Navigate
X

Забирай свої речі і вимітайся! — Люся так сильно поставила тарілку на стіл, що вона ледь не розлетілася на шматки. — Двадцяти років коту під хвіст, і все через що? Через якусь… — Не починай знову, — Віктор втомлено потер лоб. — Аліна не «якась». Ми з нею… у нас усе серйозно. Люся засміялася так голосно, що, здавалося, навіть сама квартира здивувалася. Цей сміх був гірким, він лунав у порожній кухні, де ще вранці вони разом пили каву. — Серйозно? Тобі п’ятдесят, їй тридцять два. Ну що у вас може бути серйозного? Криза середнього віку в тебе, ось що! Просто захотілося чогось новенького, свіженького? А як же ми? Як же все те, що ми будували по цеглинці? Віктор мовчки збирав речі у стару спортивну сумку. Його руки рухалися механічно, ніби вони вже давно вивчили цю рутинну послідовність. Він складав сорочки, светри, якісь дрібниці. А ще вчора вони з Люсею обговорювали, яку плитку покласти у ванній, у ремонті, який відкладали ціле десятиліття. Вони мріяли, як нарешті зроблять квартиру затишною, як будуть приймати гостей. — Куди ти зібрався? До неї? — Люся схрестила руки на грудях, спостерігаючи, як він бере речі, які вона ще вчора прала з такою турботою. Кожна ця річ була частиною їхнього спільного побуту

— Забирай свої речі і вимітайся! — Люся так сильно поставила тарілку на стіл, що вона ледь не розлетілася на…

user2

Марино! Ти знову використала забагато олії, — пробурчав чоловік. — Я помітив характерне шипіння. Якщо наливати олію мірною ложкою, а не «на око», ми заощадимо пляшку на квартал. А це, між іншим, вартість двох кВт-год електроенергії. Марина мовчки перевернула омлет. — Сьогодні вівторок, — продовжував Дмитро, постукуючи пальцем по екрану. — День перевірки термінів придатності. Мама обіцяла зайти о десятій. Вона підготувала список продуктів, які в супермаркеті «на горі» сьогодні продаються за акцією «2+1». Ти маєш піти туди після роботи. — Дмитре, це інший кінець міста, — тихо сказала Марина. — У мене сьогодні багато приймання товару, я втомлюся. Хіба ми не можемо купити все в крамниці поруч? — «Поруч» — це для лінивих і багатих, — відрізав Дмитро. — Ми ж домовилися: ми збираємо на майбутнє. Мама каже, що ти останнім часом стала занадто розслабленою. Вона бачила, як ти купила собі каву в автоматі біля аптеки. Це було в четвер, о 14:15. Марина відчула, як у неї холоне всередині. Свекруха, Любов Марківна, намагалася контролювати все в їх сім’ї

Гадяч прокидався під супровід дзвонів собору та віддаленого шуму річки. Місто, оточене густими лісами та оспіване в легендах, дихало спокоєм.…

Z Oksana

Мамо, тату, сестро! Я забронювала для вас подобову квартиру в будинку навпроти, — повідомила Марина родичам. — Там чудовий ремонт, окремі ліжка, і ви зможете відпочити в тиші після дороги. Надія Дмитрівна повільно відклала виделку. Вона подивилася на доньку так, ніби та щойно запропонувала їй оселитися в курені в лісі. — Марино, я не зрозуміла, — голос матері став тремтливим. — Ми до кого приїхали? До рідної доньки чи до господині готелю? Я п’ять років не бачила онуків, я хотіла вранці бачити їхні личка, а ти нас виставляєш за двері? — Мамо, ну яка «виставляєш»? — намагалася спокійно пояснити Марина. — У нас двокімнатна квартира. Нас четверо, вас троє. Сім людей на шістдесяти квадратах — це ж штовханина. Ви самі будете нераді. — Нічого страшного! — втрутився батько. — У тісноті, та не в образі. Раніше в хатах по десять людей жило, і нічого, виростали Людьми з великої літери. А ви зараз розпещені стали — кожному по кімнаті подавай. Сестра раптом підняла голову: — Знаєш, Марино, мені здається, що нам тут просто не раді. Ми їхали таку відстань, везли подарунки, а нас, як бідних родичів, у чужу квартиру відправляють. Може, нам одразу на вокзал повернутися

Селище Ворзель зустрічало гостей особливим, майже магічним повітрям. Тут, серед столітніх дерев та затишних вуличок, життя тече повільніше, ніж у…

