Ось же пощастило Наталці з чоловіком! І хазяйновитий, і гроші в сім’ю несе, і на руках носить. Я й сама так думала. Кожен ранок починався з його поцілунку та гарячої кави, яку він приносив мені в ліжко. Ми планували відпустку в горах, мріяли про те, як розширимо терасу. Аж поки ці його нескінченні поїздки «на допомогу батькам» у село не стали занадто регулярними. — Натусь, ну ти ж знаєш, батько сам не впорається, — казав він щоп’ятниці, закидаючи сумку в багажник свого позашляховика. — Там і паркан треба підправити, і в погребі порядок навести. Брат Юрко вічно зайнятий, все на мені. Старики ж не вічні, треба помогти, поки сили є. Я зітхала, складала йому домашні пиріжки, загорнуті у фольгу, та великий термос із трав’яним чаєм. Шкодувала свекруху, Віру Степанівну, яка кожного разу, коли ми зідзвонювалися, жалілася на високий тиск, на те, що ноги не слухаються, і на нестерпну самотність у великій хаті. — Їдь, Тарасе, батьки — це святе, — відповідала я, проводжаючи його до воріт і махаючи рукою, поки його машина не зникала за поворотом. А сама залишалася в нашій ідеальній оселі, яка без нього здавалася занадто великою і порожньою. Я вірила кожному його слову. Вірила, коли він дзвонив увечері, нібито втомлений, і розповідав, як у нього гудуть руки від роботи молотком. Вірила, що він дійсно крутить гайки в старенькому тракторі та допомагає матері на городі
— Наталко, ти тільки не кричи, але твій Тарас зараз у центрі, біля фонтанів, купує солодку вату якійсь рудій дівчині,…