Navigate
X

Знаєш, Мар’яно, я тут подумав… Великдень же скоро. Батьки дзвонили, сумують страшенно. Може, запросимо їх до нас на свята? — Віктор промовив це так м’яко, наче просто пропонував купити до чаю печиво. Я відірвалася від ноутбука й усміхнулася. Мій чоловік рідко проявляв таку ініціативу щодо сімейних зборів, зазвичай усім займалася я. — Звісно, Вітю. Це гарна ідея. Нехай приїжджають, спечемо пасок, сходимо до церкви. На кілька днів — це завжди приємно. Він якось дивно завагався, підійшов до вікна і почав розглядати наш сад, який тільки-но почав прокидатися від зими. — Тільки розумієш… — він зробив довгу паузу, наче підбирав слова. — Там у селі зараз важко. Дах на старій хаті зовсім потік, мамі важко нахилятися, а тато… ну, ти сама знаєш, здоров’я вже не те. Я вирішив, що перевезу їх сюди. Разом із речами. Назовсім. Я відчула, як холодок пробіг по спині. Кілька днів у гостях і «назовсім» — це два абсолютно різні всесвіти

— Знаєш, Мар’яно, я тут подумав... Великдень же скоро. Батьки дзвонили, сумують страшенно. Може, запросимо їх до нас на свята?…

user2

Слухай-но, Мар’яно, — свекруха раптом насторожилася. — Я от що хотіла запитати. Твоя бабуся Марія, вже ж пів року минуло, як вона відійшла у кращий світ? Мар’яна відчула, як серце забилося частіше. — Так, Ганно Петрівно. Минуло шість місяців і один тиждень. — О! — очі свекрухи блиснули. — Значить, термін вийшов! Тепер можна і за папери братися. Що там у неї залишилося? Наскільки я пам’ятаю, у Марії була та велика квартира і дача. Ну і, певно, якісь заощадження на «чорний день» у банку лежали? Старі люди вони такі — завжди мають копійку в панчосі, щоб дітям лишити. Мар’яна заціпеніла. — Мій тато — єдиний спадкоємець. Я не маю жодного стосунку до її майна. І, чесно кажучи, зараз це останнє, про що я хочу думати. — Та як це «не маєш стосунку»? — хмикнула свекруха. — Ти ж рідна онука! Навіщо твоєму батькові стільки всього? У них із твоєю матір’ю є власний будинок, є робота, вони люди забезпечені. А ви тут тулитеся у цій квартирі. Батько мав би поділитися з тобою. Знаєш, Мар’яно, старі люди іноді самі не здогадуються про потреби молодих, їх треба трохи «направити» на шлях істинний. На той світ він те багатство не забере! Сватам куди стільки? Я от думаю, може мені самій зі сватом поговорити? Мені не важко, я заради вашого блага і не таке зроблю

Над затишними вуличками Мукачева, де кожен камінь бруківки дихає історією, а замок Паланок суворо споглядає за плином часу, розливався теплий…

Z Oksana

Кава непогана, — кивнув мій колишній чоловік. — Але я б додав трохи більше збитих вершків. Тетяно, сідай, нам треба серйозно поговорити про майбутнє нашої родини. Рік тому він ішов від «приземленої жінки, яка думає лише про квитанції». Він кричав, що я вбиваю в ньому художника, що мої замовлення на торти — це міщанство, яке заважає йому дихати. Тепер він повернувся до «перспективної бізнес-леді». — Валерчику запропонували кілька серйозних проєктів, — продовжувала Марія Іванівна, відсуваючи мою вазу з квітами, щоб поставити на стіл свою сумку. — Але він зважив усе і вирішив, що родина — це головне. Що негоже тобі, одинокій жінці, серед вовків бізнесу крутитися. — Ми вирішили, що він очолить твою нову кондитерську, — видала вона головну «новину». — Буде твоїм обличчям, так би мовити. Представницькі витрати, зустрічі з постачальниками, інтерв’ю… А ти собі спокійніше почуватимешся — сидітимеш у цеху, пектимеш свої булочки. Тобі ж це завжди подобалося, правда? Я зробила невеликий ковток кави. Смак був ідеальним, на відміну від компанії. У голові пропливли кадри того вечора, коли він ішов. Він забрав навіть мій професійний міксер, сказавши, що «це пам’ять про його кохання», а потім продав його через оголошення за копійки

