Navigate
X

О, друже, цей горішок тобі точно не по зубах, — сміявся його одногрупник Ігор, плескаючи Віталія по плечу. — Вона навіть не подивиться в твій бік. — А це ми ще побачимо, — самовпевнено посміхнувся Віталій. Йому довелося несолодко. Галина не реагувала на стандартні залицяння, дорогі подарунки чи банальні компліменти. Вона спокійно відмовляла, коли він кликав її на каву. Кілька разів Віталій уже хотів усе кинути, вважаючи цю затію марною тратою часу. Але щоразу в ньому прокидався спортивний азарт. Він з дитинства не вмів і не любив програвати. Минуло три місяці наполегливих залицянь, перш ніж Галя нарешті погодилася просто прогулятися парком. Вони йшли алеєю, вона щось захоплено розповідала про свої плани, про майбутній диплом. Віталій слухав її неуважно. В його голові був зовсім інший план — завершити це парі перемогою і з чистою совістю закрити питання. Він вважав, що саме цього вечора все й вирішиться. Але у долі були свої плани

— Ти хоч розумієш, що через одну твою помилку ми можемо втратити все, що будували роками? — голос Віталія тремтів…

user2

Що за дурниці ти вигадуєш, сину? Я що, якась чужа людина, щоб під дверима з телефоном стояти? — Вона швиденько скинула мешти, навіть не розшнуровуючи, і по-господарськи рушила на кухню, оглядаючи кутки. — А де твоя Ярослава? — На роботі ще, затримується, — буркнув Богдан, зачиняючи двері. Усередині в нього все звичне стиснулося в тугий вузол. Він чудово знав, чим завершуються такі несподівані візити, але щоразу сподівався на диво. — Ой, робота в неї, бачу, на першому місці. Вічно ті звіти та комп’ютери, — зітхнула Олена Василівна, виставляючи на стіл скляні баночки. — Я от вам голубців накрутила. Свіженьких, домашніх. Бо ви ж тут, мабуть, на одних напівфабрикатах сидите. Вона ж у тебе не дуже по кухні, так? Богдан промовчав. Ярослава готувала чудово, особливо пекла неймовірні пироги, але сперечатися з мамою — це як намагатися зупинити потяг голіруч. За свої тридцять з гаком років він вивчив головне правило: краще перечекати, поки мине перша хвиля. Мама тим часом почала впевнено розвантажувати свої запаси прямо до їхнього холодильника, попутно влаштовуючи повну ревізію кожної полиці

— Мамо, ну скільки можна, ми ж домовлялися: спочатку дзвінок, а потім гості! — Богдан стояв на порозі власної квартири,…

user2

Галюню, я все зроблю для вас, — часто говорив Михайло, забігаючи додому на тридцять хвилин, щоб поцілувати доньку перед сном. — Ви ні в чому не будете мати потреби. Він забезпечував родину, вважаючи це своїм головним і єдиним обов’язком. Гроші з’явилися, ми змогли дозволити собі кращі речі, дорогі ліки для доньки, а згодом і будівництво цього великого будинку. Але за все доводилося платити. Поки Михайло завойовував світ, я взяла на себе весь побут, виховання доньки та турботу про його щоденний комфорт. Його сорочки завжди були бездоганно випрасувані, обід чекав на столі гарячим, незалежно від того, о котрій годині він повертався — о восьмій вечора чи о другій ночі. Дні складалися в тижні, а тижні — в роки. Наша Христинка виросла, успішно закінчила школу та вступила на омріяний факультет до університету в іншому місті. Коли ми провели її на поїзд і повернулися додому, я вперше відчула, що в нашому великому домі стало занадто тихо

