Українці Сьогодні | Сайт для і про українців

Оксано, ти знову купила не той хліб! Я ж казав: «Половинку білого, обов’язково бездріжджового». А це що? — Віктор кинув паперовий пакет на кухонний стіл так, ніби там була не булка, а брудна ганчірка. Оксана не відповіла. Вона стояла біля вікна, дивлячись, як вечірні сутінки повільно заповнюють двір, ковтаючи дитячий майданчик і старі каштани. У голові гуло після десяти годин у школі. Сьогодні був особливо важкий день: спочатку шість уроків, потім галасливе батьківське зібрання, а на завершення — величезна стопка зошитів, які чекали на перевірку. Пальці все ще пахли сухою крейдою, а плечі налилися втомою, яку неможливо було струсити. — Тату, та вона завжди все плутає, — почувся голос Максима. Їхній вісімнадцятирічний син навіть не повернув голови. Він сидів у сусідній кімнаті, повністю занурений у яскраве мерехтіння монітора. Клавіші клацали ритмічно і безжально. — Мам, ти кросівки мої закинула в пральну машину? Мені завтра на тренування, вони мають бути чистими. Оксана повільно повернулася від вікна. Світло на кухні здалося їй занадто яскравим, майже болючим. — Закинула, Максиме, — тихо промовила вона, намагаючись зберегти спокій у голосі

— Оксано, ти знову купила не той хліб! Я ж казав: «Половинку білого, обов’язково бездріжджового». А це що? — Віктор…

4 тижні ago

user2

Мамо! А ти чому так рано? — Син здивувався не на жарт. — У тебе ж запис до терапевта був на другу годину. Ти ж казала, що там черги на пів дня. — Лікар захворів. Прийом скасували, — відповіла вона, проходячи на кухню, навіть не знімаючи верхнього одягу. — Я дивлюся, ви тут речі пакуєте. Куди це ми збираємося в такому темпі? Чому складаєте лише мої речі? Микола важко підвівся з колін. — Та я. Це. Мамо, давай тільки без драм, добре? Ми ж дорослі люди. Давай сядемо і спокійно все обговоримо. — Дорослі, — погодилася Олена Сергіївна. — Тільки дорослі люди чужі речі по сумках ногами не трамбують, поки господарка в поліклініці тиск міряє. У цей момент зі спальні велично випливла Юля. На невістці був короткий шовковий халат. — Олено Сергіївно, ну ми ж про все домовилися, — подала голос невістка. — Лікар чітко сказав: мені потрібен повний спокій, відсутність стресів і особистий простір, я чекає дитину. А у нас тут не розвернутися. Ваші сковорідки та каструлі займають усі полиці. Вам на дачу пора

Ця історія бере свій початок у місті Житомир, де поміж гранітних скель Тетерева та затишних вуличок старого центру життя зазвичай…

4 тижні ago

Z Oksana

А що, як я скажу, що Юля хоче повернутися і жити з нами постійно? — Марина запитала це майже пошепки, уважно спостерігаючи за реакцією чоловіка. Вона чекала на що завгодно: на радість, на розпитування про те, як вони облаштують побут, або хоча б на легке здивування. Але Павло просто продовжував спокійно гортати стрічку новин у телефоні. Його пальці розмірено рухалися по екрану, і лише на мить він затримав погляд на дружині, ніби оцінюючи, наскільки вона серйозна. — Хіба ми про це не домовлялися, коли одружувалися? — нарешті відповів він, повільно відкладаючи телефон на край столу. — Ти сама казала, що дівчинці краще там, де є простір, звична школа і батько, який має більше вільного часу. Марина відчула, як усередині все завмерло. Це був той самий спокійний, розсудливий тон, який раніше здавався їй ознакою надійності, а зараз він проходив крізь неї холодом. Вона подивилася на свої руки — вони трохи тремтіли

— А що, як я скажу, що Юля хоче повернутися і жити з нами постійно? — Марина запитала це майже…

4 тижні ago

user2

Моя тітка Галина ще кілька разів намагалася зателефонувати і повчити мене, мовляв, я «занадто багато собі дозволяю». Вона навіть натякнула, що я мала б купити житло батькам у місті, а сама залишитися в селі. Але я навчилася відповідати спокійно, без почуття провини: — Тітонько, мої батьки мають свій чудовий дім, де вони господарі. І вони щасливі, що я тепер маю свій. Кожна людина повинна мати місце, де вона — головна. Це не егоїзм, це нормальне життя. Одного вечора я сиділа на своєму балконі. Поруч стояв чайник з липовим чаєм. Місто повільно занурювалося в сутінки, запалювалися перші вогні. До мене завітала Елеонора — вона принесла домашні пиріжки з яблуками. Тепер ми були не просто сусідами, а справжніми подругами. — Знаєш, Мар’яно, — сказала вона, дивлячись на місто. — Я вчора вперше за довгий час сказала Вікторії «ні». Вона хотіла, щоб я приїхала до них на цілий тиждень, бо вони планують ремонт і їм треба, щоб хтось готував і прибирав за майстрами. А я сказала, що у мене свої плани — я йду на виставку квітів з жінками з мого нового будинку

