Navigate
X

Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все. Людмила енергійно обтрусила невидиму пилинку зі свого дорогого вовняного пальта. Минуло дев’ять днів. Маму провели в останню дорогу, очі від сліз висохли. — Що закінчувати, Людмило? — Олег розгублено озирався навколо. Ця двокімнатна квартира на Оболоні була його всесвітом. Ось мамине крісло, де вона роками плела шкарпетки. Ось старий фікус, що впирався листям у стелю. Повітря досі зберігало ледь відчутний запах лаванди та м’ятних маминих крапель, що назавжди в’ївся в ці стіни. — Ми ж просто сидимо, згадуємо. — Згадуємо ми вже другий тиждень. Пора думати про майбутнє. Я вже знайшла покупців на мамину квартиру. Молода пара, готові вийти на угоду хоч завтра. Гроші на руки. Олег мало не поперхнувся кавою. — Як знайшла? Коли? Ми ж навіть не обговорили. — А нащо тягнути? — відрізала сестра. — Ти у своєму Львові, у тебе там кар’єра, сім’я. У мене тут свої клопоти. Квартира стоятиме пусткою, рахунки за опалення будуть космічні. А гроші зайвими не бувають. Тобі треба добудовувати свій котедж, мені — доньку до університету готувати. Все логічно

— Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все. Людмила енергійно обтрусила невидиму…

Z Oksana

Галю! Слухай, я тут щойно розмовляв із хлопцями. Завтра ж перше січня, вихідний. Давай влаштуємо справжнє родинне свято! Запросимо Сергія з дружиною, кума Миколу, мою сестру Вікторію з її галасливою юрбою. Ну і маму, звісно. Вона вже натякала, що сумує за нашими посиденьками. Галина повільно поклала рушник на стіл. — Даниле, ти жартуєш? Я два дні не виходжу з кухні. У мене ноги набрякли так, що я ледь у капці влажу. — Ну що ти починаєш? — Данило розчаровано скривився. — Новий рік українців — це ж про гостинність, про рідних! Тобі що, важко накрити ще кілька тарілок? У тебе все горить у руках. Зробиш пару нових салатів, спечеш той свій фірмовий пиріг з вишнею. Це ж дрібниці. — Дрібниці? Це не дрібниці, це ще один робочий день без права на перепочинок. — Ой, не роби з мухи слона. Ми ж сім’я. Треба триматися разом, а ти вічно про свій комфорт дбаєш. Не будь такою нудною, Галю. Це ж свято! Він вийшов з кухні, вже голосно вітаючи кума в слухавку, а Галина залишилася стояти серед брудного посуду

Аромат запеченої з яблуками качки та пряної буженини наповнював квартиру на лівому березі Дніпра вже третю годину поспіль. Галина витерла…

Z Oksana

Тарасе! Що відбувається? Де наші заощадження? Куди зникли гроші з картки? Олена натиснула на гучний зв’язок і поклала телефон на стіл. З динаміка почулося незграбне сопіння, а потім — шум міської вулиці. — Оленко, сонечко, ти тільки не хвилюйся. Я все поясню, як повернуся. Це інвестиція. Розумієш? Надзвичайна можливість, яка випадає раз на життя. — Інвестиція?! — Олена мало не випустила слухавку. — Ми два роки відмовляли собі в елементарному! Я ходила в одному пальті три зими! Ми збирали ці гроші на навчання Михайла в Могилянці та на стоматолога для Наталочки! Ти хоч уявляєш, скільки коштують брекети?! У відповідь — лише важке зітхання. — Я купив землю, Олено. На Одещині. Маленький клаптик, але прямо біля лиману, майже біля самого моря. Пам’ятаєш, як ми задивлялися на такі будиночки, коли їздили в Затоку десять років тому. Олена ледь не впала

Вечірній Івано-Франківськ повільно розчинявся у сизих сутінках. Олена стояла посеред кухні, де ще витав аромат нещодавно звареної кави, але її…

