Ой, сестричко, ти золота! — Віра навіть приобняла мене за плече. — Ми ж не просто так, ми будемо допомагати! Грошима, продуктами… Якщо що — дзвони, ми за першим сигналом, сама знаєш! — Звісно, — підхопив Степан. — Я щомісяця буду переказувати солідну суму. Ти тільки доглядай, щоб у неї все було найкраще. Вони пішли до своїх “рідних берегів” того ж вечора. А я залишилася стояти біля входу в корпус, розуміючи, що “перший сигнал” навряд чи колись спрацює. Маму виписали. Перші місяці були схожі на нескінченний марафон. Мама відновлювалася повільно. Вона могла ходити, але була дуже слабкою, часто плуталася в часі, забувала вимкнути воду або просто починала плакати без причини. Я працюю бухгалтером на дому, аудит — справа точна, що вимагає концентрації. Але як сконцентруватися, коли кожні п’ятнадцять хвилин лунає: “Олечко, а де мої окуляри?”, “Олечко, мені холодно”, “Олечко, посидь зі мною”? Якось я зателефонувала Вірі. Мені просто хотілося виговоритися, а ще — попросити її посидіти з мамою хоча б одну суботу, щоб ми з Андрієм могли просто сходити в кіно. — Ой, не можу, — голос Віри в слухавці був повний втоми. — Маринка таки повернулася. Дитина плаче ночами, я з ніг валюся. Мені тепер доньці допомагати треба, вона ж зовсім зелена мама. Давай я тобі краще на картку трохи більше кину цього місяця? “Гроші… вони думають, що все можна закрити грошима”, — думала я, дивлячись на купу звітів на моніторі
Запах хлорки та дешевого мила в коридорах державної лікарні завжди діяв на мене пригнічено. Але того дня було не до…