Navigate
X

Віктор усе частіше приїжджав із роботи пізніше, клав гроші не в сімейний бюджет, а десь «убік». Коли дружина питала: – Вітю, чого ти не віддаєш гроші додому? Ти ж знаєш, нам треба і за комунальні, і Артемкові на одяг. Він ухильно відповідав: – Усе під контролем, Зорянко. Не переймайся. Та серце жінки підказувало: щось тут не так. І ось одного дня, випадково переглядаючи його речі, вона знайшла зошит із записами. Там було написано: «Відкласти на квартиру для Оленки». – Для Оленки? – тихо прошепотіла вона. – Це ж його дочка від першого шлюбу… Ввечері, коли Віктор повернувся, Зоряна не витримала: – Вітю, ти мені поясниш, що це за записи? Ти ховаєш від мене гроші

Зоряна завжди вірила, що кохання здатне подолати всі перешкоди. Коли вона зустріла Віктора, то знала: він був одружений, має дочку…

user2

Марія з гордістю розповідала сусідам: – От мій Андрій – розумний, вибрав собі хорошу дівчину з знатної родини. Не те, що Петро, з якимось злидарем в’яжеться! Петра вона тоді ніби перекреслила. На весілля його не благословила. Сказала: – Якщо хочеш біди, сам її роби, але я в тому участі не братиму. І з того часу стежки матері й старшого сина розійшлися. Життя, однак, пішло своїм ходом. Андрій справді одружився з Оксаною. Будинок – як палац, у дворі дві машини, у коморі добра повно. Але Марія Іванівна швидко відчула: у тому домі вона чужа

Марія Іванівна мала двох синів – старшого Петра й молодшого Андрія. Вона все життя працювала, щоб підняти дітей на ноги.…

user2

Минув тиждень. Галина ходила по подвір’ї, поливала квіти, й раптом у думках знову виринула сестра. Та образ її постійно переслідував – то у сні, то у спогадах. Як вони дітьми бігали босоніж луками, як разом збирали калину й співали пісень, як підтримували одна одну в молодості. «А що, як я справді помилилася?» – думала Галина, але не то гордість, не то жадібність не давала зробити перший крок. Через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Це була Марія. – Галю, знаєш, приїдь до мене. Я пироги з капустою спекла, твої улюблені. І борщу наварила, як ти любиш, густого. Приходь завтра, я тебе дуже чекаю. Галина розгубилася. У душі щось защеміло. Вона погодилася неохоче, але таки вирішила поїхати

Галина поверталася додому з Італії після чергових трьох років заробітків. Вона везла валізи з гостинцями для дітей та онуків, а…

user2

Поїхав Михайло з легким серцем. Та в селі в той час з’явився інший жених – Степан, син місцевого підприємця. Не красень, але з грошима й машиною. Його мати частенько навідувалася до хати Іванки. – Дивися, доню, – умовляла її мама, – Михайло то бідняк, нічого не має. А Степан – господар, житиме з тобою, як у Бога за пазухою. – Але я ж люблю Михайла, мамо… – тихо опиралася Іванка. – Любов любов’ю, а жити треба. Не будь дурною, долю не профукай. Іванка плакала ночами, але тиск матері був сильніший. Коли Степан прислав старостів, вона, мов у тумані, погодилася

У селі всі знали, що Михайло та Іванка – пара. Ще зі школи вони трималися разом: і на танцях, і…

user2

Життя в селі восени було зовсім інше, ніж улітку. Вітер гойдав голі гілки, дощі розмивали стежки. Людмила Петрівна почала звикати до самотності. Вона намагалася не думати, що в її власній квартирі тепер живе донька з чоловіком, а їй там місця немає. Та доля мала свій план. Одного дня, коли вона поверталася з магазину, до неї під’їхав чорний джип. Вийшов високий, гарно вдягнений чоловік. – Ви ж, мабуть, Людмила Петрівна? – привітно спитав він. – Так… А ви хто? – Мене Іван Григорович звати. Я недавно поселився неподалік, купив господарство. Чув від людей, що ви жінка працьовита. Може, допоможете мені з садом? А я заплачу. Він усміхався так щиро, що Людмила Петрівна погодилася. Згодом вона зрозуміла: Іван не просто шукав працівницю

