Navigate
X

Французький гість, якого звали месьє П’єр, пильно подивився на Юлію, потім на Дениса, а тоді на його батька. Він був досвідченим бізнесменом і швидко зрозумів, що відбувається щось не те. — Мадемуазель, ви впевнені в тому, що кажете? — серйозно запитав він Юлію. — Я відповідаю за кожне своє слово, — твердо відповіла вона. — Я чула їхню розмову. Вони розраховують на передоплату, яку не планують відпрацьовувати за заявленими стандартами. Месьє П’єр повільно поклав ручку на стіл. — Дякую вам. Ми припиняємо переговори на сьогодні. Нам потрібен незалежний аудит цих паперів. Він встав, подав знак своєму колезі, і вони швидко покинули залу. Батько Дениса був у нестямі від люті. Він кинувся до Юлії, але шлях йому перегородив Микола Іванович, який спостерігав за сценою здалеку

Юлія невідривно дивилася на згасаючий екран свого старенького смартфона. Текст короткого повідомлення, здавалося, випікав очі. Як це могло статися? Чому…

user2

Андрію, ти виставив на продаж квартиру моєї мами?! — голос Олени здригнувся, вона ледь не випустила ключі. Чоловік навіть не змигнув. — А що такого, Олено? Михайлові на бізнес терміново потрібні були обігові кошти. У брата горить угода, розумієш? Сім’я має підставляти плече, коли важко. Олена відчула, як підлога під ногами починає хитатися. — Яка сім’я, Андрію?! Це була власність моєї матері! Вона залишила її мені, щоб я мала де голову прихилити! — Формально вона була оформлена на мене, пам’ятаєш? — Андрій нарешті відклав телефон. — Ти сама просила зайнятися паперами, бо тобі «не було коли». Отже, юридично — це моє рішення. Ти взагалі розумієш, як працює сучасний світ? Гроші мають рухатися, а не стояти стіною в порожній хаті. У цей момент із кухні, витираючи руки об засмальцьований фартух, вийшла свекруха — Тамара Степанівна. — Олено, чого ти розкричалася, як на базарі? Андрійко все зробив правильно! Рідному братові допоміг, це свята справа. А ти тут влаштовуєш суперечки через цеглу та бетон. Посоромилася б

Вечірній Київ дихав вологою та втомою. Олена поверталася додому після чергової подвійної зміни в лікарні. Ноги налилися важкістю, а перед…

Z Oksana

Пакуйте валізи! Щоб за годину вашої ноги тут не було! Чуєте мене?! — Свекруха влетіла до вітальні так, наче за нею гналися. Двері з гуркотом ударилися об стіну. Вікторія здригнулася, ледь не впустивши телефон — щойно, після безсонної ночі, їй нарешті вдалося заколисати маленьку Даринку. — Мамо, що сталося? — «Що сталося»?! Ти ще смієш питати?! Мій сервіз! Той самий, чеський, який мені покійний чоловік на срібне весілля дарував! Ти його знищила! Вікторія втомлено потерла скроні. — Валентино Петрівно, там лише маленька тріщина в чашці. Я поставила її в посудомийку на делікатний режим, як завжди. Можливо, фарфор просто відслужив своє? Він теж старіє, як і все навколо. — Не смій мені читати лекції про старість у моєму власному домі! Три роки! Три довгих роки я терплю вас! Розсілися тут на всьому готовому, об’їдаєте стару жінку, а вдячності — нуль! Тільки шкоду приносите! Збирайтеся, щоб я вас тут не бачила більше. Вікторія стала дзвонити чоловікові, але він чомусь не брав телефон

— Пакуйте валізи! Щоб за годину вашої ноги тут не було! Чуєте мене?! Валентина Петрівна влетіла до вітальні так, наче…