— Знаєш, Тетяно, я вирішив дати тобі другий шанс, — заявив мій колишній чоловік, ледь переступивши поріг. Він стояв у…

user2

Мамо! Ви знову забули попрасувати сорочки Олегу?! — Оксана влетіла на кухню до свекрухи. — Я ж ще вчора сто разів говорила, просила по-людськи! Галина стояла біля плити, обережно помішуючи велику каструлю з борщем. — Я вчора до одинадцятої вечора маленьку Марічку вкладала, — тихо, не повертаючи голови, відповіла жінка. — Ти ж сама затрималася з подругами на каві й просила мене побути з нею. — Ну і що з того? — Оксана жбурнула сорочку на табурет. — У вас пенсія, вільного часу — вагон! А я на роботі з восьмої ранку світ за очі пропадаю, гроші в сім’ю заробляю! Галина зціпила зуби. Її «вільний час» розпочинався о п’ятій ранку з вологого прибирання та приготування сніданку на трьох дорослих і дитину, а закінчувався далеко за північ, коли вона нарешті домивала посуд за всіма. — Мамо, ти знову Оксану доводиш? — на кухню зазирнув Олег. — Невже так важко виконати елементарне прохання? Ти ж знаєш, вона нервує через звіт. — Олежику, я просто не встигла. — Все зрозуміло, — він роздратовано махнув рукою. — Оксанко, давай я в цій поїду, під піджаком не видно буде. Якось воно буде. Невістка лише презирливо пирхнула: — Звісно, «якось буде». Поки твоя мати цілими днями чаї ганяє біля вікна, ми маємо вигляд жебраків

Над старими черепичними дахами Бережан, що на Тернопільщині, повільно догоряла золотава заграва. У цьому місті час ніби сповільнюється: вузькі вулички,…

Z Oksana

Дорогі мої діти! — почала свекруха, витираючи удавану сльозу краєчком мереживної хустки. — Ми з батьком довго думали. Гроші розлетяться, техніка зламається, подорожі забудуться. А ми хочемо подарувати вам майбутнє. Те, що стоятиме віками! Ми віддаємо вам нашу ділянку біля лісу. П’ятнадцять соток! Там і річка поруч, і повітря таке, що не надихаєшся. Будуйтеся, ростіть нашого онука, нехай це буде ваше родинне гніздо! Зал вибухнув. Гості аплодували так, що мало люстри не падали. Мій тато, розчулений до сліз, тиснув руку свекру: «Дякую, Сашо, це ж така допомога молодим!». Я просто плакала, сховавши обличчя на плечі Павла. — Олю, тепер у нас точно все буде добре, — шепотів він мені на вухо. — Свій дім, уявляєш? Сад, гойдалка для малого… Я сам усе збудую, побачиш. Тоді мені здавалося, що весь світ лежить біля наших ніг. Наступного ранку ми розбирали подарунки в нашій орендованій однушці. Навколо — купи квітів, які вже починали в’янути, та коробки з блендерами й сервізами. Я перераховувала конверти. Грошей від моїх батьків і друзів якраз вистачало на те, щоб розпочати серйозні роботи

