Navigate
X

Ну що, де тут наш спадкоємець? — гаркнув він на всю кімнату. — О, столик вільний! Оце по-нашому! Він із розмаху поставив дві чарки прямо на поверхню пеленатора, відсунувши вбік чистеньку шапочку немовляти. Сват уже почав діставати пляшку, радісно крякаючи від передчуття. — Миколо Івановичу, — мій голос прозвучав настільки низько і твердо, що Богдан, який стояв у дверях, завмер. — Заберіть це негайно. Сват здивовано підняв брови. — Мар’яно, ти чого така офіційна? Свято ж! Треба за здоров’я онука… — За здоров’я онука треба, щоб у цій кімнаті було чисте повітря і тиша, — я зробила крок вперед. — Вийдіть звідси. Обидва. Я вийшла за ними на кухню. Надія Петрівна вже розкладала по тарілках голубці

— Ти що, дитину рідній бабусі не покажеш? Ми ж не чужі люди, Софіє! — голос Надії Петрівни прорізав тишу…

user2

Катю, ти знову м’ясо перетримала? Воно ж як підошва тепер тверде! — Маргарита Сергіївна, свекруха, з презирством встромила виделку в курячу гомілку. Катерина провела на кухні три години після роботи, намагаючись догодити гостям, але для свекрухи досконалість була недосяжною метою. — Наче соковита, мамо, — Олег, чоловік Катерини, відкусив шматок і задоволено посміхнувся. — Мені подобається. Смачно. — Тобі, синку, завжди все добре, бо ти в мене невибагливий. А я одразу відчуваю. Птиця має бути ніжною, мов шовк, а тут, ну, сама бачиш. І солі замало. Ти яку використовуєш? — Морську, — ледь чутно відповіла Катерина, відсуваючи тарілку. Апетит зник безслідно. — Ось! — переможним жестом вказала пальцем свекруха. — Вся біда в тій модній солі. Тільки звичайна, кам’яна, наша, полтавська! От вона справжній смак дає! — Та мамо, сіль як сіль, — ліниво промовила Софія, сестра Олега, не відриваючись від екрана свого смартфона. — У нас така ж була. — Була, та минулася, — буркнула свекруха

Полтава — місто з особливим колоритом, де старовинні будинки та затишні дворики зберігають таємниці багатьох поколінь. Саме в такому дворику,…

Z Oksana

Лесю, все, моєму терпінню прийшов кінець! Ти що собі дозволяєш?! — крикнув Богдан, перекриваючи шум води. Леся навіть не здригнулася. — Ти про що саме, Богдане? Про те, що я нарешті вимила плиту, чи про те, що вперше за тиждень ти сам прийшов на кухню, а не гукав мене з вітальні? — Не прикидайся! Мати дзвонила. Вона в сльозах! Оля їй розказала про твої витівки. Що це за цирк із цим блокнотом? Леся відклала ганчірку, оглянула чоловіка з ніг до голови — скуйовджене волосся, пляма від кави на сорочці, очі, сповнені дитячої образи. Йому сорок років, а він поводиться так, ніби вона відібрала в нього улюблену іграшку. — Це не цирк, Богдане. Це фінансовий аудит нашої сім’ї. І не блокнот, а книга обліку. Спеціально купила товсту, щоб вистачило надовго, бо витрати вашої родини — це бездонна яма. — Ти знущаєшся?! Ти ведеш облік того, що я допомагаю своїм рідним? «Олі на нові підбори — дві тисячі». «Мамі на ліки — п’ять тисяч». Ти серйозно?! Ти записуєш мою родину в боржники?! — Я записую факти, Богдане. Для нашої звітності. Бо ми — сім’я, чи не так? Чи я лише обслуговуючий персонал для твоїх родичів

Гайворон — затишне містечко на березі Південного Бугу, де час, здається, тече повільніше, ніж у галасливих мегаполісах. Тут усі одне…

Z Oksana

Маріє, принеси мені вечерю в кімнату, я якраз додивлюся футбол, — гукнув чоловік, навіть не очікуючи заперечень. Марія, яка якраз відмивала плиту від застарілого жиру, застигла. Вона повільно витерла руки об фартух, але не поспішила до холодильника. — Іване, а в тебе що, ноги відмовили? Чи руки не працюють, щоб самому прийти на кухню? — її голос звучав рівно, без звичної покірності. Іван завмер. Тиша в будинку стала такою густою, що здавалося, можна почути, як у сусідній кімнаті цокає годинник. Він повільно підняв голову, витріщившись на дружину так, ніби вона заговорила іноземною мовою. — Ти що сказала? Ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш? — Я чудово розумію, з ким розмовляю, — Марія нарешті повернулася до нього, і в її очах не було страху, лише втомлене спокійне виваження. — З людиною, яка протягом сорока років сприймала мою турботу як належне. Я вже просто втомилася бути обслуговуючим персоналом у власному домі

У мальовничому містечку Галич, де величні руїни давнього замку мовчки спостерігають за плином часу, а Дністер неквапливо несе свої води…

Z Oksana

Де гроші, Степане? — запитала дружина, і звук конверта, що впав на стіл, пролунав у тиші кімнати як грім. Степан не відвів очей від екрана монітора. Він навіть не здригнувся. — Які гроші? Ти про що зараз? — його голос був байдужим, втомленим від її «чергових претензій». — Не грай з моїм терпінням! Ті сорок тисяч, що лежали в конверті. Я три місяці відмовляла собі в усьому, працювала до виснаження, щоб нарешті змінити техніку. Де вони? Він повільно потягнувся до пульта, але звук вимкнув аж за кілька секунд — занадто довго, як для людини, що не знає, про що мова. — А, ти про це. Ну, довелося їх витратити. Виникла термінова потреба. Буквально вчора. Мар’яна вчепилася в край столу, відчуваючи, як усередині все холоне. — Ти взяв? Без жодного слова? Мої особисті заощадження, на які я працювала по вечорах? Ти навіть не запитав, чи можу я дозволити собі такий “подарунок” комусь

