Navigate
X

Ганю, — почала мати дивну розмову, не підводячи очей. — Я тут багато думала про ту квартиру, що колишній чоловік мій, твій батько, тобі подарив. — Про що саме, мамуль? — Анна безтурботно розмішувала цукор. — Завтра поїдемо вибирати плитку для ванної, там такий вид на Дніпро, ти просто онімієш! — Я хочу, щоб ти переписала право власності на мене. Ложка завмерла в повітрі. Анна підвела голову, впевнена, що це якийсь дивний жарт. — Що ти сказала? — Перепиши квартиру на моє ім’я. А жити там будеш ти, я не заперечую. Просто так буде по-чесному. — Мам, ти серйозно? — Анна поставила чашку на стіл. — Навіщо ці юридичні ігри? Яка різниця, чиє прізвище в паперах? Валентина Петрівна нарешті подивилася на доньку. В її погляді не було прохання. Там була сталь, загартована роками образ і тяжкої праці. — Різниця велика, доню. Бо я заслужила це житло набагато більше за тебе. Цей подарунок — від нього, бо я нещасливою була з ним

Вечірній Київ розгортався перед очима Анни велетенським мерехтливим килимом. З висоти двадцятого поверху автівки на проспекті Бажана здавалися різнокольоровими світлячками,…

Z Oksana

Ганнусю наша рідна! На! Тримай! — почав свекор до невістки. — Ми з Оленою Іванівною все зважили, — його голос звучав твердо, але в очах мигнула тінь незручності. — Машина, звісно, не з салону, наша старенька Toyota, але вона надійна, як швейцарський годинник. Тобі на роботу до центру добиратися півтори години маршрутками — це не діло. А з малим Михайликом взагалі замучишся. Вітя нехай на своїй Škoda ганяє, а це тепер — твій персональний транспорт. Свекруха, пані Олена, стояла поруч, злегка торкаючись дорогого шовкового шарфа на шиї. Її усмішка була дещо натягнутою, наче вона виконувала складну дипломатичну місію, але Ганна, приголомшена такою несподіваною удачею, цього не зауважила. — О Боже, тату, мамо. Я навіть не мріяла! Дякую вам красне! — щебетала Ганна, відчуваючи, як холодний метал ключа приємно холодить долоню. — Та нема за що, дитино, — Олена Іванівна злегка поплескала невістку по плечу. — Родина — це фортеця. Ми маємо підтримувати одне одного, особливо зараз. Але дивись мені, гарно за нею наглядай

Травень у Житомирі видався надзвичайно теплим. Повітря було густим від аромату бузку, а на Михайлівській вулиці каштани вже викинули свої…

Z Oksana

Мамо, ну скільки можна?! — роздратовано крикнула донька. — Ти знову вгатила стільки перцю, що це неможливо їсти! Це не суп, а помиї якісь! — голос Катерини пролунав надто різко у тиші затишної кухні. Віра Павлівна застигла з ополоником у руці. Її пальці, звичні до гарячих пателень та каструль, раптом стали ватяними. Вона повільно поклала інструмент на підставку. — Катрусю, дитино, я ж зовсім трохи для аромату, — тихо промовила жінка, відчуваючи, як в середині починає пекти зовсім не від спецій. — «Трохи»? Мамо, ти живеш у минулому столітті! — Катерина підхопилася з-за столу, відсунувши тарілку так енергійно, що юшка ледь не хлюпнула на скатертину. — Зараз ніхто не їсть таку жирну, переперчену їжу. Сашкові взагалі не можна гострого, ти ж знаєш! Мамо, зрозумій: світ змінився. Твій «олів’є» з майонезом і супи з засмажкою — це минуле. Пора вже навчитися готувати щось легке. Або взагалі відпочинь. У тебе ж пенсія. Ти навмисно це робиш, щоб доказати що ти ще потрібна комусь

Над чернігівськими П’ятьма кутами завис вологий квітневий вечір. У квартирі Віри Павлівни, що на четвертому поверсі старої цегляної п’ятиповерхівки, панувала…

