Navigate
X

Марино? Оце так зустріч! — почувся дзвінкий голос із кутка. За столиком біля вікна сиділа Світлана, її давня подруга, з якою вони не бачилися, здається, цілу вічність — з тих самих пір, як Світлана переїхала в інший район і відкрила свою дизайн-студію. — Світланко! Ти що тут робиш у такий час? — Та от, забігла на п’ять хвилин між зустрічами. А ти чому не на островах? Юра ж казав, що ти сьогодні відлітаєш! Марина важко зітхнула і підсіла до подруги. Наступні дві години пролетіли непомітно. Вони згадували університетські роки, перші невдалі побачення, мрії про великі звершення. Світлана розповідала, як важко було починати власну справу, як вона мало не здалася в перший рік. — Знаєш, — задумливо промовила Світлана, крутячи в руках порожню чашку, — іноді те, що ми вважаємо поразкою, насправді є просто поворотом дороги. Може, тобі саме сьогодні не треба було летіти? Може, твоє «зараз» має відбутися тут

— Знаєш, Юрію, я деколи думаю, що всесвіт просто вирішив перевірити мене на міцність, підсунувши цей затор саме сьогодні, —…

user2

Степане, я бачила тебе сьогодні з сусідкою, — промовила дружина пошепки. — Я бачила твої руки на її голові. Ми разом тридцять років. Я надто добре знаю, як чоловік дивиться на випадкову знайому, а як — на ту, хто стала йому частиною душі. — Як довго це триває? Степан втупився у власні капці, ніби сподівався знайти там шпаринку, щоб провалитися крізь землю. — Я питаю тебе: як довго?! — Вісімнадцять років, — відповів він, і в його голосі почулося дивне здивування, наче він сам тільки-но усвідомив вагу цієї цифри. Ганна раптом зайшлася сміхом. Це був важкий сміх, який за секунду перетворився на гіркі, нестримні ридання. — Вісімнадцять? Ти при своєму розумі? Нашому наймолодшому, Андрієві, зараз вісімнадцять. Ти що, почав це саме тоді, коли я його під серцем носила? — Ні, — швидко заперечив Степан. — Трохи раніше. — Раніше! Боже мій. Господи Всевишній, — не могла повірити Ганна

Субота в українському селі чи на дачних масивах під Києвом має свій особливий, ні з чим не порівнюваний ритуал. Це…

Z Oksana

Віро, ти це серйозно? — Ніна стояла над каструлею з супом. — Хто так готує? Воно ж прісне, як вода в калюжі. Де засмажка? Де жирок? Гена таке їсти не буде, він чоловік, йому сила потрібна, а не твій дієтичний супчик. — Я готую так, щоб було корисно і Левкові, і нам, — Віра намагалася тримати голос рівним. — Якщо хочеш, можеш приготувати щось своє, я не проти. Це була стратегічна помилка. Наступного дня кухня перетворилася на філіал чебуречної на вокзалі. Запах смаженого сала, цибулі та пересмаженої олії просяк навіть штори в спальні. — Оце я розумію — їжа! — проголосив Гена, вминаючи картоплю, з якої аж капав жир. — Вірцю, вчися у сестри, бо твій Ігор скоро прозорим стане від тих твоїх овочів. Левко сидів за столом, колупаючи виделкою жирний шматок, і з надією дивився на маму. Віра лише погладила його по руці. Вона бачила, як її син за ці кілька днів згас, став тихим, намагався зайвий раз не виходити з кімнати, щоб не наштовхнутися на гучну тітку або вічно невдоволеного дядька. Вечорами, коли Ігор повертався з роботи, він бачив ідеальну картинку: сестра порається на кухні, Гена дивиться телевізор, у домі гамірно