У затишному містечку Бережани, де старі будинки з черепичними дахами бережуть таємниці багатьох поколінь, а вузькі вулички ввечері наповнюються ароматом…

Z Oksana

Мамо, ну ти ж сама на це пішла! Нащо тепер це ниття? — голос Андрія в слухавці був різким і він навіть не намагався приховати своє роздратування, ніби розмова з матір’ю була для нього лише обтяжливим обов’язком, який він виконував між справами. — Я не скаржуся, сину. Просто хотіла дізнатися, як ви там облаштувалися на новому місці. — Та що мені буде? Все по плану. Оксані ремонт в голову прийшов, шпалери переклеюємо, знову все пересуваємо. Ну, ти розумієш, яка це метушня. — Шпалери? А які вибрали? Може, світлі, щоб просторіше було? — вона запитала це радше для того, щоб продовжити діалог. — Мамо, яка різниця! Світлі, темні. Оксана підбирала, їй видніше. Давай пізніше зідзвонимося, в мене тут робочий момент, — і в слухавці пролунали короткі, байдужі гудки, які прозвучали для неї як вирок

Галина Петрівна стояла на ґанку старого будинку в селі неподалік від мальовничого містечка Козельця, і в повітрі, наповненому ароматом квітучих…

Z Oksana

Ларисо! Ти що, всю пачку солі туди висипала?! Це ж не борщ, а справжній розсіл! — Голос чоловіка був сердитий. Лариса завмерла, вдивляючись у тарілку. Справді, вона трохи пересолила, але з ким не буває. — Вітю, я зараз все виправлю, — тихо промовила вона, намагаючись зберегти спокій. — Додам води, зроблю трохи сметани, буде як треба. Але Віктор вже не слухав. — Не треба нічого виправляти! Знаєш, скільки років я терпів? Скільки років я змушений був їсти це твоє «кулінарне мистецтво», боявся сказати правду? — Я готувала для нас, — ледь чутно сказала вона. — Жодного разу ніхто не скаржився. — Бо я мовчав! Я терпів заради миру! Але тепер досить! — Його очі, які раніше дивилися з ніжною вдячністю, тепер випромінювали холод

Вечір у квартирі на околиці Києва почався звичним буденним ритмом, який ось уже двадцять років здавався Ларисі непорушним законом всесвіту.…

Z Oksana

Марино? Ти вдома? — голос чоловіка пролунав глухо, відбившись від стін, які здалися йому раптом чужими, ніби він опинився в чужій квартирі. Відповіді не було. Квартира мовчала з тією особливою, важкою тишею, яка виникає лише тоді, коли з дому зникає людина, що наповнювала його життям. Задзвонив телефон. Невідомий номер. — Алло? — Олеже, це Ірина, подруга Марини. Вона в мене. Просила передати, що їй потрібно побути на самоті. Не намагайся її шукати, вона сама дасть знати, коли буде готова говорити. Зв’язок обірвався. Олег опустився на стілець, закривши обличчя руками. Пару днів. Яка різниця — два дні чи два роки, якщо фінал уже написаний. Він став думати, як повернути дружину

Олег стояв посеред вітальні свого київського помешкання, вдивляючись у порожній гачок біля вхідних дверей. Там завжди висіла картата вітровка Марини,…

Z Oksana

Мені за п’ятдесят, пані Маріє. Кому я потрібна? Діти дорослі, у них своє життя. Михайлові я набридла своєю «передбачуваністю». – А собі? Ти собі потрібна? Це питання застало Валентину зненацька. Вона вже давно не думала про те, чого хоче вона сама. Вона була професійним «вгадувачем чужих бажань». Вона знала, що Михайло любить яєчню недосмаженою, а мама не терпить протягів. Але що любить вона? Який її улюблений колір? Яку музику вона хоче слухати вранці? – Двадцять п’ять років, – прошепотіла вона. – Я віддала йому все. Свою молодість, сили, мрії. – Ти не віддала, ти інвестувала, – лагідно виправила її Марія. – І тепер у тебе є величезний капітал — твій досвід. Ти знаєш, як виживати в скрутні часи, як створювати красу з нічого, як розуміти людей без слів. Тепер прийшов час витратити цей капітал на єдину людину, яка цього справді варта — на себе

– Тобі справді краще поїхати до мами, – сказав Михайло, і цей спокійний, майже ввічливий тон був страшнішим за крик.…

user2

Весільна музика стихла відразу, гості почали обертатися. На порозі стояла жінка. Вона не була схожа на гостю: проста сукня, розпатлане волосся, на обличчі — сліди втоми та відчаю. Але найголовніше було не це. Під легкою тканиною сукні чітко виднілася те, вона чекає дитя, що дитина має з’явитися на світ з дня на день. Я відчула, як рука мого нареченого Андрія, що тримала мою, раптово здерев’яніла. Він зблід настільки, що його обличчя злилося з кольором весільної сорочки. — Що ти тут робиш?! — процідив він крізь зуби, піднімаючись із місця. — Я ж сказав тобі не наближатися до мене! Жінка повільно пішла центром залу. — Я не могла не прийти, Андрію, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася незламна сила людини, якій вже нічого втрачати. — Я не можу дозволити тобі будувати щастя на брехні, яку ти сам і створив

Ранок видався занадто ідеальним. Сонце, що пробивалося крізь мереживні фіранки старого будинку в центрі Львова, грало відблисками на кришталевих келихах.…

Z Oksana