Navigate
X

Для Вікторії п’ятниця завжди була найскладнішим, але й найприємнішим днем тижня. Час, коли можна було видихнути після робочих звітів і нарешті присвятити себе родині. — Артемку, сонечко, ти вирішив, що візьмеш із собою завтра? — вона лагідно покликала сина, складаючи у велику сумку речі для поїздки за місто. — Рюкзачок ще порожній. Давай разом подумаємо, які іграшки поїдуть на дачу цього разу. Може, твій улюблений конструктор чи ту велику вантажівку? П’ятирічний Артем, який зазвичай з радістю біг збиратися, цього разу вчинив інакше. Він на мить затих, його великі очі наповнилися недитячою тривогою. Хлопчик почав повільно хитати головою, а потім раптово розвернувся і чимдуж побіг у глибину коридору. — Ні! Я не поїду! — його крик пролунав не як примха, а як відчайдушне благання. — Не хочу на дачу

Вечірнє сонце м’яко лягало на підвіконня невеликої квартири, де пахло свіжою кавою та дитячим милом. Для Вікторії п'ятниця завжди була…

user2

Галино Іванівно, ви знову за своє? Скільки можна повторювати: у нас тут свій порядок, і не треба тут робити все, що хочете! — Зять демонстративно взяв ганчірку і почав люто терти поверхню столу, яку я щойно відполірувала до дзеркального блиску. — Вибач, Матвію, я просто хотіла зробити як краще, щоб тобі було приємно вранці зайти на чисту кухню. — Краще? Ви щоразу перекладаєте спеції та посуд! Інна потім витрачає купу часу, щоб знайти банальну сіль. Я відчула гірке розчарування. Три тижні тому донька дзвонила мені серед ночі, ридаючи в слухавку. «Мамо, я більше не можу! Мала плаче цілодобово, Сашко постійно вимагає уваги, а Матвій на роботі з ранку до ночі. Я так втомилася, допоможи!» І я поїхала. Не роздумуючи ні секунди

— Галино Іванівно, ви знову за своє? Скільки можна повторювати: у нас тут свій порядок, і не треба тут робити…

Z Oksana

У середу я повернулася з роботи раніше. Відчинивши двері, я заніміла. У коридорі стояли чужі сумки, пахло смаженою цибулею, а з вітальні лунали звуки телевізора на повну гучність. На кухні господарювала Світлана. Вона вже встигла переставити мої спеції і повісити свій старий, запраний рушник на ручку духовки. — О, Наталю, привіт! — вона посміхнулася так, ніби ми були найкращими подругами. — А ми вирішили не чекати вихідних. У нас у під’їзді ремонт почали, фарбою тхне, дитині дихати нічим. Павло сказав, що можна пересидіти. — Павло сказав? Коли? — Ну, він зранку мамі зателефонував, сказав, що «подумає». А мама каже — чого думати, треба діяти! Родина ж. Я зайшла до вітальні. Там на нашому новому світлому дивані розвалився Ярослав. — Вийдіть звідси, — голос мій був тихим, але холодним. Ярослав навіть не повернув голови. — Та ладно тобі, братова. Місця повно. Не будь букою. Я вилетіла з квартири і набрала Павла

Нарешті. Ключі приємно холодили долоню, їхня металева вага здавалася найважчою і водночас найлегшою річчю у світі. Я стояла на порозі…

user2

Наталіє Миколаївно, у нас до вас є величезне прохання, — почала невістка. — Моя тітка Соломія, що живе в селі, прихворіла. Їй важко зараз поратися по господарству, а ми з Богданом ніяк не можемо вирватися з роботи надовго. Поїдьте до неї хоч на кілька тижнів. Свіже повітря, спокій, сад… Це те, що вам зараз потрібно. І їй допоможете, і самі трохи відпочинете від цих стін. Наталія спочатку відмовлялася, але під тиском сина і невістки нарешті погодилася. Вона взяла відпустку на роботі, зібрала невелику валізу і поїхала туди, де пройшло її дитинство — у мальовниче українське село, де час тече зовсім інакше. Село зустріло її буйством літньої зелені та неймовірними пахощами матіоли. Будинок тітки Соломії стояв на околиці, біля самого лісу. Це була старенька, але дуже затишна хатина з розмальованими віконницями та великим садом, де яблуні схилялися до самої землі під вагою плодів. Тітка Соломія, жінка з добрими очима та невичерпним оптимізмом, зустріла Наталію на порозі. Хоча вона й скаржилася на “крутіння в спині”, її енергії вистачило б на трьох