Z Oksana

Дорога пройшла під акомпанемент коментарів Надії Петрівни про те, що кава в поїзді несмачна, сусіди по вагону надто галасливі, а сонце занадто яскраве. Готель зустрів їх просторим холом і ввічливим персоналом. Тетяна на мить розслабилася: можливо, гарні умови зможуть трохи пом’якшити характер родичів. Але ілюзія розвіялася, щойно Надія Петрівна переступила поріг свого номера. — Це що, жарт? — свекруха стояла посеред кімнати, вказавши пальцем на вікно. — Вид на внутрішній дворик? А де ж морська панорама, про яку стільки говорили? — Надіє Петрівно, — почав терпляче пояснювати Максим, — номери з прямим видом на море коштують значно дорожче, ми бронювали категорію «стандарт», як і домовлялися… — Який ще стандарт? — голос свекрухи зазвучав тонко й образливо. — Ми раз на кілька років виїжджаємо до води, а мені пропонують дивитися на сміттєві баки внизу? Я хочу чути шум прибою, а не шум вантажівки, що привозить продукти! Максим метався між матір’ю та стійкою реєстрації, намагаючись врятувати ситуацію

Тетяна застигла посеред кухні, міцно тримаючи в руках телефон. Максим щойно завершив чергову довгу розмову з батьками, і та сяюча…

user2

У понеділок в офісі було незвично тихо. Максим мав повернутися лише по обіді. Лілія зустріла Софію біля входу. Дівчина прийшла раніше, помітно нервувала. — Я не впевнена, чи зможу… — Ніхто не впевнений на початку. Головне — почати. Ходімо, я все покажу. День пролетів непомітно. Софія виявилася дуже старанною. Вона вдумливо розбиралася в паперах, ставила доречні запитання. Надвечір вона виглядала втомленою, але в її погляді з’явилася перша іскра надії. — Як перший день? — запитала Лілія, коли вони залишилися одні. — Страшно. Але… добре. Я вперше за довгий час відчула себе людиною, яка на щось здатна сама по собі. Лілія кивнула. — Це найголовніше. Ти зробила перший крок. Решта прийде з часом. Максим повернувся в середу. Він зайшов до її кабінету ближче до вечора

— Виходь. Негайно. Голос Лілії був тихим, майже пошепки, але Тарас відсахнувся, ніби вона хотіла його вдарити. — Ти що,…

user2

Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, Лілю. Не тому, що мені потрібна няня для доньки. А тому, що мені потрібна ти. Найкращої жінки я не зустрічав. — Але ти ж не любиш мене так, як любив її… — прошепотіла вона. — Я люблю тебе інакше. Глибше і надійніше. Це те почуття, яке не згорає, а зігріває. Вони побралися восени, коли листя на деревах стало золотим. В ательє, де працювала Ліля, колеги зшили їй таку сукню, що вона виглядала в ній немов лісова німфа. Артур виніс її з Палацу урочистих подій на руках, а за ними йшла сяюча мама Лілії, тримаючи за руку маленьку Настусю. Мама була щаслива за доньку. Артур виявився не просто «зіркою з телевізора», а дбайливим чоловіком і уважним зятем. Він допоміг тещі з лікуванням, зробив ремонт у їхній спільній оселі

Лілія була дівчиною приємною, але стриманою, з тих, кого не помічають у галасливих компаніях. Її обличчя завжди осявала спокійна, ледь…

user2

З коридору долинав голос Данила, давнього друга їхньої родини: — Ну, Артеме, ти даєш! Вперше я на «антивесільній» вечірці. І як тільки Ярина на це погодилася? — Вона в мене жінка мирова! — з гордістю відказав Артем. — Знаю, я ж вас і познайомив. Досі іноді шкодую, — жартома підморгнув Данило. — Мені б таку дружину… А то моя колишня тільки й знала, що вимагати — то уваги їй мало, то коштів. — То бери і одружуйся з Яриною, вона ж тепер вільна! — Артем розсміявся. У сміху Данила відчувався легкий сум, а в сміху Артема — лише самовпевненість людини, яка вважає, що виграла головний приз. Ярина непомітно вийшла з дому з однією валізою та кицькою. Внизу вже чекало таксі. За пів години Ярина вже сиділа на кухні у своєї мами, Олени Петрівни. — Яриню, доню, що трапилося? — Мати бачила її такою розбитою лише багато років тому, коли не стало батька

