Дружино! Чуєш мене? — почав Іван, і в його тоні з’явилася якась повчальна нотка. — Ми вчора з Петром вечеряли. Ти ж знаєш його Наталку, дружину? Ну, ту, що в банку працює? — Знаю, а що з нею? Вона ніби непогана жінка. — Та Петро просто розповів, як вона його вчора зустрічала. Каже, приходить він — а на столі домашній борщ, пампушки з часником, три види сала нарізано, все свіженьке. Наталка в нарядній сукні, в хаті — ідеальний порядок, ні порошинки, ніде нічого не валяється. А потім вона йому ще й ванну з сіллю набрала, бо він на будівництві втомився. Уявляєш? Оце я розумію — справжня жіноча турбота. Петро каже, що відчуває себе королем у власному домі. Соломія завмерла біля плити. — Ти до чого це ведеш, Іване? — запитала вона. — Та ні до чого, просто думки вголос. Дивлюся я на наше життя. Ти в мене розумниця, кар’єру будуєш, у Львові он які справи провернула, всі тебе хвалять. Але іноді мені хочеться просто прийти додому і побачити не порожній холодильник і твої чемодани в коридорі, а гарячу вечерю і дружину, яка думає про мій затишок. Наталка от встигає і в банку працювати, і Петру ноги розтирати після зміни. Може, нам теж варто щось змінити
Вінниця зустріла ранок густим молочним туманом, що повільно сповзав з берегів Південного Бугу, огортаючи старі вулички. Соломія прокинулася не від…