Navigate
X

Мамо! Ну скільки можна? Це ж просто божевілля! — син походжав кімнатою, розмахуючи дорогою шкіряною папкою. — Ти розумієш, що ці квадратні метри у центрі зараз коштують шалених грошей? А ми ними не можемо користуватися, бо ти їх тримаєш у стінах! Марія Іванівна спокійно відставила горнятко з чаєм. — Олеже, присядь. Ти знову починаєш розмову, яку ми ведемо вже пів року. Це не просто стіни. Це дім, де ти виріс, де твій батько. — Знову ти про тата! — Олег різко зупинився. — Його немає вже десять років, мамо! Схаменися! Мені потрібен капітал. У мене ідея з ресторанним бізнесом, мені треба приміщення, ліцензії, а ти тримаєшся за цей музей! Подивися! Ось сучасна новобудова на околиці, з охороною, з паркінгом. Ти там будеш як королева зі мною. А цю квартиру ми продамо, і я нарешті стартую. Ти ж хочеш, щоб твій син став успішним ресторатором

Місто Полтава славиться своїми каштанами та затишними вуличками, де історія переплітається із сучасністю. У самісінькому центрі, у будинку з високими…

Z Oksana

Богдане, подивися на мене. В очі подивися, — дружина зробила крок уперед. — Ми живемо під одним дахом тридцять років. Я знаю кожен твій подих, кожну твою звичку. Ти змінився. Ти став чужим у власному домі. Де твої гроші? Що це за дивні перекази з твого рахунку? Ти знову маєш якісь незрозумілі витрати, про які я не знаю? Богдан завмер. Він тримав у руках горнятко з кавою, і воно злегка здригалося. — Які незрозумілі витрати, Ніно? Я працюю. Ти ж знаєш, на заводі зараз затримки, премії урізали. Я намагаюся викрутитися, щоб ми могли хоч трохи відкласти на ліки, на зиму. Ти ж сама казала, що опалення буде космічним. — Не бреши мені! — її голос злетів до високої ноти. — Я бачила виписку. П’ятнадцять тисяч гривень минулого тижня! І це не перший раз. Ти переказуєш гроші. Ти ховаєш їх від мене. Ти готуєшся до чогось? Може, до розлучення? Скажи прямо, якщо в тебе з’явилася інша. Якщо та молодиця з бухгалтерії тебе переманила, то ти, чоловіче, мені так і скажи

Місто Богуслав, що розкинулося на скелястих берегах річки Рось, зустрічало ранок густим туманом. Старі гранітні пороги, об які розбивалися води…

Z Oksana

Мамо, нам треба поговорити, — почала Світлана, навіть не присівши поруч. — Поки всі тут, треба вирішити, що буде з хатою. Люба підняла на неї втомлені очі. — Світлано, ще дев’яти днів немає… — Мамо, не починай. Ми люди дорослі, — втрутився Олександр. — Хата велика, дорога. Ми все життя чекали, поки ти повернешся. Ми теж маємо право. Тут подав голос старший син Михайла, Ігор: — Вибачте, але це наш батько будував цю хату! Він тут жив, він власноруч кожен камінь клав. Ми — законні спадкоємці першої черги. — А гроші хто давав? — вигукнула Світлана, переходячи на крик. — Наша мама в Італії горбатилася двадцять п’ять років! Вона кожну копійку сюди шлюзувала. Вашого батька вона фактично утримувала! — Ви за гроші не говоріть! — огризнувся Ігор. — Батько землю отримав, він тут господарював

Сонце повільно котилося до обрію, фарбуючи стіни нової великої хати у колір стиглої пшениці. Щойно розійшлися люди після поминального обіду.…

user2

Ну, що, Галю? — Богдан, брат, одразу пройшов до центру кімнати, важко тупаючи чоботами по старій дерев’яній підлозі в хаті, що аж рипіла під ним. — Ще не встигли після поминок відійти, а ти вже тут господинею стала? Давай, кажи, де покійна сховала скриньку зі скарбами? Галина повільно повернулася до брата. Вона виглядала тендітною, майже прозорою у своїй чорній сукні, але в її очах горіло світло, яке змусило Богдана на мить затнутися. — Ти приїхав у дім, де ще не вивітрився дух людини, яка тебе виховала, — тихо сказала Галина. — Ти приїхав не провести її в останню путь, Богдане. Ти приїхав за здобиччю. — Не читай мені моралі! — гаркнув він, роблячи крок до неї. — Я її племінник. Я маю право знати! Дід ще казав, що у Стефанії були заощадження, що вона збирала роками, коли гончарством промишляла. Де вони? У тебе під матрацом

