Navigate
X

Знову борщ? Насте, це не серйозно, я їсти хочу. Я думав, ти хоч котлет насмажиш, ти ж весь день вдома сидиш. Тарас відсунув тарілку з гарячою червоною стравою так рішуче, ніби перед ним стояла не щойно зварена домашня їжа, а пуста миска. Він важко опустився на стілець, навіть не знявши робочого піджака, лише поспіхом розстебнув верхній ґудзик на світлій сорочці. Увесь його вигляд демонстрував безмежну втому після довгого трудового дня. Вісім годин у зручному кріслі сучасного офісу, розмови біля кавового автомата у просторому коридорі та неспішний комплексний обід у сусідній їдальні давалися взнаки. Я повільно підійшла до столу, мовчки поставила перед чоловіком хлібницю зі свіжим житнім хлібом і мисочку зі свіжою сметаною. — Чому ти мовчиш? — запитав він, зачерпнувши ложкою борщ і недовірливо покрутивши її в руках. — До речі, у мене до тебе є серйозна розмова. — Слухаю тебе, — тихо відповіла я, намагаючись не підвищувати голос, щоб не розбудити сина. — Мама дзвонила сьогодні вдень. Каже, що ти їй нагрубіянила. Я повільно опустилася на вільний стілець навпроти нього, відчуваючи, як усередині все стискається від несправедливості цих слів

— Знову борщ? Насте, це не серйозно, я їсти хочу. Я думав, ти хоч котлет насмажиш, ти ж весь день…

user2

Мамо, ми з Наталкою розлучаємося, і я прошу тебе до нас не лізти, ми самі все вирішили, — сказав Тарас по слухавці так просто й сухо, наче повідомив про чергову заміну мастила в авто. — Як розлучаєтеся? — ледь вимовила Надія Степанівна, тримаючи в руці вологу ганчірку. — А діти? Тарасику, що сталося? Сім років разом прожили, хату до ладу довели, синові скоро до школи, донечка тільки підростає… Що між вами трапилося? — Не зійшлися характерами. Так буває. Головне, ти не переживай і не дзвони їй. Діти залишаються з нею, я буду приїжджати, коли матиму час. Усе, мені треба бігти, на роботі чекають. Короткі гудки пішли в трубку, перш ніж мати встигла щось додати. Надія Степанівна так і залишилася стояти посеред своєї невеликої кухні, дивлячись на старенький холодильник, де під кривим магнітиком із зображенням Карпат висіла дитяча листівка. Малий Дмитрик малював її минулого літа кольоровими олівцями: велика хата, криве синє сонце й нерівні літери «Любій бабусі»

— Мамо, ми з Наталкою розлучаємося, і я прошу тебе до нас не лізти, ми самі все вирішили, — сказав…

user2

Усе життя ми з чоловіком Василем намагалися жити чесно, нікому не переходити дороги, триматися своєї праці. Мій син Тарас завжди був гордістю для нас. Спокійний, розважливий, він ніколи не встрявав у бійки чи сварки, мав світлу голову і щире серце. Закінчив технічний заклад, влаштувався на роботу, допомагав нам по господарству. Коли майже дев’ять років тому Тарас привів у наш дім Вікторію і сказав, що вони хочуть побратися, ми з чоловіком прийняли її як рідну доньку. Я одразу сказала собі: свекруха ніколи не повинна втручатися в життя молодих, хай будують своє щастя самі. Зіграли скромне, але гарне весілля. Ми віддали молодятам частину своїх заощаджень, щоб вони мали гарний старт. Невдовзі народився перший онук — Дмитрик, а ще через три роки родина поповнилася маленькою Софійкою. Якими щасливими були ті перші роки для нас, як для дідуся й бабусі! Щовихідних син із невісткою привозили малюків до нас. Наш тихий будинок наповнювався дитячим сміхом, тупотом маленьких ніжок, шелестом розмальовок. Дмитрик обожнював сидіти з дідусем у майстерні, де Василь учив його тримати іграшковий молоточок і майструвати шпаківні. А маленька Софійка крутилася зі мною на кухні, вимазувала носик у борошно, поки ми ліпили вареники з вишнями, проте потім все змінилося