— Знаєш, Ігорю, я деколи думаю, що твоя сестра просто випробування, яке мені підкинула доля, щоб перевірити, чи я ще…

user2

Василю, — тихо покликала дружина серед ночі. —Я знаю все. Чуєш? Абсолютно все. Я бачила нашу розлучницю днями біля торгового центру. Випадково. Твоя Мар’яна навіть мені кивнула — вона ж, мабуть, гадки не має, хто я така. Красива. Років сорок, не більше? Василю, я благаю тебе. Просто скажи мені правду. Хоча б один раз. За всі ці десятиліття — подаруй мені чесну відповідь. Він довго мовчав, ворочаючись з боку на бік. — Так, — нарешті промовив він. — Це правда. — Давно це триває? — Рік. — Ти її кохаєш? — Не знаю, — нарешті видавив він. — Ти збираєшся йти від мене? — Ні. Я нікуди не піду. Це зовсім інше, Ганно. Ти не зрозумієш, це складно пояснити словами. — А ти спробуй, — сказала дружина крижаним тоном. — Ганнусю, ну. Нам уже по шістдесят. Діти мають своє життя, онуки ростуть. Життя стало передбачуваним, наче заїжджена платівка. А тут — людина, яка дивиться на світ іншими очима. Розумієш? Вона бачить усе інакше ніж ти Вирішуй сама, як нам далі жити. Мені добре і так

Ганна Сергіївна витягла з духовки духмяний пиріг із молодою капустою — той самий, фірмовий, який вона готувала кожної неділі протягом…

Z Oksana

Навіть не думай брати ці гроші, Оксано, — голос Катерини пролунав як грім. Оксана відсахнулася, злякано дивлячись на невістку. Гроші випали з її руки, розсипавшись по підлозі віялом помаранчевих та блакитних купюр. Павло обернувся, його обличчя спочатку почервоніло від сорому, а потім застигло в масці впертості. — Катерино, що ти собі дозволяєш? Це моє особисте право дати їй гроші! — вигукнув чоловік. — Твоє право? — Катерина вийшла в коридор. — Ти знову крадеш у власної дитини, Павле. Замість того, щоб думати про майбутнє Богдана, ти продовжуєш утримувати дорослу жінку, яка вже давно має сама відповідати за своє життя. Тобі не соромно дивитися мені в очі? Оксана зблідла, її губи затремтіли. Вона притулилася до стіни, наче намагалася стати невидимою. — Катю, будь ласка, — її голос був ледь чутним. — Я не хотіла. Я казала Павлові, що мені не потрібно стільки. Я піду, мені правда нічого не треба. Вона нахилилася, щоб підняти сумку, але Павло різко зупинив її, схопивши за плече. — Стій, Оксано. Досить ховатися

Вечірній Київ повільно занурювався у сутінки, розцвічуючи вікна багатоповерхівок теплим жовтим світлом. Але в квартирі на Позняках панувала холодна, майже…

Z Oksana

Гарна машина, — тихо відповіла Тетяна, не відриваючись від миття посуду. — Денис на неї довго збирав. — Гарна? — Михайло різко розвернувся, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — Та вона коштує стільки, скільки я за кілька років не зароблю! Звідки такі статки у звичайного айтішника? Тетяна зітхнула. Вона знала цей тон. Це був початок довгої, виснажливої розмови про несправедливість долі, корупцію та «везучих» родичів. — Він же пояснював, — терпляче почала вона. — У нього тепер своя справа, кілька точок, договори з великими фірмами. Він працює без вихідних, Мишко. — Ой, не сміши мене! — Михайло махнув рукою і пішов до холодильника. — «Працює»… Знаю я таку роботу. Посидів за комп’ютером, клацнув пару разів — і вже мільйонер? Тут щось не те. Твій брат явно щось приховує

