Navigate
X

Лізонько, люба, я тобі подарунок принесла, — промовила вона, акуратно ставлячи пакунок на килим. — Це мій скарб. Сервіз. Чеський, ще колись привезли, дуже цінний. Я його берегла для особливого дня. Хотіла, щоб ти ним користувалася, на великі свята. Коли Ліза розгорнула пакунок, її серце стислося від неприємного подиву. Це був сервіз. Старенький. З важкими, громіздкими чашками, які здавалися неймовірно незручними в її витонченій руці. Фарфорові тарілки були прикрашені візерунком, який Ліза могла б назвати хіба що «бабусиним шиком». Золоті смужки по краю, колись, мабуть, блискучі, тепер були трохи вицвілими, а на деяких предметах позолота майже стерлася. — Дякую, мамо. Це… дуже зворушливо. — Ти мені не дякуй, ти користуйся! Це ж історія, — сказала свекруха, погладивши блюдце. Вона усміхалася так щиро, наче дійсно віддавала частинку своєї душі, частинку своєї юності, що минула. Щойно двері зачинилися за її спиною, Ліза повернулася до Максима, який спостерігав за сценою з дивану. Її голос був низьким і сповненим рішучості

Ліза сиділа на дивані, оббитому оксамитом кольору морської хвилі, і насолоджувалася ідеальною тишею своєї нової квартири. Світло від дизайнерського торшера…

user2

Він подивився мені прямо в очі й сказав, що я зіпсувала йому життя, — розповіла мені подруга Марія, її голос був ледь чутний. Вона в руках крутила обручку, яку щойно зняла з пальця. — Сказав, що шлюб зі мною був його найбільшою помилкою. Я дивилася на неї і не знала, що їй сказати. Просто справа в тому, що я дуже добре знала її чоловіка ще в молоді роки

Осінній вечір опустився на місто, наповнюючи повітря вологою прохолодою. Ми з Марією сиділи на лавці у парку, де колись, багато…

Z Oksana

Мамо, я хочу, щоб ти приїхала до нас на Різдво і Новий рік. Дуже хочу. — Софійко, ну як… Ти знаєш, тато… — автоматично почала відмовлятися Ліда. — Мамо, за тата не хвилюйся. Це мій дім, і я запрошую. Я все оплачу — квитки, твої витрати. Ти просто приїдь. Це мій подарунок тобі. Це був не просто подарунок, це був виклик. Коли Ліда сказала Віктору, він лише відмахнувся, як від настирливої мухи: — Дурниці. Нікуди ти не поїдеш. Це витрати, зайві клопоти. Я тут один буду? — Софія вже все оплатила, — тихо, але з якоюсь новою впертістю сказала Ліда

Коли Ліда виходила заміж за Віктора, їй було всього двадцять два. Вона тоді щиро вірила, що кохання — це коли…

user2

Галина вийшла на пенсію і, дізнавшись, що діти найняли няню і платять їй великі гроші, вирішила їм допомогти. Ввечері якось забігла до них і сказала, що буде сама доглядати онука. Вона думала, що діти зрадіють, але не так було, як гадалося. Андрій і Софія, перезирнувшись, миттєво стали напруженими. Це була не радість, а помітна паніка. Софія, завжди ввічлива, але трохи холодна, нервово почала прибирати зі столу. Вони вийшли на кухню і розмовляли там дуже довго, їхні приглушені голоси долинали до вітальні, де Галина Петрівна сиділа з відчуттям зростаючої образи. Коли вони повернулися, першою серйозно заговорила невістка

Коли Галина Петрівна вийшла на пенсію, світ навколо неї несподівано зменшився до розмірів її трикімнатної квартири. Усі довгі роки вона…

Z Oksana

Андрій поклав свій ноутбук на стіл і зітхнув, дивлячись на нічне небо. «Я все розумію, Олено. Але мені це просто… не по собі. Ми ж батьки. Які ми батьки, якщо чужа людина виховуватиме нашого сина? Це ніби ми розписуємося у власній неспроможності». Він завжди був більш сентиментальним, коли йшлося про сім’ю, і дуже трепетно ставився до ідеї батьківства. Його первісна відмова була продиктована не фінансовим питанням, а глибоким почуттям провини. «І це не лише про батьківство, — додав він, задумливо мружачись. — Це ще й про безпеку. Чужа людина у будинку. Ти сама знаєш, які історії розповідають. А якщо вона щось потягне? Або, ще гірше, не знайде спільної мови з Данилком?»

