Navigate
X

Я дивилася, Тарасе, на соус. Він свіжий. Там ще три дні до кінця. — Свіжий — це коли сьогоднішній. А три дні — це «на межі». Моя мама завжди каже, що краще взяти дорожче, але щоб щойно з заводу. Вона ніколи б не ризикувала здоров’ям родини заради економії десяти хвилин біля полиці. Мама. Знову цей невидимий привид третьої людини в їхній квартирі. Олена відчула, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки, але вона змусила себе розслабитися. За чотири роки вони проходили це сотні разів. — Тарасе, я купила те, що було. Давай просто повечеряємо. Я дуже втомилася. — Та я ж не сперечаюся, — він знизав плечима, відставляючи соус убік із таким виглядом, ніби це не їжа, а хімічні відходи. — Просто хотів підказати, як краще. Ти ж сама знаєш, що я за якість. Олена почала діставати продукти. Молоко, хліб, сир, зелень. Вона намагалася робити це автоматично, не вмикаючи емоції. Але фрази, накопичені за останні місяці, почали спливати в голові, як неприємний осад. Учора йому не сподобалося, як вона склала його светри — мовляв, «не за лінійкою, як у мами». Позавчора він зауважив, що вікна у вітальні могли б бути чистішими. Хоча вона мила їх два тижні тому

— Тобі справді було важко глянути на термін придатності, чи ти просто вирішила, що ми сьогодні вечеряємо «екстримом»? — голос…

user2

Ти що, не могла раніше сказати, що у нас навіть хліба свіжого немає? — цими словами зустрів Марію чоловік, щойно вона переступила поріг рідної хати. Це був звичайний вівторок, але Марія почувалася так, ніби відпрацювала цілу зміну на каменоломні, хоча насправді вона просто приймала пацієнтів у сільському медпункті. — Миколо, я тільки зайшла. На роботі був важкий день, — тихо відповіла вона, знімаючи взуття. Пальці на ногах нили від постійної біганини, а плечі наче налилися свинцем. — Важкий день у неї… А я з роботи прийшов голодний як вовк, і що маю бачити? Порожній стіл? — він стояв у дверях кухні, схрестивши руки на грудях. Його постать затуляла світло, що падало з вікна, роблячи його тінь великою та гнітючою. Марія зітхнула. Вона звикла до такого тону. Останнім часом Микола став дедалі частіше забувати, що вона теж працює, і що її день починається значно раніше за його. Вона пройшла на кухню, поставила важку сумку на стілець і почала автоматично розбирати продукти. Потрібно було швидко щось придумати на вечерю, щоб вгамувати невдоволення чоловіка. У селі Марію поважали. Вона була фельдшером, до якої йшли і з болем у боці, і з болем у душі. Комусь тиск зміряти, комусь пораду дати, а комусь просто добре слово сказати. Її невеликий кабінет у медпункті завжди пахнув чебрецем та антисептиками. Люди знали: Марія Іванівна вислухає, допоможе, не відмахнеться

— Ти що, не могла раніше сказати, що у нас навіть хліба свіжого немає? — цими словами зустрів Марію чоловік,…

user2

Софійко! Можеш заїхати до мене, дитино? — тривожно мовила колишня свекруха. — Мені потрібно тобі дещо віддати. Виникла пауза. Софія здивувалася її дзвінку. — Що саме віддати, Маріє Степанівно? Я можу замовити кур’єра, якщо там щось із моїх старих речей. — Ні, кур’єром не можна, — перебила жінка. — Це не телефонна розмова. Просто приїдь. Я чекатиму. Софія хотіла запитати «чому зараз?», «чому після року тиші?», «де Петро?». Але слова розсипалися. — Буду за годину, — коротко відповіла вона. Маршрутка, підстрибуючи на кременецькій бруківці, повільно везла її до знайомої квартири матері колишнього чоловіка. — Проходь, Софіє — сказала вона просто, наче вони бачилися вчора. — Чайник якраз закипів. Ані обіймів, ані гучних слів. Просто запрошення додому. У квартирі все залишалося на своїх місцях. Ті ж вишиті рушники на іконах, той же старий сервант. Ті ж фотографії у рамках. Софія заціпеніла. На стіні, на почесному місці, висіли знімки з їхнього весілля. Вона у білій сукні, яку вони купували разом із Марією Степанівною у Тернополі. Петро, що сміється, тримаючи її за руку. — Сідай за стіл, — Марія Степанівна вказала на знайомий стілець. — Будемо тепер говорити

В самому серці стародавнього Кременця, де гострі шпилі єзуїтського колегіуму розрізають туманне небо, а руїни замку на горі зверхньо позирають…

