Navigate
X

Світлано, ти що собі дозволяєш? — голос свекрухи тремтів від обурення. — Мені Олена дзвонила, вона в сльозах! Каже, що ти їх мало не силою з квартири виставила. Віктор каже, що ти їм навіть чаю нормального не налила! — Маріє Іванівно, — спокійно почала Світлана. — Вони прийшли без попередження. Я була виснажена. Я нагодувала їх тим, що мала. Якщо їм не подобається мій чай або мої млинці — вони можуть обідати в ресторані. — Яка ж ти невдячна! — вигукнула свекруха. — Це ж наша родина! Вони хотіли як краще, хотіли поспілкуватися. А ти… Дивись, залишишся одна з таким ставленням. Ніхто до тебе більше не прийде! — Можливо, це саме те, чого я хочу, — відповіла Світлана і поклала слухавку. Наступного дня повернувся Андрій, її чоловік. Він працював на змінах, тому часто був відсутній. Світлана розповіла йому про візит. Вона очікувала, що він почне захищати рідню, але Андрій лише зітхнув

— Гості прийшли — будь ласкава стіл накрити, ми ж не чужі люди, — заявила родичка чоловіка, Олена, навіть не…

user2

Ви хоч скажіть, що я не так зробила? — Марина підняла очі на свекруху. — Може, я чимось образила вас і не помітила? Давайте поговоримо як дорослі люди. — Ти вже все сказала! Вказувати вона мені буде! — Катерина Петрівна розвернулася і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима так, що на поличці задзвенів посуд. Марина залишилася одна на кухні. Вечірні сутінки повільно заповнювали кімнату. На душі було порожньо і холодно. Вона пішла до дітей. Артем уже вклав Софійку, сидів поруч і гладив її по руці. Він подивився на маму таким поглядом, від якого Марині захотілося плакати, але вона стрималася. — Мам, ми справді поїдемо? — пошепки запитав син. — Не знаю, синочку. Давай ранок вечора мудріший. Може, бабуся просто перевтомилася, завтра поговоримо знову. Але вранці дива не сталося. Катерина Петрівна навіть не вийшла снідати. Вона замкнулася в себе, а коли Марина спробувала постукати, коротко кинула через двері: «Ти ще не зібралася? Час іде»

— Ти що, господинею життя стала, вказівки давати вирішила? — Катерина Петрівна аж почервоніла від обурення. — До завтрашнього ранку…

user2

Тамаро Петрівно! Ну подивіться на речі тверезо, — Сергій спокійно пив каву. — Навіщо вам цей антикваріат на дачі під Вінницею? Стоїть там, гниє, жучки його точать. Кому воно треба? — Мені треба, — теща мила посуд, намагаючись не дивитися на зятя. Її руки злегка тремтіли. — Та киньте ви! — Сергій поставив чашку на стіл так гучно, що блюдце жалібно дзижчало. — Ви там буваєте тричі на літо. А взимку будинок стоїть пусткою. Давайте я все вивезу, продам знайомим, хто цікавиться старими речами, а гроші поділимо порівну. Вам же на ліки треба, чи не так? — Ні, Сергію. Це пам’ять про мого покійного Степана. Ці меблі ми замовляли ще в дев’яностих, вони дубові, справжні. Я не продам їх. Відмова тещі зятеві дуже не сподобалася і він вирішив, що має діяти сам

Ця історія бере свій початок у мальовничій Вінниці — місті, де над Південним Бугом схиляються верби, а вечорами чути мелодійний…

Z Oksana

Який же ти молодець, синку! — не втомлювалася хвалити Грицька мати. — Ось і квартиру в самісінькій Полтаві зміг придбати, нас із Миколкою з села перевіз. Тепер залишилося діло за малим: знайти дружину хорошу, господарну, щоб і вареники ліпила, і в хаті лад був. — Та облиш, мамо! Куди мені? Я ще погуляти хочу. Не поспішаю я одружуватися, тільки-тільки на роботі справи в гору пішли. Не квап мене! — відказував їй син. — Ти нічого не розумієш! — критикувала його Лілія Василівна. — Робота — то робота, але ти чоловік. А хто затишок у домі забезпечуватиме? Хто випере, хто попрасує? Грицько, якому вже несила було слухати ці нотації щодня, перебив маму: — Мамо, ну знову ти за старе?! Зараз часи зовсім інші, і місто — це не хутір. Немає зараз таких дівчат, щоб і огірки солили, і пироги щодня пекли. Тут усе по-іншому: якщо яєшню вміє засмажити — то вже господиня. — Ой, лихо мені! — тупнула ногою мати. — Тільки яєшню? Мені така невістка не потрібна. Ти знайди таку, щоб і роботяща була, і покірна, щоб тебе за першим словом обслуговувала, та ще й Миколку, брата твого

