Navigate
X

У новій родині перший час я намагалася бути непомітною. Допомагала по кухні, прибирала, старалася не заважати. Але діти відчувають, коли ти чужа. У школі Зоряна робила вигляд, що не знає мене. Коли хтось питав: “Це твоя сестра?”, вона відповідала: “Ні, просто живе у нас”. А я все одно любила її. Вона була така гарна – чорнява, струнка, мала густе волосся, гарно співала. Сергій теж був у центрі уваги – займався спортом, виступав на змаганнях. А я стояла збоку і аплодувала. Пам’ятаю, як у школі влаштовували концерт. Зоряна мала танцювати соло. Я теж записалася – хотіла станцювати, щоб вона побачила, що я не гірша. Коли вийшла на сцену, ноги тремтіли, серце билося до болю. Я старалася, як могла. Але коли спіткнулася і впала, зал засміявся. А Зоряна опустила голову, щоб не показати, що їй соромно. Того дня я плакала всю ніч

Мене звати Любов, але всі з дитинства кликали просто Люба. Мені зараз тридцять п’ять, я маю власну майстерню, де шию…

user2

А потім у Варвари з’явився хлопець – Андрій. Гарний, вихований, із серйозними намірами. Вона привела його до нас на вечерю. Пам’ятаю, як сяяли її очі, коли він тримав її за руку. – Мамо, здається, це мій майбутній чоловік, – прошепотіла мені тоді Варя на кухні. А через кілька місяців Катерина приїхала у відпустку. Побачила Андрія – і почалося те, чого я найбільше боялася. Катя вміла зачаровувати. Вона сміялася його жартами, кликала “порадитися”, а потім – просто забрала. Варвара плакала ночами, я намагалася розібратися, але що можна зробити, коли серце вже вирішило? Андрій пішов до Катерини. – Ти ж їй сестра! – картала я Катю. – Як ти могла? – А що, любові наказати не можна, – холодно відповіла вона. – Варя сама винна, треба було швидше діяти

Мене звати Поліна Сергіївна. Все життя я намагалася бути справедливою. Але, мабуть, саме справедливість і зробила мене самотньою наприкінці. У…

user2

Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й брат є. Ви – два сина, от і думайте, хто доглядатиме матір, – Людмила явно не хотіла їхати в далеке село, щоб доглядати свекруху, з якою в неї склалися далеко не найкращі стосунки. Людмила і Станіслав прожили разом понад двадцять років. Двійко дітей, квартира від свекрухи, спільні неділі, телевізор, робота – життя плило тихо, ніби рівна річка. Та під цією гладдю роками ховалися хвилі образ. Людмила ніколи не почувалася справжньою частиною родини чоловіка. Свекруха – жінка владна, гостра на язик. З першого дня дивилася на Людмилу зверхньо

– Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й брат є. Ви – два сина,…

user2

Згодом Тетяна Іванівна перебралася в будинок для літніх людей. Все просто. Це було її власне рішення. Доглядати за нею було нікому. Самопочуття ставало підводити і Тетяна Іванівна боялася залишатися в квартирі сама. Вона хвилювалася, що якщо щось трапиться, вона не зможе навіть комусь зателефонувати. Тому вона попросилася в будинок для літніх, де завжди були люди поруч. Але всього одна несподівана зустріч там, змінила все її життя

Життя дуже часто пише такі сюжети, які не вигадає жоден талановитий письменник. У старих стінах будинку для літніх людей переплітаються…

Z Oksana

Коли донька сказала, що приїде до матері всім сімейством, Лідія Павлівна дуже засмутилася. Ні, вона любила своїх рідних, але в маленькій квартирі було дуже тісно усім, а вони у неї гостювали хоча й рідко, але довго. Літня мати втомлювалася біля дітей і онуків, адже вони нічого їй не допомагали і ніколи з собою навіть продуктів не привозили. – Мамо, а що це в тебе, каструлька нова? Гарненька яка, я заберу собі, нам вона якраз згодиться. Донька, немов вправний детектив, оглядала пильно мамину квартиру, розмірковуючи, чим би поживитися і що у неї такого новенького та красивого з’явилося. – Бери, доню, – понуро погоджувалася Лідія Павлівна. – Це мені тітка Зіна подарувала на день народження. Після приїзду дочки вона завжди недораховувалася то срібної ложечки, то келихів, то якусь мисочку гарненьку і тепер ось – каструля

Так вийшло, що Лідія Павлівна все своє життя прожила в однокімнатній квартирі, обставленій речами, які вели свій розповідь про її…