Z Oksana

Василю? — я ледь не впустила сумку, а пальці затремтіли. — А ти що тут робиш? Чому не попередив? Де діти? Чоловік ступив на римський асфальт, поставив важку валізу і якось ніяково посміхнувся, мружачись від яскравого світла. — Сюрприз, Ганнусю. З ювілеєм тебе, дорога моя. Я стояла мов укопана. У голові промайнув цілий вихор думок. Перша — неймовірна радість. Я не бачила його майже рік. Друга — тривога. Невже таки приїхав перевіряти, чи немає в мене тут якогось італійця? Останні пів року наші телефонні розмови перетворилися на справжні допити. Василь серйозно ображався, що я восьмий рік не повертаюся додому, і в кожному моєму слові шукав підступ. Навіть розлученням погрожував, мовляв, раз не їдеш — значить, тримає тебе тут хтось міцніше за законного чоловіка. — Ходімо вже, — нарешті вимовила я, підходячи до нього. — Тут не можна довго стояти, заважаємо людям. Я взяла його за вільну руку. Його долоня була грубою, звиклою до роботи в саду, такою знайомою. Ми повільно пішли в бік мого будинку. — Ганю, а чого воно тут усе таке… жовте? — спитав Василь, озираючись на будинки з охристою штукатуркою. — І спека така, наче в нас у серпні

Я стояла на автобусній зупинці, переминаючись із ноги на ногу від хвилювання. Сьогодні мій ювілей, шістдесят п’ять років, і найкращим…

user2

А я казала тобі, Олено, їдь зі мною! І що ти тут висиділа? — голос моєї зовиці Галини дзвенів на всю свекрушину кухню, перекриваючи шум телевізора, де транслювали черговий святковий концерт. Це було на Різдво. За столом зібралася вся родина: свекруха, мій чоловік Ігор, Галина, яка щойно приїхала з Італії у «відпустку». Вона поїхала на заробітки десять років тому, залишивши двох синів на маму, і з того часу її розмови зводилися до одного: скільки коштує квадратний метр житла і як важко ми, домашні, «проїдаємо життя». — Послухала б мене сім років тому, вже б у власній трикімнатній новобудові ремонти закінчувала, — продовжувала вона, демонстративно поправляючи золотий браслет на зап’ясті. — Просто ти лінива, Олено. Боїшся труднощів. Тобі краще вдома сидіти, копійки рахувати, ніж поїхати і заробити як людина. Я мовчки розкладала кутю по піалах. Кожне її слово кололо, мов дрібна скляна крихта. Лінива? Я, яка з шостої ранку на ногах — то в городі, то на роботі в школі, то з каструлями? Але в нашій родині слово Галини було законом. Вона була «годувальницею», «успішною жінкою», яка привозила євро і пахла дорогими парфумами. Ігор спочатку мовчав, але я бачила, як у його очах загоряється вогник заздрощів до сестриних статків

— А я казала тобі, Олено, їдь зі мною! І що ти тут висиділа? — голос моєї зовиці Галини дзвенів…

user2

Жінко! Не подобається — збирай манатки. Квартира не твоя, — ці слова чоловіка були для Анни важкими. — Ти в цьому домі на правах дружини. Але дім цей — мій і матері. Якщо тебе щось не влаштовує, двері завжди відчинені. Коцюбинське — селище маленьке, таксі приїде швидко. Зрозуміла? Свекруха випадково почула розмову сина з дружиною. — Сядь, Артеме, — сказала вона. Тон був такий, що чоловік мимоволі підкорився. — Сядь і мовчи. Я сорок років жила в цій квартирі. Я бачила тут радість, бачила сльози, бачила відхід у кращий світ твого батька. Але я ніколи, чуєш, ніколи не чула в цих стінах такого хамства. Ця квартира належить мені. Ти тут прописаний, ти тут виріс, але господарка тут я. І якщо ти вважаєш, що право власності дає тобі можливість топтати гідність людини, то ти дуже погано вчив уроки, які я тобі давала. Анна дивилася на свекруху з подивом. — Я впустила Анну в цей дім не як безкоштовну покоївку для тебе, — продовжувала Маргарита Степанівна. — Я впустила її як твою дружину. Як частину нашої родини. І якщо ти вважаєш, що можеш вказувати їй на двері, то ти глибоко помиляєшся. Бо якщо хтось і вийде з цих дверей сьогодні, то це будеш ти

Селище Коцюбинське завжди здавалося Анні особливим місцем. Затиснуте між високими соснами та мегаполісом, воно мало свій ритм — неспішний, трохи…

Z Oksana

Я про тебе, Катерино, краще думала, їй-Богу! Інші заробітчанки квартири тут купують, а ти вирішила останнє продавати? Не була я в твоїй Італії і бути не хочу, але одне знаю точно — житло вдома я б не продала нізащо! Голос моєї сестри Люби дзвенів на всю кухню, відбиваючись від кахлів і заповнюючи кожен куточок моєї невеликої, але затишної квартири. Вона примчала з села, ледь почувши про мої плани від «добрих людей», щоб, як вона казала, «вправити мені мізки». Люба завжди була такою. Скільки я її пам’ятаю, вона краще за всіх знала, як мені жити, що купувати, куди витрачати гроші і навіть з ким вітатися на вулиці. Вона старша на п’ять років, і цей факт, на її думку, давав їй довічне право на істину в останній інстанції. Я сиділа навпроти неї, повільно розмішуючи цукор у чашці чаю. Чай уже давно охолов, але я продовжувала крутити ложечкою, слухаючи знайомі нотки в її голосі. Коли не стало нашої мами, Люба проявила дивовижну спритність. Вона швиденько оформила всю спадщину на себе — і хату в селі, і пай, і старенький сад. Мені тоді було кинуто коротке: — Тобі не треба, ти там в Італії багачка, у євро купаєшся. А мені дітей піднімати, онуків годувати