Наталія звично поправила серветку на столі, милуючись тим, як сонячні зайчики виграють на тарілках. Це був звичайний вівторок, один із…

user2

Одного вечора до неї завітала несподівана гостя. Це була Соломія — молодша сестра Юрія від другого шлюбу їхнього батька. Вони не бачилися кілька років. Соломія була зовсім іншою — впевненою, різкою і дуже щирою. — Я почула, що ти пішла, — сказала Соломія, сідаючи на дерев’яний табурет. — І прийшла сказати: ти молодець. Ти єдина, хто зміг втекти. Олена здивовано підняла брови. — Ти про що? — Про маму Галину. Вона ж не просто «турботлива». Вона руйнівник. Знаєш, що сталося в мого іншого брата, ну, того, що по батькові? Вона переїхала до них «допомагати з дитиною». Закінчилося все тим, що дружина брата потрапила до лікарні, а потім забрала малюка і поїхала до батьків. А Галина Степанівна тепер ходить і розповідає всім, яка та жінка була погана мати і господиня. Олена відчула, як по спині пробіг холодок. — Юрій про це знав

Вечір за вікном дихав сирістю. Осінь у цей край завжди приходила раптово, приносячи з собою мряку та затяжні сутінки. Олена…

user2

Весною я прийняла рішення, яке здивувало всіх. Я звільнилася з роботи, де працювала десять років, і поїхала в село. Маленький будинок моєї бабусі, який роками стояв порожнім, чекав на мене. Він був занедбаним: облуплена фарба на вікнах, двір, що заріс лопухами, і тиша, яку порушувало лише сопіння їжаків вночі. Мої друзі крутили пальцем біля скроні: «Ти, міська мешканка, у цей глухий кут? Навіщо?» Але мені це було потрібно. Мені потрібно було щось лагодити власними руками. Перші тижні я просто вичищала бруд. Я мила вікна так, ніби змивала з них минуле. Коли скло ставало прозорим і в кімнату вривалося сонце, я відчувала, як у мене починає відтавати серце. У травні я купила кошеня — маленьке, сіре, з величезними вухами. Назвала його Димком. Він став моїм першим справжнім компаньйоном у цьому новому житті. Він не вимагав від мене бути «сильною», він просто хотів тепла і молока

Листопадовий вітер не просто кружляв листя — він, здавалося, вимивав останні залишки тепла з душі. Я сиділа в машині, вчепившись…

user2

— Світло в коридорі навіщо горить? Я не Рокфеллер, — бурчав батько, вимикаючи лампу прямо перед носом у Юрка. — Юля, не смаж рибу. Від цього запаху в мене мігрень. Хочете їсти — варіть. Варене корисніше. Телевізор після дев’ятої вечора ставав персоною нон-ґрата. Сергій Васильович вважав, що новини — це сміття для мозку, а серіали — для нероб. Квартира занурювалася в сутінки та мовчання. Юра і Юля сиділи у своїй кімнаті, перешіптуючись, як підлітки, що ховаються від суворих батьків. Здавалося, Сергій Васильович робив усе, щоб вони відчули себе гостями, яким не дуже раді. Але Юля помітила одну деталь: кожного разу, коли вона заходила на кухню після нього, на столі завжди стояла чиста склянка з фільтрованою водою. Ніби випадково. Через тиждень такого життя Юлі стало зле. Дався взнаки стрес від переїзду та вагітність. Її забрали на «збереження». Юрко метався між роботою та лікарнею, приходячи додому лише пізно ввечері, знесилений і мовчазний