Z Oksana

Через кілька днів я поїхала в село, до мами. Там осінь пахла яблуками й димом. Мама зустріла мене біля воріт, у хустці, як завжди. – О, доню, нарешті приїхала! – зраділа вона. – А то все робота, робота… Ми сіли на кухні, мама поставила на стіл борщ, пиріжки. І я, не знаючи, як почати, сказала: – Мамо… у мене є чоловік. Ну, не зовсім чоловік, але ми живемо разом. – Та я бачу, що очі у тебе світяться, – усміхнулася вона. – І що ж він? – Гарний, добрий. Але хоче сина. Мама поставила ложку, уважно глянула на мене: – Олено, тобі ж не двадцять. Дитина – це не іграшка. Не можна так ризикувати

Мені було сорок п’ять. І я думала, що вже ніколи цього не станеться, але – я закохалася. Не так, як…

user2

Того літа в село приїхала бригада робітників – треба було зробити певну роботу. Троє з них мали десь жити. Голова колгоспу сказав: – У Анни хата велика, хай поселить. Анна спершу зніяковіла: чужі чоловіки в хаті… Але відмовитися не могла. Виділила кімнату, застелила чисте ліжко, поставила глечик з водою, та й прийняла гостей. Серед тих трьох був Іван – років двадцяти п’яти, худорлявий, із сумними очима. Сирота, казали, з дитбудинку. Не мав ні батька, ні матері, тільки дві старші сестри, які його трохи доглядали. Він одразу запримітив Анну. – Ви гарна жінка, – якось сказав, коли вона подала йому вечерю. Анна аж знітилася. – Та що ви, я вдова, в мене діти. – А що? – усміхнувся він просто. – Я теж сам по світу. Людина не винна, що доля її така

Анна була гарною жінкою – отією справжньою, селянською красою: темні коси, лагідна усмішка й очі, що світилися добротою навіть тоді,…

user2

Щодня після школи Ліда бігла до лавочки біля воріт – там завжди сиділа бабуся. Сиве волосся зібране у вузол, лагідні очі. – Доброго дня, бабусю, – тихо казала Ліда. – Добрий день, дитино, – усміхалась старенька. – Сідай, поговоримо. Так почалася їхня дружба. Бабуся – самотня, заміжньою ніколи не була, дітей не мала. Ліда – теж самотня, відколи потрапила сюди, то особливо гостро відчувала цю самотність. Вони знаходили одна в одній щось рідне: спокій і слухача. Бабуся розповідала про молодість, про свою роботу, вона вихователькою все життя пропрацювала. А Ліда слухала, ніби казку. І вчилася – не лише слухати, а й любити. Вона, яка ніколи не знала, що таке турбота і увага, тягнулася до цієї, по суті, чужої їй жінки, бо відчула її душевне тепло. Минали роки. Коли Ліді виповнилося 16, настав час залишати дитячий будинок. Вона поступила у кулінарне училище. Перед від’їздом забігла до бабусі – та вже не сиділа на лавочці

Ліда народилася в маленькому селищі на околиці району. Хатина стара, похилена, але не в цьому була біда – у ній…

user2

Марина з Миколою пішли разом вибирати обручки. Вітрина ювелірного магазину виблискувала золотом, і Марина вже уявляла, як їхні руки поруч – із однаковими кільцями. Але Микола, оглянувшись, сказав: – Та навіщо нам два? Я собі куплю, а ти носитимеш те, що мама тобі дала. Це ж на щастя. Марина розгубилась. Їй стало трохи ніяково перед продавчинею, але вона не стала сперечатися. Дійсно, мама колись віддала їй своє весільне кільце – «на щастя». Тоді дівчина подумала: може, і справді не треба витрачати гроші. Весілля було гарне, хоч і не без нервів. Після свята, коли молодята залишилися самі, Марина запитала: – Ну що, скільки ми назбирали? Микола спокійно відповів: – Усі гроші я заберу собі. Бо моя родина витратилась більше

Коли Марина виходила заміж, їй здавалося, що починається нове життя – світле, сповнене кохання і взаєморозуміння. Вона й Микола зустрічалися…

user2

Почалося все, як кажуть, із радості. Приходить Оленка, сяє: – Мамо, я виходжу заміж! Я аж руками сплеснула: – Господи, дякувати Богу! Коли ж весілля, доню? – Через три місяці, – відповіла. – Але ви з татом нічого не плануйте, нічого не замовляйте. У нас буде весільний координатор. Вона все зробить. Я спочатку й не зрозуміла, що це за координатор такий. А потім пояснила – це спеціальна людина, яка займається всім – від запрошень до меню. Ми хочемо, щоб усе було сучасно, без старих традицій. Я слухаю – і щось у серці защеміло. – А викуп нареченої буде? – питаю

«Я ж хотіла як краще…» – отак починаю кожен свій ранок уже кілька тижнів. Прокидаюся, дивлюся у вікно, а думки…

user2