Людмила Петрівна все життя жила в місті, хоча мала свій будинок у селі від батьків. Будинок був старенький, але міцний…

user2

Це було звичайного осіннього вечора. Зоя йшла з роботи, вирішила зайти до супермаркету купити хліб. І тут раптом побачила Ярослава. Він стояв у відділі іграшок із молодою жінкою. Та сміялася, а біля неї вертівся хлопчик років п’яти. – Тату, купи! – смикав він Ярослава за руку. Ярослав усміхнувся й без жодних вагань дістав картку. Вони взяли дорогу машинку на пульті, яку Зоя й своєму Артему в дитинстві купити не могла. Зоя завмерла біля полиць. В очах потемніло. – Як… як це? – прошепотіла вона собі. – Він казав, що грошей нема… Перед очима постала недавня сцена вдома. Артем, уже студент, просив у батька нові кросівки, бо старі зовсім розлізлися. А Ярослав махнув рукою: – Нема грошей на твої забаганки. Терпи

Зоя прожила зі своїм чоловіком Ярославом сімнадцять років. За ці роки вона навчилася рахувати кожну копійку. Працювала на двох роботах:…

user2

Мамо, слухай. Я домовився на наступний тиждень про зустріч з нотаріусом – перепишеш уже зараз, поки ти при памʼяті, свою квартиру на мене, щоб потім не було непорозумінь. Я вклав у цю квартиру купу грошей. Це тепер фактично моє житло. – Як твоє? – розгубилася Світлана Павлівна. – Я не просила тебе такий дорогий ремонт робити, ти сам вирішив. Це ж моя квартира. Я тут із батьком життя прожила, дітей виростила. – Ну а кому вона лишиться? Тобі вже скільки років? Ти ж сама казала, що я єдиний син. – Петрику, – прошепотіла вона, – але ж у мене ще три доньки. – Та які доньки? У них чоловіки є, хай чоловіки їм дають житло. А я твій син, я тут ремонт зробив, я маю право! В ту ніч вона довго не могла заснути. Перед очима вставали обличчя доньок, які знімали чужі квартири, тулилися по кутках. І син – такий впевнений, нахабний, свій ремонт виставив як купівлю

Світлана Павлівна завжди вважала своїм найбільшим багатством дітей. Чотири – три доньки та один син. Колись вони з чоловіком отримали…

user2

Олеже, та це ж твій син, – не раз дорікала Ірина Степанівна. – Як ти можеш від нього відмовлятися? – Мам, та він з матір’ю живе, хай вона ним займається, – відмахувався син. – У мене тепер інше життя. І справді, невдовзі він одружився вдруге. У другому шлюбі народилося ще двоє дітей, і вже для них Олег був зразковим батьком: допомагав, водив на гуртки, купував подарунки. А Юрій… Юрій ріс без батьківського тепла. Ірина Степанівна часто забирала внука до себе. Минали роки. Ірина Степанівна вже була на пенсії, здоров’я підводило, але вона знала: треба якось упорядкувати своє майно, щоб потім не було сварок

Ірина Степанівна все життя працювала вчителькою. Вона ніколи не мала великих статків, але мала велике серце. Її гордістю була двокімнатна…

user2

У місті на Марту чекало інше життя. Вона познайомилася з Володимиром – сином заможних батьків, красивим і впевненим у собі. Йому подобалося дарувати квіти, водити її в ресторани, показувати, що він може все. Марта піддалася на його увагу, на блиск і новизну. – Ти будеш щаслива зі мною, – казав він, даруючи золотий ланцюжок. І вона повірила. Вони швидко одружилися. Марта переїхала до великого будинку Володимира. Життя ніби стало мрією: подорожі, дорогі сукні, ресторани. Вона думала, що саме цього хотіла – вийти заміж за багатія, жити без клопоту. Та щастя виявилося крихким. Минали роки, а дітей у них не було

Марта була дівчиною скромною, але дуже вродливою. Сусід Віталій давно поглядав на неї – тихо, мовчки, якось по-сільському сором’язливо. Він…

user2

Одного дня Лідія почула розмову свахи з зятем. Сергій із матір’ю сиділи на кухні й думали, що вона не чує. – Синку, от бачиш, як добре: у Ліди такий дім. Тут ми й залишимося. Нащо мені вертатися в ту розвалюху? – казала Галина Петрівна. – Та я й сам так думаю, мамо, – відповів Сергій. – Хай буде так. Теща ж одна, їй компанія потрібна. Лідія відчула, як у ній усе закипіло. «Виходить, вони й не планували, щоб це було тимчасово. Вони просто вирішили, що я маю забезпечувати їхнє життя». Увечері вона зібрала всіх за стіл. – Слухайте, діти, я хочу сказати важливе. Я не проти допомагати. Але мушу нагадати: цей дім я побудувала власними руками. Кожна цеглина тут – це моя праця, мої ночі без сну, мої роки в чужій країні. Я нікого не виганяю, але прошу поваги

Лідії було сорок п’ять, коли її життя розкололося надвоє. Чоловік, з яким прожила понад двадцять років, одного дня просто зібрав…

user2