Z Oksana

Прекрасний початок вечора, — Мар’яна скинула куртку, з якої на підлогу полетіли краплі травневого дощу. — Зазвичай після такої фрази або щось сталося з машиною, або твоя мама знову вирішила, що ми якось неправильно дихаємо. — Мама дзвонила. — Ну, значить, вечір перестає бути томним. Що цього разу? Квіти не тим кольором цвітуть чи я знову занадто голосно кліпаю очима? — У них у квартирі біда. Трубу прорвало так, що залило і їх, і три поверхи вниз. Стіни мокрі, світла немає, підлога здулася. Жити там зараз просто неможливо. Вони просяться до нас. Поки все підсохне і хоч трохи приведуть до ладу. — «Поки підсохне» у Тамари Степанівни — це як «я на одну хвилинку»: потім озирнутися не встигнеш, а вже минуло пів року. На скільки вони хочуть приїхати? — Кажуть, на два-три тижні. Може, трохи довше. Мар’яна повільно видихнула і прислонилася до стіни. — Богдане, у нас невелика двокімнатна квартира. Друга кімната — це твій робочий куточок, там сушарка, коробки з речами та твій старий комп’ютер, який ти обіцяв вивезти ще до того, як ми одружилися

— Тільки не здумай одразу вимикати телефон або ставати в позу, добре? — сказав Богдан, коли Мар’яна ледь затягнула у…

user2

У суботу до мами їдемо, — Андрій сказав це як команду. — Дзвонила зранку, каже, теплиця горить без поливу, помідори в’януть, і насос знову поламався. Оксана стояла біля плити. Вона лише годину як прийшла з роботи — у клініці день видався пекельним: два лікарі у відпустці, запис забитий до хвилини, телефон розривався від дзвінків. — Андрію, ми ж минулих вихідних були в селищі, — тихо промовила вона. — Ну то й що? Там полив щотижня потрібен, сама знаєш. Якщо зараз не підлити — врожаю гаплик. Оксана знала. Як їй набридло це все. — Ну нарешті! Я з шостої ранку на ногах, усе сама, нікому до мене діла немає, — замість привітання видала свекруха, коли зустріла дітей. — Привіт, мам, — Андрій поцілував її в щоку. — Що там з насосом? — Гуде, а воду не тягне. А помідори вже листя скрутили, страшно дивитися. — Вона повернулася до Оксани. — Оксаночко, там у теплиці зранку не підлито, руки не дійшли. І огірки б зібрати, переросли вже, завтра тільки на насіння згодяться. А ще вздовж паркану бур’ян по пояс, треба хоча б сапкою пройтися. Оксана кивнула. Все як на роботі: прийшла, отримала список завдань, виконуй. Тільки на роботі за це платили гроші, а тут — «дякую, золота ти дитина, що б ми без тебе робили»

На околиці стародавнього міста Теребовля, де старі кам’яниці дихають історією, а над вулицями височіють руїни середньовічного замку, недільний ранок зазвичай…

Z Oksana

Поліно! Ти що, досі в ліжку? — свекруха увірвалася в квартиру. — Совість май, сонце вже на пів неба! — Доброго ранку, Тамаро Степанівно. Сталося щось термінове? Навіщо ви так рано, та ще й без дзвінка? — Сталося, люба моя, сталося. Сідай, нам треба поговорити серйозно. І тільки давай одразу домовимося: без оцих твоїх істерик. Будемо вирішувати все як дорослі люди, по-сімейному. Поліна відчула, як усередині все стиснулося. — Ну, я вас слухаю. Що там за новина, яка не могла почекати до обіду? Свекруха нарешті випалила: — Люба, донька моєї найкращої подруги Олени, чекає дитину. Від мого Андрійка, чоловіка твого. У вітальні повисла тиша. — Від Андрія? — її голос звучав дивно. — Ви в цьому впевнені? Може, це якась помилка? — Ой, Поліно, не будь наївною! — сплеснула руками свекруха. — Оленка мені все розповіла. Люба сама зізналася. Вони вже сім місяців зустрічаються. Андрійко бідний мені весь цей час скаржився. Казав, що ви з ним давно живете як сусіди. А чоловікові ж потрібно тепло, натхнення! Поліна відчула, як гіркота підступає до горла. — І що ж ви пропонуєте мені зробити з цією інформацією? — запитала вона. — Я пропоную вирішити все цивілізовано, — крикнула свекруха

У мальовничому містечку Теребовля, де старі кам’яниці дихають історією, а над вулицями височіють руїни середньовічного замку, недільний ранок зазвичай нагадує…