Z Oksana

Синку, тут насос зламався. Води немає. Мати не може посуд помити, плаче. Приїдь, глянь, ти ж знаєш, де там що підкрутити, — подзвонив батько з дачі. — Тату, виклич майстра. В інтернеті повно оголошень. — Та вони ж гроші за виклик беруть! І за ремонт. А у нас пенсія. — Ви ж хотіли дачу для Софії. Нехай вона викличе. — Сергію, ти ж дорослий чоловік, маєш зрозуміти. Софійці ця дача зараз просто життєво необхідна, — підказувала мати. Сергій вимкнув телефон

Сергій витер піт із лоба засмаглою, порепаною від важкої праці рукою. Повітря навколо було густим і нерухомим, наповненим солодким ароматом…

Z Oksana

Найважчим моментом у стосунках із родиною стала купівля її власного житла. Поки Соломія роками працювала без вихідних — цього ніхто не помічав. Але коли вона запросила матір на новосілля у свою світлу квартиру в сучасному комплексі, реакція була неочікуваною. Спочатку Стефанія Петрівна хвалилася всім сусідам, яка в неї розумна дочка. А потім, під час чергового чаювання, її обличчя затьмарилося. — Слухай, Солю… А навіщо тобі самій такий простір? Віддала б цю квартиру Ярині. У неї ж хлопці ростуть, їм треба десь бігати. А ти б могла собі щось менше зняти, або до нас повернутися, нам би теж допомога не завадила. Ці слова приголомшили Соломію. Квартира, на яку вона заробляла кожною краплею свого поту, мала бути просто «віддана»? — Мамо, я не буду віддавати своє майно сестрі. З якого дива? — Бо ви ж сестри! Ти старша, ти завжди мала дбати про молодших. Хіба ми тебе так виховували? Щоб ти була такою жадібною? — А жити для себе мені коли? Коли я можу перестати бути для всіх рятувальним колом? — Встигнеш ще пожити. От вийдеш заміж — тоді й будеш будувати своє. А поки що треба допомагати рідним

— Ну… ти ж розумієш… я хотіла запитати, чи ти вже отримала виплату? Звісно, отримала. Як і кожного п'ятнадцятого числа.…

user2

Надійко, не влаштовуй драми на порожньому місці, — м’яко сказав Віктор, намагаючись обійняти її за плечі. — Гроші — це папір. Сьогодні немає, завтра будуть. Головне — атмосфера в домі. Ну, не купила м’яса, то з’їмо гречку. Ми ж не жадібні люди. «Ми не жадібні», — пролунало в голові Надії як вирок. Легко не бути жадібним, коли не ти рахуєш кожну копійку між платежами за комуналку та внесками за навчання. Тієї ночі Надія не спала. Вона сиділа на кухні з ноутбуком, відкривши звичайну таблицю. Вона вирішила зробити те, чого уникала роками — подивитися правді в очі через призму сухої статистики. Її основна зарплата плюс додаткові замовлення складали значну за місцевими мірками суму. Віктор заробляв нестабільно: іноді приносив додому суму, якої вистачало на заправку авто та кілька обідів, іноді — трохи більше, але ці гроші зазвичай так само швидко зникали на його «проєкти». Вона почала вносити дані за останні три місяці

Надія стояла біля каси у великому супермаркеті неподалік від дому. Вечірня черга рухалася повільно, у повітрі пахло свіжою випічкою та…

user2

Ну що, невісточко, святкуєте вже? — голос Степаниди Марківни пролунав раніше, ніж вона з’явилася на порозі кухні. Свекруха пройшла вперед, навіть не глянувши на свої брудні черевики, що залишали брудні сліди на світлому лінолеумі. — Дізналися, що дядько Михайло квартиру на Андрія переписав, і думаєте — схопили Бога за бороди? Ніна ледь промовчала, міцніше стиснувши дерев’яну ложку. Вечеря миттєво втратила свій смак. — Доброго вечора, Степанидо Марківно, — Ніна намагалася тримати голос рівним. — Проходьте, раз уже зайшли без запрошення. Може, руки помиєте? — Не вчи мене, дитино! Ми з Миколою все обговорили. Ця оселя — спільне родинне надбання, а не ваша приватна лавочка! Мені байдуже до заповіту, але цю квартиру я у вас заберу, адже він був мій брат