— Та невже ви думали, що я залишу рідного сина без даху над головою? — ці слова свекрухи досі дзвенять…

user2

Вадиме. Кредит. На цю машину взято великий кредит. І він оформлений на мене. На моє ім’я! Платити ще кілька років, і сума там щомісяця така, що можна було б пів села нагодувати. Він відмахнувся, ніби від назойливої мухи. — Ну так і плати, у чому проблема? Ти ж добре заробляєш. Тобі он премію дали. А я буду продукти купувати, за квартиру платити, як і домовлялися. Гроші ж у сім’ї лишаються. Яка різниця, хто на машині їздить? Головне, що Марічці тепер легше. Треба бути добрішою, Олю. Не можна бути такою зацикленою на грошах. Від цих слів у мене аж в очах потемніло. Сім’я Вадима завжди була “простою” щодо чужих грошей. Його сестра Марічка, жінка молода й енергійна, віртуозно вміла жалітися на долю. Вона постійно нарікала на колишнього чоловіка, на малу допомогу, на важке життя. При цьому в неї завжди був новий манікюр, вона часто купувала собі гарні речі і щиро вважала, що старший брат має вирішувати всі її проблеми. Я мовчки розвернулася, вийшла в коридор, накинула плащ і взулася

— Ти тільки не починай нервувати, добре? Я все обдумав і прийняв тверде рішення, як голова сім’ї. Я завмерла з…

user2

Грошей у вас у скрині, може, й немає, — сказала майбутня невістка, дивлячись прямо на Степана. — Але у вас є капітал. У вас є земля. Я не зрозуміла спочатку. Навіть усміхнулася розгублено. — Яка… земля, доню? — Та ваша, — спокійно, ніби про прогноз погоди на завтра, продовжувала Ніна. — Город за хатою. Я бачила, коли ми під’їжджали. Я вже подивилася на кадастровій карті — у вас там майже три гектари. І ділянка виходить прямо до нової траси. Ви двоє — старі люди. Навіщо вам стільки? Ви ж не зможете її обробляти вічно. Здоров’я вже не те, спини болять. Важко ж, мабуть, кожну весну копатися в багнюці? Степан повільно підняв голову. Очі у нього стали темні, як грозові хмари влітку. Він поклав свої важкі, порепані від роботи руки на стіл. — На цій землі працював мій батько, — почав він тихо, але в кожному слові відчувалася сила. — Мій дід її отримав ще за царя, мабуть. І прадід тут жив. Я на цій землі виріс, кожну грудку знаю на дотик. Вона нас у голодні роки годувала, вона нам тебе, Вікторе, допомогла вивчити. — І що з того? — перебила його Ніна, скрививши губи в іронічній посмішці. — Часи змінилися, Степане Івановичу. Зараз ніхто не цінує “грудки землі” заради пам’яті. Земля зараз коштує дорого, особливо в цьому районі. Я вже дізнавалася через знайомих ріелторів. Навіть покупців попередньо знайшла — там велика фірма хоче будувати логістичний центр або склади. Місце ідеальне. Нам якраз вистачить на доплату за той великий будинок

— Мамо, тату, я приїду до вас на Вербну неділю. Точно буду, не хвилюйтеся. І у мене є дві новини,…

user2

Аліно, мама дзвонила, каже, що хоче твій день народження на травневі свята відзначити… У них на дачі, — Максим промовив це так буденно, ніби пропонував просто випити чаю. Я завмерла з рушником у руках і повільно повернулася до нього. Усередині щось неприємно стиснулося. Травневі свята? Дача? — Вона хоче? А як щодо мене? У мене день народження не в травні, а цієї суботи, Максиме. Подивися на календар. — Ну, вона каже, там уже все позеленіло, повітря свіже… Каже, що в квартирі сидіти в таку погоду — це просто гріх. Мовляв, шашлики, природа, сонечко. Я глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися на крик. Максим стояв біля вікна і гортав стрічку новин у телефоні, навіть не дивлячись на мене. Для нього це була норма: мама сказала — треба обдумати. — Максиме, давай чесно, — я підійшла ближче і поклала рушник на стіл. — До дачі твоїх батьків зараз після дощів не кожен джип проїде, а в моєї мами звичайна легковушка. Вона там просто загрузне в першій же калюжі. На таксі туди їхати — це цілий статок викласти. Я вже запросила своїх подруг, свою маму, твоїх рідних… Я хочу вдома. Я хочу вдягнути сукню, а не гумові чоботи. Наготую салатів, спечу торт, про який давно мріяла. Хочу спокійно посидити в теплі, а не місити болото на городі під розповіді Світлани Василівни про те, як правильно садити редиску. Чоловік лише знизав плечима. Він звик, що його мама, Світлана Василівна, жінка енергійна і завжди знає, «як краще для всіх»

