Navigate
X

Та куди ж вона могла подітися? Ну не крізь землю ж провалилася! — Лариса розпачливо смикала замок блискавки на сумці, витрушуючи на стіл ключі, старі чеки та тюбик гігієнічної помади. Її колега по кабінету, Олена, відірвалася від монітора і здивовано підняла окуляри на чоло. — Ларо, ти чого так шумиш? Що сталося? На тобі обличчя немає. Лариса завмерла, притиснувши долоню до правого вуха. Її пальці торкалися лише холодної мочки. На лівому ж боці все ще відчувалася звична важкість маленької золотої кульки. — Сережка, Олено… Мамина сережка. Я тільки що в дзеркало у вестибюлі глянула — а її немає. Розумієш? Немає

— Та куди ж вона могла подітися? Ну не крізь землю ж провалилася! — Лариса розпачливо смикала замок блискавки на…

user2

Андрійку! Синочку! Слава Богу, я вже хвилюватися почала, — вигукнула мати, коли син подзвонив. — Привіт, мам. Ти як? Тиск не скаче? — голос сина був швидким, діловим, наче він зачитував звіт. — Та ніби нічого, сонечко. Я тут стіл накрила, пиріг твій улюблений спекла. Ти ж приїдеш? Хоч на годину? У слухавці запала пауза. — Мамо, слухай. Який приїзд? У мене три засідання в суді сьогодні, потім зустріч із партнерами з Польщі. Я взагалі зайнятий дуже, а що за привід? Слова сина впали, як каміння в глибокий колодязь. Ганна Петрівна відчула себе недобре. — Сьогодні мій день народження, Андрійку. Сімдесят п’ять років. Ювілей. — Ой, точно. Вибач, мам. Замотався зовсім. Робота, сама розумієш. Слухай, я тобі зараз на картку п’ять тисяч гривень скину. Купи собі щось гарне. Або кудись з подружками сходи. Все, мам, мене кличуть. Цілую, бувай. Мати головного не встигла сказати

Ранок сімдесятип’ятиріччя Ганни Петрівни розпочався не з телефонного дзвінка, а з лагідного променя сонця, що пробився крізь фіранки і ліг…

Z Oksana

Максиме, ти чуєш це нахабство? — Ганна Іванівна зневажливо хмикнула. — Я ж казала тобі: вона ніколи не мала до нас поваги. Тільки «я» та «мені». А сім’я — це «ми». Але ти, Соломіє, тепер сама по собі. Подивимося, як далеко ти залетіла б без нашої підтримки. Соломія подивилася на свідоцтво про розірвання шлюбу в своїх руках. Папір злегка шелестів. Усього десять хвилин тому реєстраторка з втомленим обличчям вимовила фразу: «Ваш шлюб розірвано». Ці слова мали стати полегшенням, але зараз вони здавалися важким каменем, що тягне на дно. Усе починалося зовсім інакше. Соломія згадувала їхнє весілля — маленьке, затишне, у львівському дворику. Тоді Ганна Іванівна здавалася просто турботливою матір’ю, яка занадто сильно любить свого єдиного сина. — Соломійко, люба, — шепотіла вона тоді на вухо невістці, — ти тепер мені як донька. Бережи мого Максимчика, він у мене такий вразливий

— А ти впевнена, Соломіє, що тобі взагалі потрібно було виходити заміж, якщо ти не вмієш бути частиною родини? —…