— Якщо ти ще хоч раз наблизишся до моїх дітей, я викличу поліцію і напишу заяву, що ти їх переслідуєш!…

user2

Я запропонувала молодим батькам: — Якщо треба, я можу прийти цими вихідними, принести свіжого домашнього супу, допомогти з пранням чи попрасувати дитячі речі, щоб ви трохи перепочили після лікарні. Вікторія лише холодно посміхнулася: — Дякую, ми вже домовилися з моєю мамою. Вона спеціально взяла відпустку на місяць, щоб бути з нами щодня й у всьому допомагати. Справжні бабусі саме так і вчиняють. Ці слова боляче кольнули, але я промовчала. Я чудово розуміла, що невістка намагається викликати в мене почуття провини. Проте провини я не відчувала. Кожна людина має право розпоряджатися своїм життям, своїм часом і своєю енергією так, як вважає за потрібне. Минуло кілька місяців. Відпустка свахи закінчилася, і вона повернулася до свого звичного життя у рідному містечку. Молоді залишилися сам на сам із немовлям і побутом. І ось одного суботнього ранку вони з’явилися на моєму порозі з візком, утомлені, роздратовані й невиспані. Саме тоді й відбувся той діалог, з якого почалася ця історія. — Мамо, невже тобі важко побути з онуком хоча б кілька годин на день? — знову й знову лунали у моїй пам’яті слова невістки

— Мамо, невже тобі важко побути з онуком хоча б кілька годин на день? — невістка стояла на порозі, стискаючи…

user2

Мамо, а ти взагалі тата хоч колись любила? — син запитав це так просто, між ковтками гарячого чаю, ніби йшлося про погоду за вікном чи врожай помідорів. Галина Іванівна завмерла з ложкою в руці, опустила погляд у чашку і після довгої паузи тихо відповіла: — А хіба нас колись питали про ту любов, синку? Головне було, щоб чоловік був роботящий, хата до ладу та щоб люди поганого слідом не говорили. Ось так просто, двома фразами, перекреслювалися сорок років спільного подружнього життя. Чотири десятиліття під одним дахом. Кілька тисяч тижнів, незліченна кількість світанків і вечорів, десятки посаджених і викопаних городів, сотні банок консервації в льоху. Якщо добре порахувати — це ж ціле людське життя. І за всі ці роки Галина жодного разу не сказала своєму Василю: «Я тебе кохаю». Не казала не тому, що була горда чи сором’язлива. Просто цього почуття не було. Не було ні з її боку, ні з його. Вони обоє це чудово розуміли з перших днів, але ніколи не намагалися щось змінити. А навіщо? Життя пливе собі помалу, діти виросли й стали на ноги, подвір’я впорядковане, господарство доглянуте, якась копійчина на чорний день відкладена

— Мамо, а ти взагалі тата хоч колись любила? — син запитав це так просто, між ковтками гарячого чаю, ніби…

user2

Мамо, добрий день. Щось трапилося? — Соломія здивовано дивилася на Галину Петрівну, яка вже переступила поріг і, навіть не скидаючи чобіт, рушила прямо до вітальні. — Трапилося те, що ти зовсім перестала думати про родину, — мати окинула поглядом світлу кімнату. — Живеш тут, як пані. Шпалери дорогі, диван новий, картини на стінах. А рідна сестра зводити кінці з кінцями ледве встигає. Соломія повільно поставила борщ грітися, вимкнула телефон і глибоко вдихнула. Подібні розмови повторювалися щоразу, коли в родині закінчувалися гроші. — Я сама заробила на цей ремонт, мамо. Працюю без вихідних уже другий рік, розробляю дизайн для видавництв, сиджу вечорами над макетами. Мені ніхто нічого задарма не дав. — Заробила вона… — Галина Петрівна скривилася, зупинившись біля дзеркала. — А Яринка здоров’я не має стільки працювати. Лікар сказав, що їй обов’язково треба поїхати оздоровитися, побути біля води, змінити обстановку. А за які кошти вона поїде, тому ти повинна допомогти

— Ти повинна віддати свої заощадження сестрі, бо в неї тонка душевна організація, їй важко вирішувати щоденні проблеми, а ти…

user2

О, мам, привіт! Вітаю з днем народження! Здоров’я тобі міцного, щастя, щоб ти в нас не хворіла! Він ступив у коридор, навіть не знімаючи черевиків, і однією рукою незграбно пригорнув мене до себе. Друга рука машинально продовжувала стискати телефон. — Проходь, Дениско, — метушливо промовила я, намагаючись посміхнутися. — Я м’ясо запекла, як ти любиш. Чайник зараз поставлю, тортик є… — Ой, ні-ні, мамуль, ти що! — замахав він руками, навіть не дивлячись у бік кімнати. — Який чай? Я ж сказав, що в мене люди чекають на митниці. Машина стоїть із товаром. Я буквально на одну секунду, тільки виконати доручення. Він засунув руку у внутрішню кишеню пальта і дістав звідти звичайний білий поштовий конверт. Він був навіть не заклеєний і зовсім без напису. Ні теплого слова, ні «Любій мамі», ні простого розчерку ручки. — Це від нас усіх трьох, — протягнув він конверт. — Ліда передала, Андрій і я. Купиш собі щось сама, що тобі треба. Ти ж краще знаєш, які тобі ліки чи сковорідки потрібні. — Дякую, синку… — ледве чутно промовила я, тримаючи конверт кінчиками пальців. — Ну все, давай, рідна! Не сумуй! Я полетів, бо там уже обривають телефон