Над Полтавщиною опускалися вечірні сутінки. Туман, густий і холодний, наче в’язкий кисіль, повз по схилах, де століттями гончарі діставали з…

Z Oksana

У неділю вони з Андрієм вирушили в елітне передмістя. Коли машина зупинилася біля високих кованих воріт, у Люби перехопило подих. За воротами виднівся величезний двоповерховий особняк з колонами, ідеальним газоном і садом, який навіть восени виглядав розкішно. — Ого… — тільки й змогла вимовити вона. — Андрію, може, мені краще було залишитися вдома? — Мамо, припини! — підморгнув син. — Ти в мене королева. Вони підійшли до масивних дубових дверей. Юля вже чекала на ґанку, вона підбігла і радісно обійняла Любу. — Проходьте! Тато якраз у вітальні, чекає на нас. Вони увійшли в просторий хол. Люба намагалася не дивитися по сторонах, щоб не видати свого збентеження від кришталевих люстр і дорогих картин. Юля провела їх до великої кімнати з каміном. Біля вікна спиною до них стояв чоловік у сірому костюмі. Почувши кроки, він повільно обернувся. — Тату, знайомся, це Андрій і його мама, Любов Іванівна, — весело сказала Юля. Чоловік зробив крок назустріч, і в цей момент світ для Люби зупинився

Ранок видався туманним. Люба стояла на ґанку своєї невеликої, але чепурної хати, загорнувшись у теплу хустку. Осіннє повітря пахло вогким…

user2

Мамо! Скільки можна повторювати? — прокричала донька. — Поки ти живеш на моїй території, будь ласкава грати за моїми правилами! — Світлана влетіла до кімнати матері без стуку, наче перевірка. Ганна Петрівна, сива жінка, здригнулася. Спиці випали з її рук, а вовняна нитка покотилася по підлозі. — Світланко, дитино, це ж завжди була моя квартира, — тихо промовила мати. — Була, мамо, була! Ключове слово — “була”. А тепер за документами власниця я. І не треба на мене так дивитися! Сама ж підписала дарчу, коли ми з Олегом обіцяли тебе доглядати. Знову твої нитки скрізь? Олег вчора ледь не впав через них. — Я приберу, доню. Просто задрімала трохи, спина розболілася. — Ладно вже. Мені потрібна твоя пенсія. Бойлер знову тече, треба викликати майстра, а грошей нуль. Мати зам’ялася. — Світланко, я ж хотіла ліки купити. Ти ж знаєш, серце останнім часом коле, і тиск скаче. — Тиск у неї скаче! — Світлана роздратовано сплеснула руками. — А майстер безкоштовно прийде? Свою зарплату я вкладаю в кредит за машину, на якій ми тебе, між іншим, до лікарні возимо. Давай гроші

Золоте осіннє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи води Снову в багряний колір. У просторій квартирі на околиці Седнева було…

Z Oksana

Зоряночко! Нарешті! — голос подруги в слухавці був таким теплим, що Зоряна ледь не розплакалася. — Я вже думала, ти там мохом припала в своєму офісі. Чекаю! Сонце світить, море тепле, вино холодне. Приїжджай і ні про що не думай! Ніч пройшла в напруженій тиші. Северин намагався з нею розмовляти, то просив вибачення, то звинувачував у егоїзмі. Мирослава демонстративно грюкала дверима і плакала в подушку. Але Зоряна вперше за багато років просто заснула. Вона знала: рішення прийнято. До вокзалу вона їхала в таксі. Коли машина рушила, вона не озирнулася на вікна своєї квартири. Вона відчула дивне полегшення. Ніби важкий рюкзак, набитий камінням, нарешті зісковзнув з її плечей. Одеса зустріла її шумом великого міста, криком нахабних чайок і неповторним запахом — сумішшю морської солі, квітучих акацій та міцної кави. Ганна чекала на пероні з великим букетом польових квітів

