Вибирай – або я, або вона! – наполягав Сергій. Голос його був глухим і холодним. – Я більше так жити не можу і не буду. У нас друга дитина скоро народиться. Де ми малого покладемо? Мені спокій потрібен після роботи, а твоя мама постійно перед очима мелькає. – Сергію, тихіше, будь ласка… Вона ж почує, – у голосі Наталки тремтіли сльози. – Ну як я їй це скажу? Це ж мамина квартира. Вона тут усе життя прожила, мене виростила, батька мого звідси провели. Як я скажу їй піти з власного дому? – Не знаю. Придумай щось, якщо хочеш зберегти сім’ю, – відрізав Сергій. – Зрештою, ми ж її не на вулицю виставляємо. Ми пропонуємо переїхати у затишний будиночок за містом. Свіже повітря, город, тиша, пташки співають. Їй на пенсії там буде значно спокійніше, ніж тіснитися тут з нами. – Сергію, та про що ти говориш? Який затишний будиночок? – Наталка ледь не плакала. – У тому будиночку тридцять років ремонту не було. Там усі зручності надворі, воду з криниці носити треба. Опалення — стара грубка, яка димить на всю хату. Як мама там сама зимуватиме? – Я все сказав, а ти думай і вирішуй, – закінчив розмову Сергій. – Або завтра поговориш з матір’ю, або я збираю речі, забираю сина і йду до своїх батьків. А ти залишайся тут сама з двома дітьми. Олеся відступила на крок у глибину кухні. Ноги тремтіли, у горлі застряг гіркий клубок. Вона сіла на краєчок свого ліжка й затулила обличчя руками
Олеся стояла біля дверей маленької кухні, притиснувши до грудей рушник з вишитими по краях волошками. Цей рушник ще її покійна…