Каву питимеш без цукру, Надіє, бо солодке тобі вже навряд чи допоможе. Не пара ми, і це було зрозуміло з самого початку. Так що – збирайся! Саме цими словами Роман перекреслив усе, що вони будували тринадцять років поспіль. Він навіть куртку не скинув, просто стояв біля порога, крутив на пальці ключі від машини і дивився кудись повз неї, у дзеркало шафи. – Я зустрів людину, з якою мені знову хочеться посміхатися, – промовив він рівним, байдужим голосом, наче зачитував список покупок у крамниці. – Збирай свої речі поволі. Маєш днів десять, поки я поживу в готелі. Потім сюди прийде вона, і буде ніяково, якщо ви перетнетеся на сходах. Надія сиділа на краєчку м’якого куточка на просторій кухні. Вона навіть не плакала. Сльози за всі ці роки наче просто вичерпалися. Було лише дивне, холодне відчуття порожнечі, ніби з кімнати раптом викачали все повітря. Скільки разів вона проковтувала його колючі зауваження, його зверхній погляд, його пізні повернення додому. Вона завжди вірила, що треба просто перетерпіти, що родина – це праця, що любов обов’язково повернеться, якщо в хаті нарешті залунає дитячий сміх
– Каву питимеш без цукру, Надіє, бо солодке тобі вже навряд чи допоможе. Не пара ми, і це було зрозуміло…