Олена завжди вважала, що вони з Андрієм створюють ідеальну пару, гідну обкладинки журналу про успіх. Їхнє життя, збоку, нагадувало епізод…

user2

Привіт, мам. Я на гучному зв’язку, з Яною. — О, Яна у тебе? — голос Людмили Іванівни звучав неприродно бадьоро. — Чудово! Я дзвоню сказати, що вирішила влаштувати невелику сімейну вечерю цими вихідними. Нічого особливого, лише ми. Подумала, може, ви погодитеся провести його на дачі? У вас там так добре, а моя квартира надто маленька, я щойно купила багато матеріалів для моїх нових курсів ландшафтного дизайну. Дмитро зустрівся поглядом із Яною. У її очах читалося: «Ну, спробуй лише погодитися». — Мам, ми з Яною планували ці вихідні провести лише вдвох. Ми можемо зустрітися наступних вихідних, якщо хочеш. — Але ж я вже купила продукти! Я навіть купила той твій улюблений торт! — у голосі Людмили Іванівни з’явилися знайомі нотки образи. — Невже ви не можете приділити одного вечора рідній матері? — Справа не в одному вечорі, мамо, — твердо відповів Дмитро. — Справа у повазі до наших планів

Вечір у Києві був прохолодним, але в голові у Яни палав вогонь. Вона не могла відірвати погляду від монітора, де…

user2

Наталко, ти чого така замислена? — запитав він, спершись на одвірок. — Нічого, — буркнула я. — Просто мию посуд. — Ну, мий-мий, — він підморгнув. — Я піду відпочину, втомився з дороги. Він пішов, а я залишилася з тарілками й безліччю запитань. Що вони приховують? Чому бабуся так дивно дивиться на тата? І чому мама така нервова? Вранці все почалося, як завжди. Бабуся розбудила нас о сьомій ранку, заявивши, що «на дачі відсипатися до обіду — це гріх». Мама з татом мовчки пили узвар, поки я намагалася розплющити очі. Потім бабуся відправила мене з татом у сарай — шукати якісь старі дошки для лагодження паркану. — Тату, ти чого такий мовчазний? — Запитала я, поки ми порпалися в купі мотлоху. — Та нічого, Наталко, — він відмахнувся. — Просто багато про що думаю

— Наталю, ти нічого не забула? — Тетяна Петрівна, моя мама, голосно гукнула з коридору, застібаючи свою осяйну, але вже…

user2

Ну і правильно попросила! — Свекруха ступила до кімнати, оглядаючи її владним поглядом. — Софія приїде зі Львова на навчання, їй потрібна гідна кімната. А не той безлад, що ти тут облаштувала. Три роки живеш, а ладу так і не навела. Мар’яна промовчала. Сперечатися було безглуздо. Вона давно усвідомила, що в очах свекрухи вона ніколи не стане належною невісткою. Недостатньо дбайлива. Недостатньо покірна. Недостатньо вдячна за можливість жити під одним дахом з її безцінним сином. — Де Богдан? — Запитала Мар’яна, обережно складаючи до коробки книги. — А тобі хіба не все одно? — Свекруха примружилася. — Він на роботі, кошти для сім’ї здобуває. Не те, що дехто, хто цілими днями незрозуміло чим займається

— Ти, мабуть, не почула? Я ж попросила — прибери свої старі речі з кімнати! — Голос свекрухи, Ярослави Семенівни,…

user2

Ну, у неї тоді форс-мажор стався… — Форс-мажор, — Оксана криво посміхнулася. — У твоєї сестри постійний форс-мажор! То одне, то інше! Вона взагалі вміє жити за своїми статками чи ні? Артем стиснув щелепи. Він терпіти не міг, коли дружина говорила про Зоряну в такому тоні. Так, сестра не вміла заощаджувати, це правда. Так, вона часто витрачала більше, ніж заробляла. Але ж вона не навмисно! Просто життя у неї не складалося. — Вона сама, — промовив він тихо. — Їй нікому допомогти, крім мене. — А як же твоя мати? — Оксана знову сіла, стомлено відкинувшись на спинку стільця. — Нехай мати допоможе. — У мами пенсія невелика, працює за копійки. Звідки їй взяти такі гроші? — А нам звідки? — Оксана подивилася чоловікові прямо у вічі. — Артеме, мені мої батьки ці гроші надсилають, щоб мені було легше. Щоб я могла купити собі щось потрібне, відкласти на наш ремонт. Не для того вони на двох роботах працюють, щоб я гроші чужим людям роздавала! — Зоряна не чужа людина! — Голос Артема затремтів. — Вона моя сестра

— Артеме, ну скажи їй хоч щось! — Голос у слухавці бринів від розпачу. — Мені справді більше нікуди податися!…

user2

Я стояла біля каси, огортаючи поглядом стрічку, що повільно рухала мої покупки: пакет молока, хліб, трохи фруктів. У повітрі висів запах свіжої випічки, змішаний з ароматом кави, яку поряд замовляли втомлені люди. Я вже збиралася дістати гаманець, коли почула знайомий, але дивно приглушений голос позаду себе. — Олено? Це справді ти? Я обернулася. Переді мною стояла жінка з візком, наповненим найпростішими продуктами: акційні макарони, олія найдешевшої марки, кілька картоплин. Мені знадобилася, мабуть, ціла секунда, щоб впізнати в цій виснаженій постаті мою давню приятельку, Марину. Їй було лише сорок п’ять, як і мені, але життя, здавалося, вирішило зіграти з нею злий жарт, додавши до її паспорта ще добрий десяток років. — Марино! Боже, скільки ми не бачилися? — вигукнула я, намагаючись приховати раптову розгубленість від її вигляду. Я швиденько оглянула її поглядом і мені дуже шкода стало її

Осінній вечір огортав місто вологою прохолодою, проникаючи під коміри пальт і курток перехожих. Це був той час доби, коли офісні…

Z Oksana