Навіщо ти це робиш? Навіщо рахуєш кожну копійку? Це ж рідні люди, Солю! Тобі що, шкода для близьких? Ми ж сім’я, у нас все спільне. – Спільне – це коли обидва знають, куди йдуть гроші. Чому я дізнаюся про ці «потреби» тільки тоді, коли на картці не вистачає на комуналку? – Мамі важко, вона на пенсії! – його голос став вищим, з’явилися роздратовані нотки. – У мами є дача, трикімнатна квартира і ще двоє дорослих синів, крім тебе. Вадим і Олег теж працюють. Чому вони не скидаються? Чому я працюю по дванадцять годин, а твоя мама вирішує оновлювати гардероб за мій рахунок? – Соломіє, не все в житті вимірюється папірцями. Де твоя душа? Де твоє співчуття? – Моє співчуття зараз на межі виснаження, Тарасе. Як і мій рахунок. Того вечора, ніби за розкладом, задзвонив телефон. Це була Марія Іванівна, моя свекруха. Тарас, демонструючи свою відкритість, поставив на гучний зв’язок. – Синочку, привіт! Дякую, гроші прийшли. Але знаєш, я подумала… Наступного разу треба буде трохи більше. Я тут зайшла в магазин, бачила таку чудову кухню. Моя вже зовсім розсипається, дверцята не тримаються. Соломія ж не буде проти? Вона ж у нас розумниця, так багато працює. – Добре, мамо, – тихо сказав він. – Не хвилюйся, ми щось придумаємо. Все зробимо
– Я не благодійний фонд для всіх твоїх родичів та нових знайомих, – сказала я чоловікові, поклавши папку з роздруківками…