user2

Мамо! Послухай уважно, — Андрій з’явився на порозі. — Що сталося, синку? Ти якийсь сам не свій. З Оксаною все добре? Діти не хворіють? — Усі здорові. Але ситуація змінилася. Ми з дружиною вчора переглянули наш сімейний бюджет. Розумієш, життя в столиці дорожчає щодня. Іпотека за квартиру в Голосіївському районі, навчання дітей у приватній гімназії, бензин теж дуже дорогий. Коротше кажучи, ми більше не можемо щомісяця надсилати тобі ті три тисячі гривень. Віра Миколаївна застигла. — Андрійку, як це — не можете? Ти ж знаєш мою пенсію. Трохи більше трьох тисяч гривень. Після того, як я сплачу за опалення взимку, мені залишається на життя копійки. А ліки? А їжа? Я ж без вашої допомоги, я просто не виживу. Андрій зітхнув, ніби пояснював очевидну річ вередливій дитині. — Мамо, ну не треба драматизувати. Тобі всього шістдесят три роки. Ти ще цілком при силах. Подивися на інших, жінки у такому віці тільки починають подорожувати та працювати в задоволення. Оксана каже, що ми своєю допомогою зробили тебе безпорадною

Місто Звенигородка на Черкащині завжди славилося своїм спокоєм. Тут кожен камінчик на бруківці знає історію поколінь. Віра Миколаївна жила в…

Z Oksana

Мамо, ти вдома? — гукнув син. — Збирай речі. Олена сказала, що до кінця тижня кімната має бути порожньою. Ганна Степанівна завмерла. Вона повільно повернулася до сина. Андрій стояв у дверях, не знімаючи куртки, і нервово переминався з ноги на ногу. — Андрійку, ти це зараз серйозно? Що за жарти такі перед вечерею? — Ну, мамо, не починай. Розумієш, нам тісно. Олена чекає на другу дитину, лікарі кажуть, потрібен спокій і окрема дитяча. Ми ж не можемо вчотирьох тулитися, коли в тебе ціла кімната гуляє. — Учотирьох? Андрію, це трикімнатна квартира в центрі міста! Куплена за мої гроші, між іншим! — Мам, ну знову ти за своє. Ти ж сама дала нам ті гроші. Добровільно. Забула? — Дала? Андрію, я продала свою спадкову хату в селі і двокімнатну квартиру на околиці Хмельницького! Все, що я збирала все життя! Ти клявся, що ми житимемо разом, що я буду доглядати онуків, що це наш спільний дім

Містечко, що на Хмельниччині, завжди славилося своїми спокійними вуличками, де старі каштани влітку дарують густу тінь, а взимку вкриваються пухким…

Z Oksana

А для чого тобі та сукня на один вечір? Гроші на вітер, та й годі. Одягнеш спідницю, білу блузку — і будеш як лялька. Лариса Петрівна навіть не підняла очей від плити. Вона зосереджено перевертала котлети на сковорідці, і шипіння олії в тиші кухні здавалося Катрі гучнішим за крик. Дівчина стояла в дверях, стискаючи пальцями край одвірка. Вона готувалася до цієї розмови тиждень. Вибирала слова, уявляла, як покаже мамі фотографію ніжно-блакитної сукні з вітрини магазину в центрі міста. Сукня була простою, без зайвих блискіток, але Катря в ній почувалася б справжньою випускницею, а не просто “школяркою Катькою”. — Мамо, але ж у всіх будуть сукні… Це ж випускний. Один раз у житті. Ми з дівчатами домовлялися, — тихо мовила Катря, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — “Усі”, “домовлялися”… — передражнила мати, нарешті повернувшись. — Усі з жиру бісяться, бо батьки гроші друкують. А у нас кожна копійка на рахунку. Денису кросівки треба нові, він з тих виріс, пальці тиснуть. А ти в дорослу захотіла погратися? Спідниця у тебе є, праскою пройдешся — і вперед. Отримаєш свій атестат — і одразу додому. Забереш малого з футболу, бо мені треба на зміну заступити