В духовному серці України — мальовничій Полтаві, цей день був особливим, тут кожен день різний, не схожий на інші. Місто,…

Z Oksana

Мамо! Я повторюю востаннє: грошей не буде! Навіть не проси, — Оксана не добирала слів. — Ні гривні не дам. Пані Катерина з розмаху кинула на дубовий стіл стос паперів. — Ти не можеш так зі мною вчинити, Оксано! — голос матері здригнувся. — Це ж не просто папірці. Це моє життя! Ти хочеш, щоб твою матір обговорювали на кожному кроці в Чернівцях? Щоб казали, що Катерина Петрівна не здатна сплатити за світло? — А тобі не здається, мамо, що про тебе вже й так кажуть чимало? — Оксана нарешті повернулася. — Люди не сліпі. Вони бачать, як ти заходиш у дорогі кав’ярні на Центральній площі, а потім ховаєшся від листоноші, який приносить рахунки. — Це інше! Я маю тримати фасон! — Катерина театрально притиснула руки до серця. — Хіба я винна, що ціни ростуть, а держава не цінує моїх заслуг? Оксана зітхнула і підійшла до дивана. Там, за пошарпаною оксамитовою подушкою, визирали три яскраві пакети з фірмовими логотипами італійських брендів. — Гарні покупки, мамо. Це теж «заслуги»? Чи черговий кредит під божевільні відсотки? Катерина на мить заціпила, її обличчя вкрилося червоними плямами. — Це подарунок для мене від мене самої! Маю я право на маленьку радість у цьому пеклі

Чернівці того вечора були схожі на декорацію до старовинної п’єси. Туман, що спускався з гір, огортав вежі Резиденції митрополитів, а…

Z Oksana

Хто там ще в таку пору?! — Ніна невдоволено глянула на годинник. Одинадцята сорок п’ять. — Невже знову баба Маня ключі забула? Вона відімкнула важкий замок, і в квартиру ввірвався запах вокзального диму, дешевого печива та розпачу. На порозі стояла Галина — рідна сестра її чоловіка Валерія. Вона виглядала так, наче щойно вийшла з епіцентру стихійного лиха: розпатлане волосся, набряклі очі, величезні сумки, що відтягували руки, і малий Артемко, який міцно тримав маму за куртку. — Галю? Ти звідки? Що сталося? Ви ж у Тернополі мали бути. — Нін, пусти. Просто пусти, — голос Галини був наче надтріснутий дзвін. — Я більше не можу. Автобус запізнився, таксі не дочекалися, ми пішки від мосту йшли. Вона ввалилася в коридор, ледь не збивши Ніну з ніг своїми баулами. — Ви надовго? — це було перше, що вилетіло з вуст Ніни. — Не знаю, Ніно. Як карта ляже, — Галина почала розмотувати шарф, руки її тремтіли. — Мама казала: «Їдь до Валерки, він рідна людина, він не вижене». От ми і приїхали. — Валерка у відрядженні, у Хмельницькому, до кінця тижня. А подзвонити ти не могла? Телефон зараз у кожного в кишені! — Сів телефон. І життя моє, Нінко, теж сіло, — Галина нарешті підняла погляд, і в ньому Ніна побачила таку глибину втоми, що не могла відмовити зовиці

Кам’янець-Подільський того вечора здавався викарбуваним із темного срібла. Величні вежі старої фортеці мовчки споглядали за тим, як туман повільно заповнює…

Z Oksana

Сину! Ти справді думаєш, що я дозволю тобі привести цю особу в наш дім? — голос Тамари Михайлівни розрізав тишу. — Вадиме, подивися на себе. Ти — Зінченко! Твій прадід лікував ще за царя, твій батько — світило медицини. Ми вибудовували це прізвище по цеглині, а ти хочеш розвалити все заради звичайної дівчини з реєстратури? — Мамо, вона не «особа». Її звати Ольга. І вона — людина, яку я кохаю, — Вадим повернувся, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все тремтіло. — Я не прошу вас її утримувати. Я просто хочу познайомити вас. — Познайомити? — втрутився Андрій Якович, батько Вадима, не відриваючи погляду від медичного журналу. — Навіщо? Щоб ми подивилися, як ти марнуєш своє життя? Ми виростили невдячного сина. Ми дали тобі освіту, ім’я, перспективи. А ти вибираєш дно. — Дно? Бо вона не має диплома професора? — Вадим гірко всміхнувся. — Знаєте, що я бачу, коли дивлюся на вас? Два ідеально відполіровані фасади. Але де там життя? Де там любов? — Замовкни! — вигукнула мати. — Ти не маєш права так говорити! Нашого благословення ти не отримаєш. Іди. Одружуйся на кому хочеш, але не смій більше називатися Зінченком. — Якось переживу, — тихо сказав Вадим. — Мамо, тату. Будьте здорові та щасливі. Якщо зможете