— Ти збожеволіла, такі гроші віддавати чужим людям? — саме ці слова я почула від своєї тітки Галини замість привітання…

4 тижні ago

user2

Жіночко, ви не підкажете, маршрутка на Обухів уже була чи я знову все проґавив? — до зупинки підбіг захеканий чоловік. На вигляд — трохи за п’ятдесят, у простій куртці, з потрiпаною спортивною сумкою через плече. Обличчя втомлене, але очі якісь аж занадто живі, допитливі. Світлана Миколаївна, яка звикла до дистанції та ідеального порядку в усьому, лише злегка здригнула плечем. Вона терпіти не могла отакої панібратської манери звертання, тому просто відвернулася, розглядаючи вогні вечірнього міста. Її пальто було бездоганно випрасуване, шарф пов’язаний за останньою модою, а шкіряні рукавички пахли дорогими парфумами. Вона виглядала як людина з іншого світу — світу офісів класу «А», засідань наглядових рад та вишуканих вечерь. — Та що ж ви мовчите? Мені б тільки знати: чекати далі чи вже шукати, де перекантуватися, — чоловік не відступав. Він важко зітхнув і опустив сумку на лавку поруч із жінкою. Світлана відчула легке роздратування

— Жіночко, ви не підкажете, маршрутка на Обухів уже була чи я знову все проґавив? — до зупинки підбіг захеканий…

4 тижні ago

user2

Добрий вечір, Марино. Пустиш? — запитала свекруха, тримаючи в руках два великі, важкі пакунки. Марина мовчки відступила, пропускаючи жінку в коридор. Вона вже підготувала себе до чергової лекції. «Ти мала бути хитрішою», «Чоловіка треба надихати», «Подивися, як ти виглядаєш». Галина Степанівна пройшла на кухню з таким виглядом, ніби вона тут господиня. Вона почала викладати з пакета продукти: домашній сир, відбірну яловичину, фрукти для Максимка, пакунок дорогої кави та навіть коробку цукерок. — Я знаю, що цей бовдур пішов, — без зайвих вступів сказала вона, сідаючи навпроти невістки. Марина опустила очі, розглядаючи тріщинку на столі. — І знаю, що він залишив вас майже без засобів. — Ми справляємося, — тихо збрехала Марина. — Не кажи дурниць, — зітхнула свекруха. — Я бачу твої руки. Ти знову почала гризти нігті, як тоді, коли Максимко народився. Марино, подивися на мене. Марина підняла погляд. В очах Галини Степанівни не було звичної холодності. Там була втома і… сором

— Ти мене не надихаєш, а тягнеш мене на дно своєю вічною побутовухою! — Павло стояв посеред вітальні, роздратовано закидаючи…

4 тижні ago

user2

Марино! Ти зібралася на мамину дачу? — голос Андрія з кімнати був бадьорим. — Мама вже двічі дзвонила. Каже, сусіди вже картоплю посадили, а ми тільки розсаду веземо. Соромно перед людьми! Марина здригнулася. «Соромно перед людьми» — це було гасло їхньої сім’ї протягом двадцяти років. — Йду, Андрію, — тихо відповіла вона. На дачі свекруха дітей вже чекала роздратована. — Нарешті! — вигукнула вона замість привітання. — Сонце вже в зеніті, а ви тільки приїхали! Марино, бери відра, треба воду з колодязя наносити в бочку, бо душ порожній. Андрію, бери лопату, там біля паркану малина розрослася — треба викорчувати. Марина мовчки взяла відра. Вона знала: якщо заговорить — почнеться лекція про те, як важко жилося свекрусі в молоді роки і як молодь тепер розбалувана. Поки Андрій порався в саду, Марина пішла до теплиці. Повітря там було густим і гарячим. Вона почала висаджувати помідори, методично роблячи ямки, наливаючи воду, присипаючи коріння землею. «Раз, два, три, сорок два,» — рахувала вона саджанці. Вона згадала своє перше літо тут. Тоді вона була молодою, закоханою і хотіла сподобатися свекрусі. Вона думала, що спільна праця об’єднує. Стефанія Павлівна тоді сказала: «Ти, Мариночко, дівчина міська, нічого не вмієш. Але нічого, я з тебе людину зроблю». І «робила». Двадцять років поспіль

Канів зустрів травень соковитою зеленню та особливим, вологим повітрям, що підіймалося від Дніпра. Марина стояла на балконі своєї квартири, стискаючи…

4 тижні ago

Z Oksana