Свекруха продала хату в селі, купила маленьку квартиру біля нас і стала до мене кожного дня ходити
Подруги дивилися на мене й сміялися, коли я призналася, що скаржуся на свою свекруху. — Та ти щаслива людина в…
Бо я знаю, як воно – бути невісткою, яку не прийняли. І я поклялася собі: ніколи не стану такою свекрухою, від якої хочеться тікати світ за очі, – сказала Галина. Андрій нахилився ближче. – Ти ж ніколи не розповідала мені про це. – А може, пора. Щоб ти зрозумів, чому я ціную Оленку і чому хочу, щоб у вас було щастя, а не війна між поколіннями. – Мені було всього двадцять, коли я виходила заміж за твого батька, – почала Галина. – Я була закохана до нестями. Здавалося, що немає на світі щасливішої дівчини. Але я ще не знала, що разом із чоловіком я отримаю і його матір – твою бабу Оксану. – Бабу Оксану? – здивувався Андрій. – Я ж її майже не пам’ятаю
– Мамо, можна я запитаю? – почав якось Андрій, уважно дивлячись на свою матір. – Питай, сину. Чого ж ні?…
Мамо, ти мене зрадила, – якось подзвонила мені донька. Я була здивована і засмучена водночас, адже чоловіка не стало давно, я сама її виховувала, заміж більше не вийшла, в усьому відмовляла собі, аби лише вона була щасливою. Тепер вона доросла, у неї своя сім’я, я дуже їм допомагаю в усьому, але донька на мене дуже ображається, що я зустріла Олега і тепер заради нього лише живу
Мамо, ти мене зрадила! — ці слова я почула від доньки й не могла повірити власним вухам. Зрада? Я, яка…
То це правда?! – Микола зиркнув дружину. – Моя теща зійшлася з моїм батьком? З тим, кого я бачити не хочу?! – Коль, ну чого ти так… Вони ж просто допомагають одне одному… – несміливо намагалася заспокоїти Ірина. – Замовкни! – різко обірвав він. – Ні, я цього так не залишу. Я й так маму ледве вмовив, щоб у село подалася, а тут ще цей… тато, який мене колись покинув! Він подзвонив Ганні. – Ви що собі думаєте?! – гримів у слухавку. – Ви тепер з моїм батьком? – Миколо, – спокійно відповіла Ганна, – я не маю права втручатися у ваші образи. Але Олександр мені допомагає. Він єдиний, хто простягнув руку в скруті. – Та хай він пропаде! Він мені чужий, а ви… ви робите мене посміховиськом
Ганна Семенівна мала простору двокімнатну квартиру у місті. Все життя вона працювала і збирала на те житло. Казала завжди: –…
Коли син одружився, я стала часто приходити до них з невісткою і натякати на онуків. – Твій батько навіть не встиг натішитися тобою, а онучат взагалі не дочекався. Роки швидко збігають, так добре жити, коли велика сім’я. Невістка завжди мовчала, а одного разу сказала, що має до мене серйозну розмову, а я цьому рада лише була
В той день я сиділа на лавці у нашому парку, дивлячись на дітей, що гралися поруч. Вони сміялися, бігали, і…
Михайле, а ти ніколи не жалкував, що ми зійшлися? – спитала Марія. – Та ти що! – засміявся Михайло. – Я б жалкував, якби ми тоді на весіллі не заговорили. Бо то була друга молодість. Він узяв її за руку. – Знаєш, свахо… я й досі кличу тебе «свахою», бо так ми зустрілися. Але в серці ти – моя жінка. Вона усміхнулася крізь сльози: – А ти – мій чоловік. – Ото сваха з сватом зійшлися! – вони лише сміялися у відповідь: – А чому б і ні? Бо зрозуміли просту істину: щастя не питає віку чи статусу
Марія Степанівна жила самотньо в селі. Донька Оля давно вийшла заміж і переїхала в місто, а сама Марія залишилася у…
Ми продали двокімнатну квартиру тещі, бо її все одно одну не можна було без догляду залишати. Вона вже немолоденька, почала про все забувати. Як би там не було, а їй вже 85. Я завжди любив та поважав матір дружини, вона доброю та мудрою жінкою завжди була, всі роки чудово ставилася до мене. Але останнім часом все змінилося дуже і я став шукати будинок для літніх людей
Я просто сидів у кріслі, дивлячись у порожнечу. За вікном йшов дощ, але я не відчував його холоду. Мої думки…
Мамо, ти знову двері забула замкнути! – сварилася вона одного ранку. – А якби хтось зайшов? – Та я ж… я пам’ятаю, що закривала, – виправдовувалась Олена Сергіївна, почуваючись винною. – Пам’ятала… А потім забудеш чайник, газ, і що? Я більше не можу так, мені тісно з тобою, – все різкіше говорила Ліда. Серце Олени стискалося від цих слів. Вона жила заради доньки, а тепер чула тільки докори. І ось одного дня Ліда прямо заявила: – Тобі буде краще в будинку для літніх людей. Там і догляд, і компанія. – Доню, не віддавай мене, будь ласка! – просила мати, хапаючи її за руки. – Я ж нічого поганого тобі не зробила… Але Ліда була непохитна
Олені Сергіївні було вже майже сімдесят. Життя промайнуло, як сон, і тепер вона жила з донькою Лідою в одній двокімнатній…
Одного вечора Василь, прийшовши додому, оголосив, що їде у відрядження на десять днів. Серце Марії стиснулося, але що вона могла зробити? Чоловік уже все вирішив. Коли Василь повернувся, його вигляд був зовсім іншим – засмаглий і радісний. Входячи в будинок, він з порогу сказав: Маріє, дякую за тридцять років любові та турботи. Ми разом пройшли через багато, і ти подарувала мені двох чудових доньок. Але я зустрів іншу, давно. Ми разом уже сім років. Я чекав, поки наші дівчатка підростуть. Я її люблю, і ти знаєш, що коли я люблю, то це назавжди. Вона молодша за мене майже на двадцять років і пережила чимало горя. Не можу її залишити, розумієш
Марія вже не могла зрозуміти, що відбувається в її житті. Чоловік давно перестав ділитися своїми думками, не приходив додому на…
Однієї неділі батьки зателефонували: – Синку, приїдьте з Оленкою, треба серйозно поговорити. – Щось трапилось? – стривожився він. – Ні-ні, все добре, просто ми з батьком прийняли важливе рішення і хочемо його повідомити. Приїхали. За столом – уся сім’я: батьки, Наталя з донькою. Оленка ще з порога відчула, що пахне напругою. Після чаю Петро Іванович прокашлявся, наче налаштовуючись на непросту розмову: – Діти, слухайте нас уважно. Ми вже старіємо, хворіти почали, сили не ті. Хочемо, щоб усе було справедливо
Валерій з Оленкою вже понад десять років жили у своєму невеликому, але затишному будинку. Він працював інженером, вона – викладала…