— А ти думав, що я все життя буду просто чекати тебе з чергового засідання, поки наше сімейне щастя непомітно…

user2

Ми не хотіли, щоб так вийшло, — почав виправдовуватися Олег, нервово потираючи обручку на пальці. — Останнім часом ми з тобою майже не бачилися. Ти постійно на роботі, звіт за звітом, відрядження. Я почувався зайвим у твоєму житті. — Точно, — Мар’яна кивнула, відчуваючи, як на очі накочуються гарячі сльози, але змусила себе не плакати. — Я ж працювала без вихідних, щоб ми могли дозволити собі ремонт, щоб відкласти гроші на майбутнє, про яке ми разом мріяли. Виходить, я сама винна, що звільнила місце для своєї сестри? — Мар’яно, не кажи так, — Христина нарешті підняла голову, і по її щоках текли сльози. — Ми любимо одне одного. Ми намагалися боротися з цим, чесно. Але почуття виявилися сильнішими за нас. Ці слова прозвучали як остаточний вирок. Люблять одне одного. Люди, які були її всесвітом, її найнадійнішим тилом, виявилися тими, хто влаштував повний крах її світу за її ж спиною. — І давно це триває? — тихо запитала Мар’яна, притулившись до одвірка, бо ноги її майже не тримали. — З зими, — ледь чутно промовив Олег

— Тобі немає виправдання, — тихо, але так, що кожне слово ніби застигало в повітрі, сказала Мар’яна, дивлячись в очі…

user2

Ларисо! Відчиняй негайно! Я ж знаю, що ти вдома! — пролунав із коридору різкий голос сусідки. — Ти маєш побачити її. Лариса Петрівна здригнулася. За дверима стояла Ганна Степанівна, яка мешкала поверхом нижче. — Відчиняй, кажу тобі! У мене такі новини, що на місці не встоїш! Зрозумівши, що сусідка не відчепиться, Лариса Петрівна відчинила двері. — Що сталося, Степанівно? Чому такий галас? Ганну Степанівну холодний прийом нітрохи не збентежив. — Ти не повіриш! Твоя Дарина повернулася! Вона тут, у нашому дворі! Я бачила її своїми власними очима біля під’їзду. З якимось поважним чоловіком речі вивантажують. Серце Лариси Петрівни шалено заколотилося. Дарина. Її молодша донька, яку вона не бачила й нічого про неї не знала довгі двадцять три роки. — Тобі просто здалося, Ганно, — ледь чутно промовила жінка. — Мало схожих людей у світі? — Та щоб мені мову відняло, якщо я брешу! — емоційно вигукнула сусідка. — Стоїть біля великої чорної машини, новенької такої, блищить на все подвір’я. А сама Дарина. Господи, вбрана так, наче з вітрини столичного журналу зійшла. Я впізнала її миттєво. Це точно вона

Осіння прохолода невеликого подільського містечка Бар огортала затишні вулиці особливою атмосферою. Лариса Петрівна стояла біля кухонного вікна, тримаючи в долонях…

Z Oksana

Мам, ти маєш хвилину? – Каструлю на плиту поставила. Кажи, доню. – Мені здається, у Павла хтось є. На тому кінці дроту запала тиша. Було чути лише, як тихо шумить вода в чайнику на маминій кухні. Потім пролунав спокійний, рівний голос: – Здається чи знаєш напевно? – Знаю. Але розмов не починала. І доказів не збирала. – Докази потрібні для офіційних установ, Марто, – спокійно відповіла мати. – А ти у себе вдома. Якщо серце каже, що щось не так, то воно не помиляється. Марта міцніше стиснула слухавку. – Мам, я розгублена. Не знаю, як поводитися. – А ти нічого зараз не роби. Живи як жила. Спостерігай. Коли прийде час діяти, ти сама це відчуєш

Чоловік, який збирається піти, завжди починає занадто ретельно голити поміж кутиками губ, ніби готує обличчя для чужих поцілунків. Марта подумала…

user2

Та скільки можна, Христино, твій цей Ромчик знову привіз тебе під самі ворота? — невдоволено буркнув Богдан, щойно дружина переступила поріг будинку. Він стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях. Його погляд виражав суміш утоми після робочого дня та явного роздратування, яке накопичувалося вже не перший тиждень. Кожного разу, коли біля їхнього паркана гальмувала знайома срібляста автівка, всередині Богдана щось натягувалося, наче струна. — Ну привіз, і що в цьому такого кримінального? — вона спокійно знизала плечима, скидаючи туфлі на підбори. — Я голодна як вовк після тієї митниці, давай краще вечеряти, а не влаштовувати допити. Вона втомлено зітхнула і пройшла повз нього, на ходу знімаючи легке пальто й вішаючи його на гачок у шафі. Христина виглядала виснаженою: довгий день, заповнений телефонними дзвінками, затримками вантажів та оформленням паперів, давався взнаки. Менше за все їй зараз хотілося вислуховувати чергові зауваження