— А для чого тобі та сукня на один вечір? Гроші на вітер, та й годі. Одягнеш спідницю, білу блузку…

user2

А ти справді не боїшся, що я «з причепом»? — це питання Світлана поставила прямо, дивлячись Максимові в очі, коли вони вдруге гуляли разом. Максим тоді лише усміхнувся, хоча всередині щось тьохнуло. Не від страху, а від того, скільки болю було в цьому простому слові, яке вона вжила щодо власної дитини. — Знаєш, — відповів він тихо, — я боюся тільки одного: прожити життя з людиною, яка мені чужа. А діти — то життя. Хіба можна боятися життя? Їхнє знайомство було максимально банальним, як то часто буває в наш час. Не в Тіндері, не в соцмережах, а на звичайних посиденьках біля озера, куди Максима витягли друзі. Максим, чоловік трохи за тридцять, останнім часом став запеклим домосідом. Робота, дім, спортзал — по колу. Друзі вже жартували, що він скоро покриється мохом

— А ти справді не боїшся, що я «з причепом»? — це питання Світлана поставила прямо, дивлячись Максимові в очі,…

user2

Що? Про що ви говорите? — Наталка нервово поправила чорну хустку. — Я ваш брат, — повторив хлопець, дивлячись їй прямо в очі. — Мене звати Тарас. Наталка відступила на крок, ледь не перечепившись через вінок. — Ти що вигадуєш? Який ще брат? У мого тата нікого не було, крім нас! Це якась помилка, ви помилилися могилою! У цей момент підбігла Люба. Вона відчула небезпеку за метри. — Наталко, що тут відбувається? Хто цей хлопець? Хлопець подивився на Любу. У його погляді не було виклику — лише глибокий сум і якась дивна приреченість. — Я… син Богдана, — вимовив він, тримаючи квіти так міцно, що стебла троянд хрустіли в руках

— Наталко, ти не підеш туди! Я тобі забороняю! — Мамо, та я просто хотіла подивитися... — Наталка намагалася говорити…

user2

Ти чого приперлася? — голос Вікторії був різким, а в очах не було жодної привітності. — Я приїхала до тітки Марії. Вона ж занедужала. Де вона? І що тут відбувається? — Оксана намагалася пройти всередину, але сестра перегородила їй шлях. — Тітка відпочиває. Їй потрібний спокій, — Вікторія навіть не приховувала роздратування. — І не кричи тут, мій син Артемко спить. З-за спини Вікторії вийшов її чоловік — Тарас. Високий, плечистий, з холодним поглядом, він поглянув на неї не дуже привітно. — Оксано, давай без сцен, — сказав він, дивлячись на неї. — Марія Іванівна переписала на нас квартиру. Усе законно. Дарча. У нас документи на руках. Ти тут більше ніхто. Оксана відчула, як всередині все холоне. — Яка дарча? Вона ж мені обіцяла, що це житло залишиться в родині

Містечко на Хмельниччині зустріло Оксану сірим жовтневим небом. Коли вона піднялася на третій поверх старого цегляного будинку, де прожила половину…

Z Oksana

Марто, ти мені скажи… а ресторан у нашому селі ще працює? Марта якраз стояла біля плити, нарізаючи соковиті яблука для пирога. Від несподіванки ніж ледь не зісковзнув. Вона обернулася і здивовано подивилася на свою бабусю — Анну Іванівну. Та сиділа біля вікна, затишно вмостившись у своєму улюбленому кріслі, і з особливою ретельністю розгладжувала на колінах хустинку. — Працює, бабусю. «Золота нива», той, що біля сільради. А навіщо він вам? Ви ж завжди кажете, що краще за домашні вареники нічого немає. Бабуся підняла очі. У її зморшках, як у глибоких річкових руслах, заграло весняне сонце. Очі в неї були особливі — кольору вицвілих незабудок, але з таким живим блиском, якому позадрив би й підліток. — Та я ось думаю… треба вже місце там замовляти. Завчасно, щоб ніхто не перехопив. — Яке місце? Навіщо? — Марта витерла руки об фартух і підійшла ближче

— Марто, ти мені скажи… а ресторан у нашому селі ще працює? Марта якраз стояла біля плити, нарізаючи соковиті яблука…

user2