— Ярино, ми розлучаємося. Завтра, будь ласка, звільни помешкання. — Що? Артеме, я правильно почула? Розлучаємося? — Саме так. —…

user2

Іване, ти що тут затіяв зі своїми інструментами в маминій квартирі?! Ірина завмерла на порозі, дивлячись на брата. — О, Ірка прийшла. Дуже вчасно, до речі. Поглянь-но сюди: я тут прикидаю, як краще оцю перегородку знести. Якщо об’єднати кухню з цією кімнатою, вийде сучасна студія. Зараз у Києві всі так роблять, це додає простору. — Яку перегородку?! Ти про що взагалі розмовляєш? — Ірина відчувала, як в середині починає закипати гнів. Іван нарешті згорнув рулетку і розвернувся до сестри. На його обличчі сяяла самовпевнена посмішка людини, яка вже все за всіх вирішила. — Ну як про що. Мамі ця трикімнатна квартира вже ні до чого, вона лише втомлюється тут прибирати. Ми вирішили, що вона переїде в нашу однокімнатну. А ця квартира — ідеальний варіант для мене та Наталі. Вона ж чекає дитину, нам скоро знадобиться дитяча. — Як ти можеш думати про таке? Мама ще жива, а ти у неї дім відбираєш, в якому вона все життя прожила

— Іване, ти що тут затіяв зі своїми інструментами?! Ірина завмерла на порозі материної квартири, приголомшено дивлячись на брата. Іван…

Z Oksana

Того фатального четверга Ганна Петрівна вийшла на ганок, щоб покликати дітей на обід. Пахло смаженими кабачками та кропом. – Софійко! Артемку! Йдіть мити ручки! – гукнула вона в бік пісочниці. Відповіді не було. У пісочниці лежали покинуті відерця та пластикова лопатка, але дітей не було. Бабуся не одразу злякалася. «Мабуть, побігли до Галі у двір», – подумала вона. – Галю! Моя Софійка не у вас? – крикнула вона через тин. Сусідка вийшла з хати, витираючи руки об фартух. – Ні, Ганно. Я думала, вони у тебе обідають. Артемко теж зник? Протягом наступної години спокійне містечко перетворилося на розбурханий вулик. Жінки оббігали всі сусідні двори, зазирали в колодязі, кликали дітей так, що голоси зривалися на хрип. До пошуків долучилися чоловіки, сусіди, навіть місцевий дільничний. Хтось припустив найстрашніше — озеро. Всі кинулися до берега. Там, на піску біля самої води, самотньо лежали маленькі рожеві сандалики Софійки та синя кепка Артемка

Ганна Петрівна впала на коліна. Її крик розрізав тишу надвечір’я так, що птахи знялися з дерев. Кілька днів водолази обшукували…

user2

З кухні вийшла Надія. Її руки тремтіли, але голос звучав твердо: – Юрію, йди геть. Ти забрав мої гроші, ти обіцяв документи, яких у тебе немає. Ти просто злодій. Чоловік недбало махнув рукою, проходячи до вітальні, наче до себе додому. – Ой, ну не треба драматизувати. Я просто намагався допомогти. Думав, знайду. Гроші… ну, витратилися вони. Поверну колись, не хвилюйся. – Колись? Післязавтра угода з продажу будинку! Бабусю виселять на вулицю! Ти розумієш, що ти накоїв? – Надія закрила обличчя руками. Юрій лише знизав плечима

Вечірнє небо за вікном набрякло важкими хмарами, обіцяючи затяжну осінню зливу. У кімнаті панували напівтінь і тиша, яку порушувало лише…

user2