— А ти хоч раз замислювався, чому в одних двері відчиняються самі, а іншим доводиться все життя стукати у зачинені?…

user2

Навіщо тобі нова сукня? Стара ще цілком придатна, — заявив чоловік, коли Софія хотіла бодай якось підняти собі настрій. — Нам треба думати про майбутнє, про заощадження. Він вважав, що праця Софії — це лише приємне доповнення до бюджету, а головне — це його бачення того, як має жити «правильна» сім’я. Вона мала бути економною, мовчазною, вправною на кухні. І не дай Боже, якщо щось було не так, як він звик у матері. Максим іноді телефонував. Це були короткі розмови, які Софія ховала від чоловіка. — Як ти? Все добре? — запитував він. — Звісно, все чудово, — бадьоро відповідала вона, хоча всередині все обривалося від туги. — Може, допомога якась потрібна? З фінансами як

— А ти справді впевнена, що хочеш прожити з цією людиною все життя, чи просто боїшся, що сусіди знову почнуть…

user2

Тетяно! Що це за фокуси? Вітя каже, ти їх виганяєш? Ти що, хочеш, щоб твій племінник під мостом ночував? У тебе серце є чи там камінь? — Мамо, — спокійно сказала Тетяна. — Твій улюблений син влаштував у моїй квартирі шинок. Його дружина вважає, що прибирати за собою — це нижче її гідності. А Денис скоро почне малювати на стінах, бо батькам байдуже. Якщо ти так за них переживаєш — у тебе ж є дача, вона тепла, з опаленням. Вези їх туди. Або забирай до себе в двокімнатну. — Та ти що! У мене ж ремонт новий, і я звикла до спокою! Як вони там усі помістяться? — обурилася мати. — Ось бачиш, мамо. Ти хочеш бути доброю за мій рахунок. Тобі шкода Вітю, поки він псує моє життя, а не твоє. На цьому все. Година пішла

— А ви впевнені, що вона нас не виставить? У неї ж характер — не цукор, сама знаєш, — Віталій…

user2

Ти просто не уявляєш, мамо, як моя дружина мене втомила, — Андрій нервово крутив у руках порожню чашку. — Щодня одне й те саме: «Треба знайти кращу роботу», «Треба бути господарем у домі», «Ти ж чоловік». Гроші, гроші, гроші! Тільки про них і мова. Наче я якийсь банкомат, а не жива людина. Олена Петрівна сперлася на стільницю, мовчки розглядаючи згорблені плечі сина. Їй хотілося підійти, погладити його по голові, як у дитинстві, але вона стрималася. — А чим, по-твоєму, займається Катерина цілими днями? — тихо запитала вона. — О, це дуже цікаве питання! — Андрій різко підняв голову, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — Я не гадаю, я бачу. Вона сидить вдома, втупилася в телевізор або цілодобово залипає в телефоні. Чому вона не може піти і хоч щось заробити? Чому весь тягар на мені? Я що, зобов’язаний її все життя утримувати, бо вона просто «красива мама»? Свекруха зовсім не вірила у ці слова про невістку

Вечірнє сонце повільно тонуло у дніпровських водах, відкидаючи довгі тіні на стареньку кухню Олени Петрівни. Навпроти неї, важко опустившись на…

Z Oksana

Мамо, вибач, ми сьогодні не зможемо приїхати, у нас справи термінові виникли, — голос сина у слухавці звучав сухо, з тими особливими металевими нотками людини, яка дуже поспішає. — Але ти не хвилюйся, ми з Катею про тебе пам’ятаємо. Гроші ми тобі на картку кинули, відсвяткуй там собі гарненько. Будь здорова, цілуємо! Анна не встигла навіть сказати «дякую», як у трубці почулися короткі гудки. Вона повільно опустила руку з телефоном і ще кілька секунд дивилася на екран, що гаснув. Що це було? Привітання? Чи просто відмашка, як від докучливої мухи? Сьогодні Анні виповнилося шістдесят п’ять. Ювілей

— Мамо, вибач, ми сьогодні не зможемо приїхати, у нас справи термінові виникли, — голос сина у слухавці звучав сухо,…

user2