Z Oksana

Олю, а де у нас хліб лежить? Бо я вже п’ять хвилин шукаю і ніяк не знайду, — вигукнув Павло з кухні, хоча хлібниця стояла на тому самому місці останні два роки. Оля зітхнула, відкладаючи телефон. Вона щойно прилягла після важкого робочого дня, але спокій тривав рівно три хвилини. — У хлібниці, Пашо. На стільниці, біля мікрохвильовки. Там, де вона була вчора, позавчора і в день нашого весілля. — А, точно! Бачу. Слухай, а ножа не підкажеш де взяти? Це був звичайний вечір у їхній затишній квартирі. Павла всі вважали «золотим чоловіком»: розумний айтішник, спокійний, ніколи не підвищував голосу, приносив додому хорошу зарплату. Друзі заздрили Олі, мовляв, витягла щасливий квиток. Але ніхто не знав, що відбувається за за зачиненими дверима

— Олю, а де у нас хліб лежить? Бо я вже п’ять хвилин шукаю і ніяк не знайду, — вигукнув…

user2

Я забираю все, Маріє. Навіть цей килим, бо він купувався за мої преміальні вісім років тому, — голос колишнього чоловіка пролунав у порожній вітальні так буденно, ніби він замовляв піцу, а не руйнував залишки її спокою. Марія стояла біля вікна, стискаючи в руках ганчірку для пилу. Минуло рівно пів року після розлучення. Вона тільки почала звикати до тиші, до того, що ранок починається з кави, а не з бурчання, і до того, що на поличці у ванній тепер лише її баночки. Донька Катерина дзвонила щовечора: «Мамусю, як ти? Не сумуєш?». Марія чесно відповідала, що ні. Навіть дивно було — тридцять років разом, ціле життя, а сліз не було. Було відчуття, ніби вона нарешті зняла важке взуття після довгої дороги. Але в середу вранці «взуття» повернулося. Та ще й з підборами

— Я забираю все, Маріє. Навіть цей килим, бо він купувався за мої преміальні вісім років тому, — голос колишнього…

user2

Василю! Чому ти до мене прийшов? — Оксана відчинила двері колишньому чоловікові. — Мимо проходив, дай, думаю, загляну. Пам’ятаєш, як раніше прийду з роботи, а в тебе борщ на плиті? Аж під під’їздом чути було, — він простягнув квіти й зробив крок всередину. — Почекай-но, я не пам’ятаю, щоб кликала тебе в гості. Ти б хоч зателефонував, попередив. — А навіщо дзвонити? Я ж носом чую — борщик вариться. Якраз такий, як у старі добрі часи, — він по-господарськи повісив свою куртку на спинку стільця. — Все така ж господиня! А мені на роботі тільки й сняться твої кулінарні шедеври. Навіть у кращих ресторанах Полтави такого не подають. — Василю, ми розлучилися три роки тому. — Оксанко, ну то коли було? Скільки води витекло. Я, між іншим, змінився! На нову роботу влаштувався, пам’ятаєш, ти все дорікала мені за мою малу зарплатню та неробство? Тепер у мене солідні гроші, премії

Полтавський вечір огортав місто м’якими сутінками. Золота осінь уже почала розфарбовувати каштани на Корпусному саду, а в повітрі пахло димом…

Z Oksana

Ти приїхав ділити хату, в якій батько до останнього подиху чекав твого дзвінка, а не твоїх переказів на картку? — голос Романа був тихим, але від того ще більш важким. Степан стояв біля своєї автівки, не наважуючись ступити в пилюку подвір’я. Він поправив дорогий годинник і глянув на брата, який сидів на ґанку в старій вицвілій сорочці. — Романе, давай без драми. Гроші я надсилав справно. Ліки, лікарі, новий котел — це все за мій рахунок. Я свій обов’язок виконував як міг. А зараз життя таке, що треба рухатися далі. Будинок великий, земля тут дорога. Поділимо по-чесному, як у заповіті, і кожен піде своїм шляхом. — По-чесному? — Роман повільно встав. — По-чесному — це коли ти знаєш, як він щоночі кликав тебе у маренні. Це коли ти знаєш, який на дотик його холодний лоб, коли ти йому пролежні обробляєш. Твої папірці в конвертах батька не зігріли

