Кому ти потрібна в свої п’ятдесят чотири роки без копійки за душею, якщо навіть власний чоловік виставив тебе за двері? — ці слова подруги досі печуть мені серце, хоча від тієї розмови минуло вже багато часу. Тоді, у коридорі її розкішного салону краси, я почувалася абсолютною невдахою. Я прийшла попросити бодай про якусь роботу, хоч підлоги мити, а отримала холодний душ з байдужості та зневаги. Олена стояла переді мною в бездоганному трикотажному костюмі, з ідеальною укладкою, і дивилася так, ніби я була випадковою плямою на її дорогому паркеті. А ми ж разом колись ділили одну кімнату в гуртожитку, варили одну каструлю картоплі на двох і обіцяли підтримувати одна одну попри все. — Іро, зрозумій мене правильно, — тихо сказала вона, навіть не запросивши мене сісти. — Мій салон — це місце для відпочинку успішних людей. Тут пахне дорогою кавою та спокоєм. Якщо мої клієнтки побачать тебе — змучену, в старому куртці та зі сльозами на очах — вони просто більше не прийдуть. Тобі треба йти додому і дати собі раду самотужки. Я вийшла від неї на вулицю, де мрячив дрібний осінній дощ. У кишені лежали останні кілька гривень, яких ледве вистачало на автобус, а в голові крутилася лише одна думка: невже тридцять років мого сімейного життя, турботи про дім, чоловіка та доньку знецінилися в один момент
— Кому ти потрібна в свої п’ятдесят чотири роки без копійки за душею, якщо навіть власний чоловік виставив тебе за…