— До кінця місяця ще можеш пожити тут, Катерино, а далі збирай речі, — холодним тоном сказала мені Клаудія, дочка синьйора, якого я доглядала останні три роки.

Вона стояла у вітальні, затягнута у свій бездоганний чорний костюм, і розглядала кінчики своїх нігтів, ніби я була просто старою шафою, яку нарешті вирішили викинути на смітник. Синьйора П’єтро не стало тиждень тому. Будинок, який став для мене рідним, раптом перетворився на холодну пустку, де кожен куток нагадував про втрату. Клаудія ніколи мене не любила. Щоразу, приходячи в гості до батька, вона шукала порошинки на полицях, проводила пальцем по верху шаф або вичитувала мене за занадто міцну каву для старого.

— Синьйоро Клаудія, я розумію, — тихо відповіла я, ховаючи руки у кишені фартуха. — Я вже почала складати речі.

— Сподіваюся, ти нічого не прихопила з собою на пам’ять? — вона кинула на мене швидкий, колючий погляд.

— Тільки свої спогади, — сказала я, і це була правда.

П’єтро був іншим. Він був надзвичайно добрим і завжди просив мене не звертати уваги на вибрики дочки. «Вона просто занадто експресивна, Катрю, не бери до серця. У неї характер як у моєї покійної дружини — спочатку вогонь, а потім попіл», — казав він, усміхаючись своїми вицвілими блакитними очима.

А от його син, Марко, був зовсім іншим. Він приїжджав рідко, бо працював архітектором у Мілані, але кожна його поява була святом. Спокійний, ввічливий, він завжди привозив мені коробку моїх улюблених солодощів і довго розпитував про Україну. Його посмішка була для мене підтримкою в ті дні, коли туга за домом ставала нестерпною.

Оскільки роботу в Італії знайти швидко не вдалося, а серце невблаганно тягнуло на рідну землю, я вирішила: поїду додому. Проведу свята з дітьми, нарешті відпочину від чужих стін, а навесні, можливо, повернуся. В Україні на мене чекали син Тарас і дочка Оксана. Власне, заради них я й поїхала на заробітки вісімнадцять років тому.

Моя власна сімейна історія була гіркою, як полин. Коли я вперше заговорила про Італію, мій чоловік Ігор лише байдуже знизав плечима. Він сидів на кухні, крутив у руках порожню чашку і сказав: «Тобі треба — ти й думай. Мені і тут нормально». А коли я поїхала, він уже за кілька місяців знайшов собі іншу жінку. Я не плакала, хоча всередині все випалило самотністю. У мене просто не було на це часу — треба було заробляти гроші, висилати посилки, платити за навчання дітей.

За ці роки я вислала додому цілий статок. Оксана вийшла заміж, і я фактично збудувала їм із зятем новий великий дім на місці нашої старої батьківської хати. Тарасові я теж не відмовляла — коли він почав будуватися на ділянці тестя і тещі, я віддала йому дванадцять тисяч євро. Тоді серце підказувало мені: «Катю, не вкладай у чуже майно, це непевна справа». Але син запевняв: «Мамо, у мене зі сватами ідеальні стосунки! Вони мене як рідного сина люблять!». Я повірила. Хто ж не повірить власній дитині?

Останні три роки, працюючи у синьйора П’єтро, я грошей дітям не слала. Хотіла відкласти щось і собі на старість. І от зараз, сидячи в автобусі «Неаполь-Чернівці», я притискала до себе сумочку з документами і підраховувала заощадження. В мене якраз вистачало на скромну однокімнатну квартиру в нашому містечку. Я мріяла: куплю собі власне житло, щоб не заважати Оксані з зятем, щоб мати свій куточок, де я буду повноправною господаркою. Де ніхто не буде дивитися, скільки води я витратила чи о котрій годині вимкнула світло.

Вечір приїзду мав бути казковим. Я готувалася до нього весь шлях. Купила подарунки: невістці — дорогі парфуми, зятю — гарний годинник, дітям — італійський одяг. Приїхала, накрила стіл такими наїдками, яких вони давно не бачили. Покликала сина з невісткою Галиною, прийшла Оксана з чоловіком.

Ми спочатку сміялися, обіймалися. Я розказувала про сонячну Італію, про море, про те, як сумувала за чорним хлібом. Але свято тривало рівно до того моменту, поки Галина не відставила тарілку з голубцями і не заговорила тим самим тоном, який я так часто чула від Клаудії.