Трикімнатна квартира Сергія Васильовича нагадувала музей зупиненого часу. Тут усе було «як треба»: важкі дубові шафи, ідеально розставлені книги, запах…

user2

Людмило Дмитрівно, а це ви самі собі сукню шили? — Ніна Степанівна, мати нареченої, окинула мене поглядом, у якому читалося щось середнє між жалістю та зневагою. — Одразу помітно — робота не з елітного ательє. Хоча, звісно, на зарплату медсестри в районній поліклініці не надто розгуляєшся, розумію. Я міцніше стиснула в руках лляну серветку. Ресторан у центрі Львова виблискував кришталевими люстрами, гості з боку нареченої нагадували моделей із обкладинок журналів, а я сиділа у своїй темно-синій сукні з цупкого шовку, яку справді шила власноруч. Три ночі поспіль, засинаючи над старенькою машинкою, я виводила кожен шов, аби виглядати гідно на весіллі єдиного сина. — Гарна сукня, стримана, — відповіла я тихо. — Та годі вам! — втрутилася сестра Мар’яни, моєї невістки. — Ми ж не засуджуємо! Кожен виживає, як може, правда ж

— Людмило Дмитрівно, а це ви самі собі сукню мшили? — Ніна Степанівна, мати нареченої, окинула мене поглядом, у якому…

Z Oksana

Знаєш, Наталко, — сказав Тарас, коли вони збирали останні яблука. — Цей рік навчив мене головному. Я все життя боявся когось образити відмовою. Думав, що бути «хорошим» — це означає погоджуватися на все. А виявилося, що таким чином я ображав тебе — найдорожчу мені людину. Я дозволяв іншим забирати твій час і твої сили. — Я вдячна, що ти це зрозумів, — відповіла Наталя, витираючи яблуко об фартух. — Це був важливий урок для нас обох. — І ще я зрозумів, що справжня родина — це не про прізвище чи кров. Це про вибір захищати інтереси один одного. Ті, хто справді тебе любить, ніколи не будуть тиснути на жалість чи почуття провини, щоб отримати вигоду. Врожай того року був неймовірним. Помідори, які Наталя відстояла від «порад» свекрухи, виросли солодкими та великими. Полуниця дала чудові пагони для розсади на наступний рік. Все, що робилося з любов’ю, а не з примусу, дало свої плоди

Слова Тараса — «Наталя має рацію» — пролунали в недільній тиші веранди, наче несподіваний грім серед серпневого спекотного дня. Світлана,…

user2

Мамо, досить каламутити воду. Оформлюй дарчу на мене, і закриємо цю тему раз і назавжди! — Голос сина, Олексія, пролунав різко, наче грім у тиші. Ніна Йосипівна завмерла. — Олексію, про що ти таке кажеш? Яка дарча? Ми ж просто вечеряти збиралися. — Ну, мамо, не роби з себе дитину! Ти ж не вічна, сама розумієш. Світ зараз нестабільний, закони змінюються. Нам зі Світланою терміново потрібні гарантії, потрібне розширення. Переїдеш до нас у передмістя, будемо за тобою доглядати, як за королевою. Правильно я кажу, Світлано? — Звісно, — невістка нарешті підняла очі. — У вашому віці, Ніно Йосипівно, жити самій у центрі міста не можна. А раптом тиск підскочить чи газ забудете вимкнути? А так ми будемо поруч, під наглядом, усе буде під контролем. — Але це мій дім. Я тут кожну тріщинку на стелі знаю. Ми з вашим батьком сорок років тому цю квартиру вигризали у долі. — Мамо, ну знову ти за старе! Кому ти ще її відпишеш? Тетяні? Та вона коли востаннє до тебе приїжджала? На Великдень? Пів року тому передачку з Києва надіслала і вважає, що виконала дочірній обов’язок. А я тут щотижня, продукти вожу, крани лагоджу! — Олексію, дитино, мені треба все обдумати. Це ж не за хлібом сходити

Львівські сутінки повільно опускалися на дахи старого будинку, розфарбовуючи кімнати в сіро-блакитні тони. Ніна Йосипівна стояла біля кухонного столу, розливаючи…

Z Oksana