— Ти приїхав ділити хату, в якій батько до останнього подиху чекав твого дзвінка, а не твоїх переказів на картку?…

user2

Який тут пароль від вай-фаю? — першим ділом запитав Ілля. — А чого телевізор такий маленький взяли? — тут же вставила свекруха, беручи шматок пирога руками. — У сусідки моєї на всю стіну висить, а у вас як віконечко. І диван цей білий… Вікторіє, ти дивись, чай не розлий, а то нас потім зі світу зживуть за плямку. Олена сіла в крісло навпроти, поставила перед собою чашку чаю і дістала з кишені білий конверт. Павло, що стояв біля вікна, помітно зблід. — Маріє Іванівно, Вікторіє, нам треба дещо обговорити, — голос Олени пролунав твердо. — Ми раді, що ви змогли приїхати. Але обставини змінилися. Свекруха завмерла. Її очі звузилися. — Які ще обставини? — підозріло запитала вона. — У мене зараз дуже напружений період на роботі, перевірки. Я працюю з дому, і мені потрібна повна тиша. Крім того, наш графік зараз не дозволяє приймати гостей на такий довгий термін, — Олена говорила спокійно. — Тому ми підібрали для вас кілька чудових варіантів проживання

— Квитки ми вже взяли, так що зустрічайте нас п’ятнадцятого числа ранковим потягом, — гучний голос свекрухи з динаміка телефона…

user2

Галю! Роби, що хочеш, але я так більше не можу, — бурчав чоловік. — Борщ на обід, котлети на вечерю. І так кожного божого дня, рік за роком! — Я ж питала тебе вранці, що приготувати. Ти відповів: «На твій розсуд». — Бо це марно! У тебе ж на все готові відмовки: «це шкідливо для шлунку», «це занадто довго готувати», «це зараз дорого». І в результаті — знову твій вічний борщ! Ти хоч розумієш, що життя просто минає повз нас? — він почав нервово міряти кроками невелику кухню. — А я живу з жінкою, яка в сорок п’ять добровільно перетворилася на бабусю! Жодних сюрпризів, жодного вогню, жодної іскри в очах. — Іскри? — Галина нарешті підняла погляд. — Ти про ту «іскру», що в юридичному відділі працює? З нігтями, як у хижої птахи, і штучними віями? Олег різко відвернувся до вікна, розглядаючи калюжі на подвір’ї. — Її хоча б Елеонора звати. А не просто «Галя з третього під’їзду». Ти стала занадто правильною, розумієш? Як несвіжий, прісний хліб, який уже й жувати важко, і викинути шкода

Осіння Полтава того дня нагадувала стару акварель, розмиту нескінченним дощем. Сіре небо низько зависло над каштанами на Жовтневій, а вітер…

Z Oksana

Мамо! Нам потрібно мого чоловіка Олега в тебе прописати, — сухо мовила донька. — Тимчасова реєстрація, нічого особливого. Ти ж розумієш, це просто папірець. Ганна Петрівна застигла з блюдцем у руках. Думка про те, щоб офіційно впустити сюди стороннього чоловіка — хай навіть зятя — викликала миттєву тривогу. — Навіщо це? — обережно запитала вона. — Розумієте, Ганно Петрівно, я зараз приглядаю нову посаду в серйозній компанії тут, у центрі, — почав зять. — А вони дуже прискіпливо дивляться на реєстрацію. Це просто формальність для бази даних. — Але ж ви живете зовсім поруч! Двадцять хвилин на маршрутці! — не стрималася жінка. — У кредитній квартирі, мамо, — різко поправила Світлана. — Ми ж не просимо дозволу на переїзд. Просто прописка. Він тут не житиме. — Формальність, яка дає юридичне право переступити цей поріг у будь-який час, — тихо, але твердо відрізала мати. — І не тільки йому. Життя довге, Світлано. А якщо ви завтра вирішите розлучитися? Що мені тоді робити з «прописаним» зятем

Важкі дубові двері квартири врізалися в одвірок з такою силою, що в старому дубовому серванті жалібно підстрибнули та задзвеніли кришталеві…

Z Oksana