— Я про тебе, Катерино, краще думала, їй-Богу! Інші заробітчанки квартири тут купують, а ти вирішила останнє продавати? Не була…

user2

Я не булу жити у свекрухи на кухні! – як відрубала дружина. – І крапка. – Ну навіщо ти так одразу в штики? – почав Павло. – Це ж не назавжди. Пів року, ну максимум рік. Ми зекономимо на оренді шалені гроші, закриємо достроково хоча б частину кредиту за ту нову квартиру, що в планах. Павло завмер. – За ту нову квартиру, якої в нас поки немає, – перебила вона, і її голос прозвучав рівніше, ніж вона сама очікувала. – А жити ми будемо в старій двокімнатці твоєї мами. На розкладачці в кухні. Бо зал і спальня – то її територія, куди заходити треба з дозволу. Павло поставив горнятка на стіл. – Мама вже сказала, що готова потіснитися. Вона навіть диван у залі розкладатиме, щоб нам було зручніше, щоб ми не відчували себе гостями. – Потіснитися, – повторила Оксана повільно, ніби куштуючи це слово на смак. – Гарне слово. А я, виходить, маю стрибати від радості, що мені дозволяють ночувати на кухні у чужої людини

Буча, містечко яке після всіх випробувань знову наповнюється життям, шумом молодих дерев та запахом кави з маленьких кав’ярень. Тут, серед…

Z Oksana

Мамині котлети — це просто їжа, Богдане, я про них більше чути нічого не хочу! — Мар’яна різко опустила черпак у каструлю, відчуваючи, як усередині закипає щось значно гарячіше за овочевий суп. Пара від каструлі піднялася вгору, огортаючи її обличчя, але рум’янець на щоках був зовсім не від пари. Це було те саме відчуття, коли ти місяцями будуєш фортецю з порозуміння та здорового глузду, а хтось приходить і одним масним рухом перекреслює всі зусилля. — Це нормальна вечеря чоловіка, який працює з ранку до вечора, — Богдан із характерним стукотом поставив на стіл скляну банку, заповнену чимось золотистим і дуже жирним. Банка була ще теплою, загорнутою в газету, як якийсь секретний артефакт із минулого століття. — Мама спеціально на ринок ходила, шукала «справжнє» м’ясо у якоїсь своєї перевіреної господині. Подивися на цей колір. Це їжа, Мар’яно. А не твої кабачкові оладки, від яких я скоро почну світитися наскрізь. Він почав розмотувати газету, і кухню вмить заповнив густий, важкий запах смаженого сала, часнику та пересмаженої цибулі. Для Богдана це був аромат дитинства, безпеки та любові. Для Мар’яни — це був запах майбутнього візиту до кардіолога та безсонних ночей через його печію

— Мамині котлети — це просто їжа, Богдане, я про них більше чути нічого не хочу! — Мар’яна різко опустила…

user2

Навіщо ти це робиш? Навіщо рахуєш кожну копійку? Це ж рідні люди, Солю! Тобі що, шкода для близьких? Ми ж сім’я, у нас все спільне. – Спільне – це коли обидва знають, куди йдуть гроші. Чому я дізнаюся про ці «потреби» тільки тоді, коли на картці не вистачає на комуналку? – Мамі важко, вона на пенсії! – його голос став вищим, з’явилися роздратовані нотки. – У мами є дача, трикімнатна квартира і ще двоє дорослих синів, крім тебе. Вадим і Олег теж працюють. Чому вони не скидаються? Чому я працюю по дванадцять годин, а твоя мама вирішує оновлювати гардероб за мій рахунок? – Соломіє, не все в житті вимірюється папірцями. Де твоя душа? Де твоє співчуття? – Моє співчуття зараз на межі виснаження, Тарасе. Як і мій рахунок. Того вечора, ніби за розкладом, задзвонив телефон. Це була Марія Іванівна, моя свекруха. Тарас, демонструючи свою відкритість, поставив на гучний зв’язок. – Синочку, привіт! Дякую, гроші прийшли. Але знаєш, я подумала… Наступного разу треба буде трохи більше. Я тут зайшла в магазин, бачила таку чудову кухню. Моя вже зовсім розсипається, дверцята не тримаються. Соломія ж не буде проти? Вона ж у нас розумниця, так багато працює. – Добре, мамо, – тихо сказав він. – Не хвилюйся, ми щось придумаємо. Все зробимо

– Я не благодійний фонд для всіх твоїх родичів та нових знайомих, – сказала я чоловікові, поклавши папку з роздруківками…

user2