непорозуміння з житлом. Нічого страшного! Просто власниця помешкання виявилася дуже непростою людиною. Уяви собі, зчинила галас через якусь дрібницю
— Якщо ви зараз зайдете в цю кімнату зі своїми валізами, я особисто викличу службу перевезень і відправлю всі ваші…