— Знаєш, Аліно, мама дзвонила, каже, що хоче твій день народження на травневі свята відзначити... У них на дачі, —…

user2

А чому ковбаса звичайна варена, а не та італійська з в’яленими томатами? Я ж просила купити смачну, мені завтра на перекус в університет треба, — примхливий голос доньки зустрів мене прямо в коридорі, щойно я відчинила двері. Я важко опустила на підлогу два величезні пакети. Надворі весь вечір сипала гидка мряка, пальто стало вогким, а чоботи залишали на світлій плитці брудні сліди. З вітальні долинав звук телевізора — там на дивані відпочивав мій чоловік Валерій. Він навіть не повернув голови. З кімнати сина Дениса чулися вигуки англійською та звуки віртуальної гри. Йому вже двадцять чотири, має роботу в офісі, але вечори незмінно минають за комп’ютером. А прямо переді мною стояла дев’ятнадцятирічна Мар’яна. У пухнастій піжамі, з косметичною маскою на обличчі, вона двома пальцями витягла з пакета батон звичайної «Докторської». — Тому що та, яку ти хочеш, коштує як половина мого денного заробітку, а до зарплати ще тиждень, — спокійно відповіла я, стягуючи мокре взуття. — Ой, ну можна ж було в тата попросити скинути на картку, — пирхнула Мар’яна, кинувши ковбасу назад у пакет, ніби це був якийсь непотріб. — І взагалі, що на вечерю? Я страшенно зголодніла. Тільки не кажи, що знову гречка чи макарони. Мені потрібне нормальне харчування, білок і овочі. Зроби мені курку на грилі й салат, добре

— А чому ковбаса звичайна варена, а не та італійська з в’яленими томатами? Я ж просила купити смачну, мені завтра…

user2

Іване! Де гроші!? — голос дружини пролунав різко. Вона вилетіла у вітальню. Іван сидів на дивані, розвалившись так, ніби він був королем цього всесвіту. На екрані телевізора миготів футбол — черговий матч. Він навіть не повернув голови, лише злегка повів плечем. — Що “де”, Ларо? Не кричи, якраз пенальті б’ють, — буркнув він. — Гроші, Іване! Сорок тисяч із мого конверта! Де вони поділися?! — вона підійшла і стала прямо перед екраном. Іван нарешті відірвався від футболу. Його погляд був не винуватим, а радше роздратованим. — А, ти про ці копійки. Я їх забрав. Вони мені були потрібні. — Ти забрав? Ти просто заліз у мою схованку, взяв мої особисті заощадження і навіть не вважав за потрібне сказати мені бодай слово? — Ларисо, не починай цей свій театр, — він махнув рукою. — Ми сім’я чи хто? У нас бюджет спільний. Яка різниця, де вони лежали? Мені вони знадобилися терміново, от я і взяв. Хіба це злочин — брати гроші з власного дому? — Це мій дім, Іване! І це були мої гроші. — Мамі треба було допомогти, — коротко кинув він. — У неї там тиск, суглоби, треба було терміново на курс лікування в санаторій її відправити. Ти ж знаєш, як вона останнім часом скаржиться

Гіркий присмак «спільного» бюджету: як вечір у Кам’янці-Подільському зруйнував стіну мовчання Над величними вежами старої фортеці у Кам’янці-Подільському повільно згасало…

Z Oksana