Вінниця того вечора була особливо примхливою. Теплий травневий вітер ганяв пелюстки каштанів по Соборній, а вежа відбивала години так само…

Z Oksana

Вирішила стати головною героїнею міських пліток чи просто мізки заклинило? — голос свекрухи наздогнав Мар’яну вже біля самого виходу з подвір’я урочистої зали. Мар’яна не обернулася. Вона на ходу зірвала з голови невагому білу фату, яка ще годину тому здавалася їй вінцем щастя, зім’яла її в кулаці й рішучим рухом відправила в найближчий кошик для сміття. Дорогоцінне мереживо зачепилося за край бляшанки, але дівчина навіть не глянула назад. Вона просто йшла геть, відчуваючи, як важкі атласні туфлі натирають п’яти, а весільна сукня стає тісною, ніби залізний панцир. У сумочці без упину вібрував телефон. Мама. Максим. Знову мама. Сестра. Десятки повідомлень, які летіли вслід, як каміння. Вона вимкнула звук. Світ навколо ніби став німим, і це було найкраще, що трапилося з нею за останні три роки. Як вона взагалі опинилася в цьому білому платті? Ще вранці все йшло за планом. Дзеркало віддзеркалювало ідеальну наречену: зачіска волосинка до волосинки, дорогий макіяж, букет білих троянд, який Максим вибирав сам, бо «це солідно»

— Вирішила стати головною героїнею міських пліток чи просто мізки заклинило? — голос свекрухи наздогнав Мар’яну вже біля самого виходу…

user2

Синку, я вже третій день не можу підвестися, навіть води собі налити сили немає, — тихо промовила Марія Степанівна в слухавку, сподіваючись почути хоча б краплю співчуття. Стара квартира на п’ятому поверсі здавалася зараз безмежним океаном, де кожен крок до кухні був справжнім випробуванням. Стіни, обклеєні ще тими світлими шпалерами, які вони вибирали разом з чоловіком, тепер ніби тиснули на плечі. Повітря було нерухомим, наповненим легким запахом ліків та пилу, що осідає на полицях з книжками. — Мам, ну ти ж знаєш, який у мене зараз завал на роботі, — відповів Павло, і в його голосі відчувалося роздратування. — Давай я пізніше перетелефоную, бо клієнти чекають. У мене тендер на кону, ми два місяці до нього готувалися. Ти ж не хочеш, щоб я все провалив? Марія Степанівна поклала телефон на тумбочку. Рука тремтіла, і пластиковий корпус ледь чутно цокнув об дерево. Сльози самі покотилися по зморшкуватих щоках, залишаючи вологі доріжки

— Синку, я вже третій день не можу підвестися, навіть води собі налити сили немає, — тихо промовила Марія Степанівна…

user2

Невістко! Не голодуєте ж ви, — спокійно промовив свекор. — Сашко наче непогано заробляє, та й ти касиром працюєш. На хліб із маслом має вистачати. А на своє житло ще встигнете заробити, ви ж молоді, вся енергія попереду. Лиля важко, театрально зітхнула. Вона опустила очі, намагаючись видавити з себе подобу сльози. — Та коли ж це буде, тату? — промовила вона голосом, у якому чулося приховане роздратування. — Поки ми ту іпотеку виплатимо, життя мине. Ми з Сашком порахували: чверть століття в кабалі у банку! А оренда? Гроші просто в прірву щомісяця. Ми могли б у вашій другій квартирі пожити поки що. Ну, тій, що в центрі, яку ви здаєте. Поки на свою не стягнемося. Вашій внучці Віці ж там краще буде — і садочок поруч, і парк. Хіба ви не хочете для неї кращого майбутнього? Сергій Матвійович ледь помітно посміхнувся. — Хто тебе, Лилю, навчив на чуже добро зазирати? — запитав він. — Мабуть, у твоїй родині так прийнято? Треба було думати про майбутнє внучки, коли ви гроші з весілля на іномарку та відпочинок у Єгипті спустили. А тепер раптом про дитину згадали

Місто Кам’янець-Подільський завжди нагадувало Сергію Матвійовичу його власне життя. Стара фортеця, що височіє над смотрицьким каньйоном, століттями тримала оборону, обростаючи…

Z Oksana