— Та скільки можна, Христино, твій цей Ромчик знову привіз тебе під самі ворота? — невдоволено буркнув Богдан, щойно дружина…

user2

Лесю! Я на хвилину. Є серйозна розмова, — промовила мати, зачиняючи за собою двері. — Мамо, ти подивися на годинник, — пошепки відповіла Леся. — Катруся тільки-но прокинулася. Я сама ще не снідала. Це не може почекати хоча б до обіду? — Поснідаєш пізніше, нічого з тобою не станеться. А зараз уважно слухай мене, — Анна Михайлівна склала руки. — Ти з’їжджаєш із цієї квартири. Негайно. — Що? — перепитала Леся. — Мамо, що ти таке кажеш? Ти прийшла виганяти мене на вулицю? Анна Михайлівна навіть бровою не повела. — Я не жартую, Лесю. Ми з батьком купили й подарували цю квартиру вам із Толею на весілля. А оскільки ти зараз влаштувала цей цирк і подала на розлучення, то тобі ця квартира більше не потрібна. Житло дарувалося для повноцінної сім’ї, а ти від цієї сім’ї власноруч відмовляєшся через свій егоїзм. Леся дивилася на матір і не вірила своїм вухам. — Мамо, до чого тут наше розлучення і дах над головою? Ми з Катрусею тут живемо! Це наш дім! А те, що Анатолій виявився зрадником і пішов до іншої. — Він нікуди не йшов! — різко перебила її Анна Михайлівна. — Він мені позавчора дзвонив, плакав у слухавку, казав, що любить тебе й доньку, що зрадив, припустився помилки й просто не знає, як до тебе підступитися, як помиритися

Прохолодний туман ліниво розтікався вулицями стародавнього подільського містечка Тульчин, огортаючи верхівки столітніх дерев навколо палацу Потоцьких. Місто лише починало прокидатися:…

Z Oksana

Кредит оформимо на тебе, — буденно, наче про покупку хліба, сказала мама. — Родина для того і є, щоб підставляти плече, а не вираховувати, хто і скільки винен. Мар’яна застигла з ложкою в руці. Вона дивилася на батьків і не вірила своїм вухам. — Ти де там ходиш? Усе вистигне. Сідай уже, — мама звично заглядала в каструлю, навіть не повернувши голови. Мар’яна пройшла до столу, мовчки сіла на краєчок стільця. На столі все було домашнє, тепле, пахло свіжою випічкою. Батько повільно помішував чай, не піднімаючи очей від чашки. Здавалося, він намагався стати невидимим. — Ну, як твої справи на роботі? — запитав він тихо, розламуючи шматочок пирога. — Нормально, тату, все як завжди, — відповіла Мар’яна, підсуваючи до себе тарілку. В затишній батьківській кухні було тепло. Але Мар’яна раптом відчула, як по спині пробіг легкий холодок

— Кредит оформимо на тебе, — буденно, наче про покупку хліба, сказала мама. — Родина для того і є, щоб…

user2

Я йду, вибач, але Христина чекає дитину, а я завжди мріяв про сина, який буде моєю копією, — сказав Юрій, закинув на плече дорожню сумку і просто зачинив за собою двері. Клацання замка. І все. Я залишилася стояти посеред нашої затишної вітальні, дивлячись на заперті двері, і чомусь безглуздо чекала, що він зараз повернеться, скаже, що це дурний жарт, обійме й усе стане як раніше. Але дива не сталося. Найдивніше, що я не заплакала. Ми прожили разом десять років, будували плани, разом виплачували велику позику за цю квартиру, мріяли про старість в одному будинку, і тут — ні сльозинки. Лише якась порожнеча всередині

— Я йду, вибач, але Христина чекає дитину, а я завжди мріяв про сина, який буде моєю копією, — сказав…

user2