Z Oksana

Маріє, сядь, будь ласка. Я проаналізував наші витрати за останній місяць. Це неприпустимо. Ми живемо так, ніби завтра не настане. — Та ніби як завжди… — здивувалася вона. — Продукти, школа для Соні, гуртки, комунальні. — От саме! «Ніби як завжди». А сусіди наші на новій машині їздять. Колеги в гори щосезону катаються. А ми що? Ми просто проїдаємо моє підвищення і твою зарплату. Марічка знизала плечима. Вона працювала флористом, створювала неймовірні букети, і її заробіток теж був непоганим внеском у сімейний бюджет. — Я встановив спеціальну програму, — продовжував Михайло. — Тепер кожна гривня, яку ми витрачаємо, буде під контролем. Я аналітик не тільки на роботі, а й вдома. Порядок має бути в усьому. Марічка подивилася на екран: якісь таблиці, графіки, червоні та зелені сектори. — І що тепер? Мені записувати навіть хліб? — Так. Обидва будемо записувати

— Маріє, а ти знала, що ми з тобою щомісяця просто викидаємо в повітря цілий капітал? Михайло залетів у квартиру…

user2

Це ви, Маріє, в усьому винні! — з докором кинула мені сусідка Галина, чий син одружений з моєю молодшою донькою Оксаною. — Через вашу впертість ми тепер обоє онуків не бачимо. Ми з Галею живемо паркан у паркан. Наші діти побралися кілька років тому і зараз живуть у місті, у новенькій квартирі, яку я купила їм за важко зароблені в Італії гроші. Але зараз у нашій родині справжня війна. Моя молодша дочка Оксана оголосила бойкот мені, своїй старшій сестрі та навіть власній свекрусі. А причиною всього стали 12 тисяч євро, які я дала старшій доньці, Олені. Галина впевнена, що я вчинила неправильно: — Треба було ділити порівну, Маріє. Дали Олені гроші — дайте і Оксані таку саму суму. Тоді б і миру було більше. Так буде справедливо. Я слухала її і відчувала, як усередині все закипає. Галя стояла біля свого паркану, поправляла хустку і дивилася на мене так, ніби я вкрала щось у її сина

— Це ви, Маріє, в усьому винні! — з докором кинула мені сусідка Галина, чий син одружений з моєю молодшою…

user2

Слухайте, мамо, треба якось питання вирішувати. По справедливості. — Яке питання, Галочко? — я ще посміхалася, не відчуваючи лиха. — Та з грошима. Ось подивіться: в Оксани дім величезний, два поверхи, гараж, сад. Ви туди стільки вклали, що й не порахувати. А Тарасові ви дали лише дванадцять тисяч. Це нечесно. Ви ж мати обом однаково. Ви маєте тепер купити йому хоча б однокімнатну квартиру, щоб він мав щось своє, а не залежав від моїх батьків. Я глянула на сина. Тарас мовчав, опустивши очі в тарілку. Він вивчав візерунок на скатертині так уважно, ніби там були зашифровані відповіді на всі питання Всесвіту. Але за цим мовчанням я чітко бачила згоду. Він чекав цих грошей. Оксана миттєво змінилася в обличчі. Вона відставила келих і різко повернулася до невістки. — Що значить «дати»? Мама живе у нас, ми її доглядаємо, ми — її опора. І взагалі, Галю, мама тільки з дороги, які можуть бути розмови про квартири

— До кінця місяця ще можеш пожити тут, Катерино, а далі збирай речі, — холодним тоном сказала мені Клаудія, дочка…

user2

Там нічого немає, повний нуль, Олеже. — І що з того? Гроші мають працювати, а не лежати мертвим вантажем. Я вклав їх у справу. Це наше спільне майбутнє, Маріє. Не будь такою егоїсткою. Олег пройшов до холодильника, по-господарськи відкрив його і дістав палку ковбаси. Він почав шукати ніж у шухляді, насвистуючи якусь просту мелодію. Він навіть не дивився на дружину. Для нього ця розмова була лише дрібним побутовим непорозумінням, яке він уже вирішив для себе. — Це були гроші Тараса. На навчання. Батько перед смертю просив, щоб я їх не чіпала, — Марія нарешті повернулася до нього. Її пальці тремтіли, але вона намагалася тримати спину рівно. — Твій Тарас ще молодий, здоровий. Нехай іде працювати. Я он у його віці вже вагони розвантажував. А професія лікаря, про яку він марить… Ну, ти ж розумієш, це зараз не на часі. Кому потрібні ці твої лікарі, коли в людей машини ламаються щодня? СТО — ось це реальні гроші. Марія відчула, як усередині все завмерло. Олег спокійно відрізав собі товстий шматок ковбаси й почав жувати, задоволено мружачись

— Ти вважаєш, що за сім років спільного життя я не заслужив на маленьку винагороду за своє терпіння? Олег вимовив…

user2