— Слухайте, мамо, — почала вона, примруживши очі і дивлячись на мене в упор. — Треба якось питання вирішувати. По справедливості.

— Яке питання, Галочко? — я ще посміхалася, не відчуваючи лиха.

— Та з грошима. Ось подивіться: в Оксани дім величезний, два поверхи, гараж, сад. Ви туди стільки вклали, що й не порахувати. А Тарасові ви дали лише дванадцять тисяч. Це нечесно. Ви ж мати обом однаково. Ви маєте тепер купити йому хоча б однокімнатну квартиру, щоб він мав щось своє, а не залежав від моїх батьків.

Я глянула на сина. Тарас мовчав, опустивши очі в тарілку. Він вивчав візерунок на скатертині так уважно, ніби там були зашифровані відповіді на всі питання Всесвіту. Але за цим мовчанням я чітко бачила згоду. Він чекав цих грошей.

Оксана миттєво змінилася в обличчі. Вона відставила келих і різко повернулася до невістки.

— Що значить «дати»? Мама живе у нас, ми її доглядаємо, ми — її опора. І взагалі, Галю, мама тільки з дороги, які можуть бути розмови про квартири?

— Ой, не треба про «догляд», — пирхнула Галина. — Мама ще молода і здорова, вона сама кого хочеш догляне. А гроші мають ділитися порівну. В Оксани будинок вже є, а Тарас ніби приблудний у тестя на подвір’ї.

Вечеря перетворилася на тихий аукціон моєї совісті. Вони сперечалися так, ніби мене взагалі не було в кімнаті. Ніби я — це просто мішок з грошима, який нарешті привезли з-за кордону і тепер треба правильно розпотрошити.

— Досить! — я піднялася з-за столу. Руки трохи тремтіли. — Я втомилася. Давайте поговоримо про це завтра.

Я нічого не сказала про квартиру, яку хотіла купити собі. Просто пішла у свою кімнату — ту саму, яку я сама ж і облаштувала за свої гроші в будинку доньки. Серце щеміло. Вісімнадцять років життя серед чужих людей, вісімнадцять років миття підлоги, готування їжі, терпіння примх стареньких… І ось я вдома. І тут мене зустрічають не як матір, а як банківський рахунок.

Я лягла на ліжко, не роздягаючись. У кімнаті було тихо, але ця тиша була неприємною. Вона була наповнена очікуванням моєї поразки. Я розуміла, що якщо не віддам гроші Тарасові, Галина з’їсть його живцем, а він буде винити мене. Якщо віддам — залишуся без нічого, вічною гостею в домі доньки, де мені вже почали натякати на обов’язки.

Раптом екран телефону, що лежав на тумбочці, засвітився. На дисплеї висвітилося ім’я, яке я не очікувала побачити так скоро. Марко. Син синьйора П’єтро. Я здивовано провела пальцем по екрану.

— Алло? Марко? — мій голос звучав трохи хрипко.

— Катрю? Слава Богу, я додзвонився, — голос Марка був схвильованим, він говорив швидко, переходячи з італійської на окремі українські слова, які вивчив від мене. — Куди ти так раптово зникла? Я приїхав у дім батька через два дні після твого від’їзду, а Клаудія каже, що ти вже поїхала. Ти занадто поспішила, Катрю. Ти навіть не дала мені шансу попрощатися.

— Марко, синьйора П’єтро не стало… Клаудія сказала, що я маю звільнити кімнату. Мені не було сенсу залишатися, — я намагалася говорити спокійно, хоча сльози вже підступали до очей.

— Клаудія… вона нічого не розуміє, — зітхнув він. — Слухай мене уважно. Я викупив у сестри її частку батьківського будинку. Вона хотіла його продати під готель, але я не дозволив. Тепер цей дім тільки мій. Але я зрозумів одну річ, поки блукав порожніми кімнатами… Я не хочу бути там один. І я не хочу бачити там нікого іншого, крім тебе.

Я затамувала подих.

— Катрю, ти пам’ятаєш, як ми пили каву на терасі минулого літа? Ти тоді сказала, що мрієш про спокій. Я хочу дати тобі цей спокій. Але не як доглядальниці… Я хочу, щоб ти повернулася як господарка. Вийдеш за мене?