За тиждень до мого шістдесятиріччя в коридорі задзвонив телефон. Я якраз витирала пил із серванта, де на почесному місці стояли…

user2

Оце так вдячність! — голос Галини Петрівни у слухавці зазвучав ображено. — Тобі вже тридцять два роки. Усі нормальні люди в такому віці збирають велику родину, накривають гарний стіл, кличуть гостей. А ти все ховаєшся від людей зі своїми хвостатими друзями. Ось у твого брата Богдана сім’я, двоє діток, робота, клопоти. Він про всіх пам’ятає, а ти наче чужа стала. Дарина мимоволі потерла лоба. Кожна така розмова з матір’ю завжди зводилася до одного й того самого порівняння. Богдан — молодець, опора родини, хоч і постійно потребує допомоги. Вона ж — людина, яка живе сама, а отже, на думку матері, має купу вільного часу і не знає, що таке справжня втома. — Мамо, я багато працюю, — спокійно відповіла вона. — Я розробляю дизайн для сайтів і книг, у мене зараз дуже відповідальний проєкт. Я просто втомилася і мрію про спокійний вихідний. — Ну звісно, твої малюнки за комп’ютером — це ж така тяжка праця, — з іронією промовила мати. — Ти б краще подумала, що Василь тобі скаже. Чоловік уже скільки часу чекає, поки ти наважишся на спільний побут, а ти все тягнеш

— Ти хочеш прожити своє життя тільки для себе, а про рідних хто думати буде? — саме цими словами мама…

user2

Вісім років, Назаре, — мовила вона. — Ми обоє встигли побувати заміжня, одружені, встигли зламати свої перші дорослі спроби на щастя. Усі ми робили дурниці, коли були молодшими. Я давно все вибачила. — Справді? — він звів на неї очі, у яких читалася майже хлоп’яча надія. — Справді. Життя надто коротке й надто складне, щоб носити в собі старе сміття. День минув у приємній, невимушеній метушні. Прокинулися господарі — Тарас із Мариною, вибігли в сад їхні галасливі племінники. Дорослі затіяли прибирання старої альтанки: Назар разом із Тарасом лагодив похилені дерев’яні сходинки, обстругуючи свіжі дошки, а Соломія з Мариною обривали з обважнілих гілок стиглі сливи та пекли пиріг із корицею. У цій повсякденній роботі між Соломією та Назаром не було напруги. Вони перекидалися жартами, подавали одне одному інструменти чи тарілки, обмінювалися випадковими поглядами, в яких з кожною годиною танули залишки восьмирічної стіни. Назар більше не був тим самовпевненим і водночас полохливим хлопцем, яким вона його запам’ятала

Старий дерев’яний будинок на околиці села пахнув сушеними липовими квітами, вогкістю соснових мостин і серпневим сонцем, яке вже з самого…

user2

Степане, ти б очі розплющив! Олена твоя дванадцять років по містах хвостом крутила, нічого не нажила, а тепер приїхала на все готове. Підсуне папери, продасть твою садибу, а ти під тином зостанешся! Степан спокійно, з важким поглядом відповів: — Тамаро, ти б краще за своїм городом дивилася, бо в тебе бур’яни вже до вікон дістають, а твій Петро третій день із шинку рачки лізе. А до моєї хати свій ніс не сунь. Але Олені біля зупинки дві молодиці теж наговорили образ про те, що вона «вчепилася за багатого господаря». Олена все почула й два дні не виходила з двору. На третій день Степан сам прийшов до неї на город. — Чого ховаєшся? — Не треба тобі до мене ходити, Степане… Все село гуде. Не хочу, щоб через мене тобі в спину плювали. Степан поклав важкі руки їй на плечі: — Послухай мене. Я сорок років на цій землі чесно прожив і батька доглянув. Невже ти думаєш, що тепер я піду до Тамари питати дозволу, з ким мені за столом сидіти? Завтра о сьомій вечора приходь до мене. Будемо діло вирішувати

Хата Петра Івановича стояла на самому краю Вільшанки, де ґрунтова дорога плавно переходила у луки й губилася в заростях верболозу…

user2