Тобі обов’язково так гримати посудом із самого ранку? — замість «доброго ранку» почула вона з порогу. Ірина застигла біля раковини з тарілкою в руках і повільно повернулася. У дверях кухні стояв її чоловік, Денис — розпатланий, у пом’ятій домашній футболці, з набряклим після довгого сну обличчям. Позаду нього, у вітальні, картина була цілком звичною: на журнальному столику височіла гора порожніх коробок від піци та пластикових контейнерів із доставки, на підлозі валялися вивернуті шкарпетки, а на тумбочці красувалася свіжа пляма від пролитого соусу. — Уже восьма ранку, — спокійно, але втомлено відповіла Ірина, намагаючись не дивитися на цей безлад. — Ти збираєшся на роботу? — На яку роботу? — Денис солодко потягнувся і демонстративно позіхнув. — Я ж казав тобі вчора, ми з бригадиром не зійшлися характерами. Ну не можу я терпіти, коли мені вказують. Коротше, я пішов звідти. Ірина акуратно поставила тарілку назад у мийку. Метал об кераміку злегка бряжчав, і цей звук видав її внутрішнє тремтіння. — Денисе, це вже п’яте місце за цей рік. П’яте! Скільки можна сидіти без діла і просто жити моїм коштом у квартирі, яка дісталася мені від бабусі? — Ну і що, що п’яте? — чоловік миттєво споважнів, узяв із тумбочки телефон і втупився в екран, показуючи, що розмова йому неприємна. — І яка різниця, чия це квартира? Ми одружені. Я чоловік, а отже — голова родини і господар тут. Твоє завдання — забезпечити побут і підтримати, якщо в мене тимчасові труднощі. Це ж усе не назавжди
— Тобі обов'язково так гримати посудом із самого ранку? — замість «доброго ранку» почула вона з порогу. Ірина застигла біля…