Я ледь не впустила телефон на підлогу. Мої пальці заціпеніли. Я знала, що Марко завжди ставився до мене з особливим теплом. Я бачила, як він дивиться на мене, коли я виносила сніданок на терасу, як він завжди ставав на мій бік у суперечках з Клаудією. Але шлюб? У моєму віці? Жінка з Хмельниччини і архітектор з Мілана? Це було схоже на якусь паралельну реальність, на сценарій фільму, який не має нічого спільного з моїм життям у халаті та капцях.

— Марко, я… я не знаю, що сказати. Це так несподівано. Я зараз в Україні, тут діти, тут стільки проблем…

— Твої діти дорослі, Катрю. Вони мають своє життя. А я питаю про твоє. Подумай. Я не кваплю тебе, але знай — я чекаю. Будинок чекає. І я висадив ті квіти біля входу, про які ти мріяла.

Після розмови я довго дивилася у вікно на знайомі дерева в саду. Внизу на кухні все ще було чути приглушені голоси — діти продовжували ділити мої гроші. Вони сперечалися про квадратні метри, про відсотки, про те, хто більше заслуговує на «материнську допомогу».

Я відчула дивну легкість. Ніби важкий камінь, який я несла вісімнадцять років, раптом став легшим. Я зрозуміла: що б я не зробила, хтось із них буде незадоволений. Якщо я куплю квартиру синові — Оксана образиться, що її обділили. Якщо не куплю — Тарас вважатиме мене ворогом сім’ї. А якщо залишу гроші собі — обоє вирішать, що я егоїстка.

Я підійшла до дзеркала. На мене дивилася жінка з втомленими очима, але ще гарна, з сивиною, яку легко приховати, і з серцем, яке все ще прагне тепла. Чому я маю вибачатися за те, що працювала як віл? Чому я маю віддавати останнє людям, які навіть не запитали: «Мамо, а як ти почуваєшся? Ти не втомилася?».

Наступного ранку я вийшла до сніданку спокійною. Діти сиділи за столом, чекаючи на мій вердикт.

— Я прийняла рішення, — сказала я, дивлячись на кожного по черзі. — Я купую ту однокімнатну квартиру, про яку мріяла. Але я не буду в ній жити. І нікому з вас я її не подарую. Я зачиню її на ключ — хай стоїть як мій страховий поліс. Моя гарантія, що мені буде куди повернутися, якщо щось піде не так.

— Але мамо! — вигукнула Галина. — А як же ми? Тарас же обіцяв тестю…

— Тарас дорослий чоловік, — відрізала я. — Він має руки і ноги. Я дала йому старт, тепер нехай рухається сам. А ти, Оксано, маєш цей дім. Радій тому, що є.

— І де ж ти будеш? — здивовано запитав син. — Знову поїдеш по чужих людях горшки носити?

Я посміхнулася — вперше за довгий час щиро і відкрито.

— Ні, синку. Цього разу я їду додому. Тільки дім мій тепер там, де мене чекають не через гроші, а просто тому, що я є.

Я вже бачила, як донька починає підраховувати, скільки я зможу привозити їй з Італії, будучи дружиною заможного чоловіка. Я бачила розчарування в очах невістки. Але мені було все одно.

Я поїду назад в Італію. Не до Клаудії з її вічними претензіями, не на важку роботу, а до людини, яка шукала мене по всьому світу, коли я зникла. Мої діти вже мають свої будинки, побудовані на моїх мозолях і безсонних ночах. Настав час і мені нарешті збудувати своє щастя. Навіть якщо воно пахне італійською кавою і морем, а не домашніми пирогами, які завжди виявлялися занадто дорогими для моєї душі.

Я замовила квиток на найближчий рейс. Коли я виходила з будинку з тією ж валізою, з якою приїхала, Оксана крикнула мені вслід: «Ти егоїстка, мамо! Проміняла рідних дітей на італійця!».

Я не озирнулася. Я лише міцніше стиснула ручку валізи. Хіба це егоїзм — хотіти бути щасливою хоча б останні двадцять чи тридцять років свого життя? Чи, можливо, справжній егоїзм — це вимагати від матері віддати останнє, забувши, що вона теж людина?

Як ви вважаєте, чи маю я право на це щастя, чи все ж таки повинна була залишитися і допомогти синові з житлом? Що б ви обрали на моєму місці?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.