Доню, я ж мати. Хіба ж весілля без мами буває? Але у слухавці пролунав сухий голос: – Мамо, будь ласка, я так вирішила. Ти мене зрозумій. Після розмови Галина довго сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Петро підійшов, поклав руку на плече. – Не бери так близько до серця, Галю. Вона ж доросла, знає, що робить. Але Галина тихо плакала. Вона роками відкладала копійчину: то з зарплати, то з подарованих грошей на свята, все мріяла хоч раз виїхати за кордон на весілля своєї дитини. Уявляла, як одягне свою нову сукню, що давно висить у шафі, як сяде поруч з донькою в білій сукні… Але правда виявилася дуже сумною – вона дочці не потрібна
Галина не один раз себе картала за те, що вони з чоловіком нічого не можуть дати своїм дітям. Жили вони…