Вечір четверга обіцяв бути тихим. На кухні в затишному горщику впрівав куліш, а повітря було густим від аромату свіжої петрушки…

Z Oksana

Надія знайшла його номер у старій записній книжці чоловіка, де Степан олівцем ставив позначки навпроти імен рідних. — Тітко Надіє! — голос Дениса в слухавці був аж занадто солодким. — Як ви? Тримаєтеся? Якраз збирався дзвонити. — Денисе, нам треба поговорити про ту справу, яку ти затіяв зі своїм дядьком. Про позику, яку він взяв для тебе. На тому кінці запала важка, липка мовчанка. — Слухайте, це довга історія. Давайте я заїду, коли буду у ваших краях, і все поясню… — Ні, Денисе. Ми зустрінемося зараз. Вони побачилися в маленькій кав’ярні біля автостанції. Денис виглядав стомленим, його колись блискучий костюм втратив лоск. Він постійно озирався, ніби чекав на когось

— Переїхати до племінника? Та він мене в «соціальний заклад» за місяць прилаштує, щоб очі не муляла, — тихо промовила…

user2

Чоловіче! Я, можливо, зараз негарне питання задам, але що тут відбувається? — Маринко, ти вже вдома? А ми тут сюрприз готуємо! — з кухні визирнув Дмитро. На його обличчі блукала дивна, майже винувата посмішка. — Сюрприз? — Марина повільно поставила пакети на підлогу. — Дмитре, зараз восьма вечора. Я після десятигодинного робочого дня мріяла про тишу. А натомість бачу у нас вдома виставку взуття пенсійного фонду. Що тут відбувається? З-за спини чоловіка, випливла Ганна Йосипівна. На свекрусі був яскравий домашній халат. — Доброго вечора, невісточко, — промовила вона. — Не хвилюйся, ми тут трохи лад навели. Я дивлюся, у тебе в шафках на кухні справжній безлад: крупи стоять поруч із побутовою хімією. Я все переставила, підписала баночки, викинула те, що мені здалося зайвим. Тепер будеш як справжня господиня. — Викидаєте мої речі без дозволу? — Марина не могла повірити. — Дмитре, можеш пояснити, чому твої батьки господарюють у моїй кухні? — Сонечко, ну не кип’ятися. Розумієш, у тата з мамою обставини змінилися. Вони приїхали до нас пожити

Марина зупинилася на порозі, відчуваючи, як важкі пакети з продуктами відтягують пальці. Ключі ледь чутно звякнули, залишившись у замковій щілині…

Z Oksana

Катю, поясни мені, що це за гора сумок старих? Мішки якісь. Дружина повільно обернулася. Чоловік завмер у передпокої. — Іванку, ти вже повернувся? А я якраз голубці дотушковую. — Я запитав, що це таке, — промовив він знову. Спокій у його голосі був крижаним, і від цього Каті стало по-справжньому незатишно. Вона нервово витерла долоні об кухонний рушник. — А, ти про балкон? Ну мама заїжджала. Привезла трохи консервації з села. Свіженьке все, домашнє. — Трохи консервації? — Іван повільно вимовив кожне слово, наче куштував їх на смак. Він підійшов до дверей лоджії та різко відчинив їх. — Дуже багато консервації, Катю. Я б сказав — гори консервації. Слухай, я сьогодні не вечерятиму. Апетит зник. Завтра зранку телефонуй тещі й кажи, щоб вона забрала це все. Куди завгодно. До себе, у гараж, роздала знайомим — мені байдуже. — Іване! Як я це скажу? Вона ж образиться на все життя! — Катю, мені все одно. Або завтра цих банок тут не буде, або вони полетять прямісінько в смітник. Зрозуміла

— Катю, поясни мені, що це за гора сумок старих? Мішки якісь горою. Голос Івана був позбавлений емоцій, але в…

Z Oksana