Ранок у квартирі Зоряни та Северина завжди починався однаково. Сонце ледь пробивалося крізь запилені вікна багатоповерхівки, висвітлюючи кожну тріщину на…

user2

Як у тебе рука піднімається виставляти це на OLX?! — Тарас стояв посеред подвір’я і не міг повірити, що сестра здатна на таке. — Тарасе, ти не просто впертий, ти — відірваний від реальності! — Олена витирала обличчя дорогою вологою серветкою, яка миттєво ставала брудною від сільського пилу. — Подивися на цей паркан! Він скоро завалиться. Подивися на сарай! Ти витрачаєш своє життя на те, щоб підтримувати руїни. Тарас стояв біля старої вишні, тримаючи в пальцях засмальцьовану кепку. — Руїни, кажеш? Ці “руїни”, Олено, батько будував десять років. Він кожен камінь у фундамент сам укладав. Ти пам’ятаєш, як ми малими пісок носили від ставка? Чи твої манікюри вже стерли ці спогади? — Мої манікюри, як ти кажеш, дозволяють мені оплачувати твої рахунки за світло, коли в тебе “неврожай”! — Олена зробила крок вперед, її підбори провалилися в м’який спориш. — Я приїхала не ностальгувати. Я приїхала рятувати нашого брата Вадима, йому потрібні гроші. Ти хоч розумієш, що таке проблеми зі здоров’ям

Селище Маньківка, що на Черкащині, завжди славилося своїми чорноземами та людьми, які міцно тримаються за землю. Липневий полудень тут —…

Z Oksana

Увечері мені зателефонувала мама. — Ти що там Свєтку в магазині довела до сліз? — почала вона без передмов. — Мамо, вона взяла в мене гроші на лікування, а купила шмотки! — Ну і що? Вона молода жінка, їй хочеться бути красивою! А ти могла б і промовчати. У тебе ж ні кошеняти, ні дитяти, для кого ти ті гроші бережеш? У могилу з собою забереш? Я просто поклала слухавку. Тоді я вперше зрозуміла: у цій родині я не людина. Я — функція. Гаманець на ніжках, який не має права на власні плани. Минув місяць. Світлана на мої повідомлення не відповідала. Я намагалася заспокоїтися, але кожна тріщина на стелі нагадувала мені про мою наївність. У суботу вранці задзвонив телефон. Тітка Галина, мамина сестра, ледь не плакала в трубку: — Надійко, біда! У батька серце схопило, тиск зашкалює, «швидка» щойно поїхала. Приїжджай негайно

— Бувають моменти, коли ти розумієш: рідна кров — це ще не гарантія любові, а іноді — просто зручний привід…

user2

Все добре. Хлопчик. Трохи раніше терміну, але дихає сам, міцний козак. Мама відпочиває. Можете зайти на хвилину, але тихо. Гліб влетів у палату. Мар’яна лежала бліда, але з якоюсь неймовірною світлою посмішкою. Поруч у прозорому боксі лежав невеликий згорточок. — Дивись, — прошепотіла вона. — Наш Тихін. Гліб підійшов, зазирнув всередину — і на мить занімів. Малюк був зовсім не такий, як він собі уявляв. Темне волоссячко, трохи смуглява шкіра, хоча і Гліб, і Мар’яна були світлими. — Який… незвичайний, — сказав він, намагаючись знайти в собі ту саму безумовну радість. — Він копія мого дідуся, — втомлено сказала Мар’яна. — Пам’ятаєш, я показувала фото? У нього була така сама ямочка на підборідді. Гліб кивнув. Але десь у глибині душі вже посіялося зернятко сумніву. Не тому, що він сам так думав. А тому, що знав — мама цього так не залишить

— А ти хоч раз за все життя подумала, що я теж людина, а не просто додаток до твого сина?…

user2