Navigate
X

Дімо, швидше, прокидайся, — Аліна легенько штовхнула чоловіка в плече. — Ти чуєш? Вона знову соває меблі. Дмитро ледь розплющив одне око, солодко потягнувся і пробурмотів: — Алюню, сонечко, ну що ти починаєш. Мама просто господарює. Вона стара людина, їй не спиться. Ну, впало щось, буває. — Впало? — голос Аліни затремтів. — Вона ніби рояль по кімнаті возить! Кожного божого ранку! Я не спала нормально вже тиждень. У мене термінове замовлення, проект готелю в Києві, мені потрібна світла голова, а не цей гуркіт! — Ну потерпи, — Дмитро знову закрився ковдрою. — Це ж мама. Вона ж не навмисно. Купи собі ті, як їх, беруші. Вона вибігла в коридор, взула капці й, не чекаючи ліфта, мовчати більше не могла. Аліна натиснула на дзвінок — різко, довго. За дверима почулися повільні кроки. Замок клацнув, і на порозі з’явилася Валентина Петрівна. Вона була вже повністю одягнена: ідеально відпрасована сукня, волосся зібране в охайний пучок, на обличчі — вираз безмежного спокою, який чомусь дратував ще більше. — О, Аліночко? — здивовано підняла брови свекруха. — Щось трапилося? Ти чого така розпатлана з самого ранку

Конотопське літо зазвичай лагідне, але той червневий ранок видався задушливим. Аліна прокинулася не від сонячного променя, що лоскотав щоку, і…

Z Oksana

Ой, а нащо ти стільки води ллєш, коли вмиваєшся? Лічильники ж крутяться! — Юль, а чому ти пил не витерла на шафі? Я пальцем провела — чорно! — А навіщо ти купуєш таке дороге мило? Звичайне господарське і миє краще, і дешевше. Свекруха не переставала робити зауваження. Одного вечора Юля готувала особливу вечерю — легкий салат із тунцем і запечену дорадо. Тарас нещодавно скаржився на печію, і лікар наполегливо радив дієту. Вони домовилися: жодного смаженого, менше солі, більше зелені. Галина Петрівна зайшла на кухню, коли Юля викладала рибу на деко. Вона зазирнула в духовку і скривилася так, ніби побачила там щось огидне. — Ой, Тарас таку траву їсти не буде! — Він у мене з дитинства любить наваристий борщ і котлетки. Справжні, з м’ясцем, з хлібчиком, смажені на смальці! А не цю твою сиру рибу. Вона ж прісна! — Мамо, лікар сказав Тарасу уникати жирного і смаженого. У нього шлунок болить, — стримано, крізь зуби, відповіла Юля. — Та що ті лікарі знають! — махнула рукою свекруха. — Молоді вони ще, по книжках вчаться. А я сина тридцять років годувала, і бачиш, який козак виріс! Здоровий, міцний! Це він від твоїх салатів хиріти почав

— Моя мама буде жити з нами, — Тарас сказав це таким тоном, ніби обговорював покупку хліба, хоча в очах…

user2

Синку. Тільки ти не ображайся… але крім тебе мені ніхто не допоможе. Ти ж знаєш, як зараз важко. Ціни ростуть, пенсія — сльози одні… Валерій опустив очі в тарілку. Серце забилося швидше. — Що цього разу, мам? Дах протік? Котел зламався? Вона зітхнула, притиснувши руку до грудей. — Мені треба 50 тисяч гривень. Валерій ледь не впустив ложку. Він підняв голову, сподіваючись, що це жарт або він не так почув. — Скільки?.. Мамо, ти хоч розумієш, яка це сума? — Ну… ти ж бачиш… — вона відкрила рот, показуючи напівпорожні ясна. — Я хочу поставити зуби. Всі. Щоб і жувати могла нормально, і не соромно було до людей вийти. Свята йдуть, гості будуть… здоров’я ж, Валерчику. Зуби — це ж головне. Лікар сказав, якщо зараз не зробити, потім кістка зовсім осяде

— Валерчику, приїдь сьогодні до мене, треба поговорити… Валерій саме був на роботі. Перед ним лежав розгорнутий ноутбук із квартальними…

user2

Мамо! Ти мене чуєш? Запам’ятовуй собі, — намагався дуже тихо говорити син. — Так, мамо, я ж сказав — усе буде на найвищому рівні. Субота, десь на третю годину. Віра все приготує, ти ж знаєш, вона обожнює порпатися на кухні. Ні, торти не купуй, вона сама спече. Так, і дядькові Михайлу перекажи, що я чекаю на його фірмову настоянку. Що? Та ні, я спеціально всіх покликав. Одинадцятеро? Ну, з нами тринадцять виходить: ми з Вірою, ви з татом, тітка Ніна, дядько Михайло, Світлана з Ігорем, Олена, Олег, ну і малі. Все, давай, до суботи! Віра стояла в коридорі і не могла повірити в ці слова. — З ким це ти так натхненно розмовляв у таку рань? — А, з мамою, — відмахнувся Андрій, не піднімаючи очей. — Побалакали про всякі дурниці. — Про дурниці? А мені здалося, ви там затверджували бенкетне меню на тринадцять персон. — О, то ти чула? Ну так, я хотів тобі сказати. День народження ж скоро. Вирішив покликати своїх. Всі рідні, чого там церемонитися. — Своїх, — мовила Віра. — Андрію, ти мене взагалі чуєш? Тринадцять людей у нашій квартирі? Через п’ять днів? Ти не хотів спочатку поцікавитися моєю думкою? Я нічого готувати не буду

Ця історія бере свій початок у Чернігові, де старі каштани на Валу вже почали скидати своє позолочене листя, а ранкові…

Z Oksana

Ой, приїхала матуся! Як ти себе почуваєш, після лікарні, Аллочко? — сказала незнайомка на порозі її квартири, коли Алла повернулася додому. — З поверненням вас, дорогенька. Проходьте швидше, не стійте на протязі. Алла заклякла, кліпаючи віями. Вона перевела погляд на чоловіка. Той стояв, переминаючись з ноги на ногу. — Дімо, а хто це? — ледь мовила дружина. — І де Олена Іванівна? Де твоя мама? Чому вона не сидить з нашою дитиною? Дмитро зітхнув, заносячи сумки в коридор. — Заходь, Аню, роздягайся. Мама, мама не змогла. — Що значить «не змогла»? Вона захворіла? Тиск? Серце? — Та ні, — Дмитро почухав потилицю, виглядаючи максимально незручно. — Вона приїхала, як і обіцяла. Пробула тут години три. Потім Михайлик почав вередувати — ну, знаєш, коліки ці кляті. Він розплакався, розчервонівся, а вона подзвонила мені на роботу, кричала, що в неї піднявся тиск, що діти зараз «не такі», як ми були. Мовляв, ми лежали тихенько, а цей — як вогник. Сказала, що не може за ним доглядати. Коротше, зібрала речі й поїхала до себе додому

Ця історія бере свій початок у сонячному Херсоні. Місто вже почало вмиватися першими весняними променями, але вітер з Дніпра все…

Z Oksana

Віро! Ти вдома? — Олена, сестра, як завжди, не віталася. — Вдома, Оленко. Щось сталося? — Сталося! Ми з Ігорем вирішили. Коротше, я чекаю дитину! Вісім тижнів! Віра відчула, як серце підстрибнуло. Радість була такою гострою, що на очах виступили сльози. — Оленко! Боже мій, яке щастя! Вітаю вас! Це ж, це ж найкраща новина! — Ой, почекай з вітаннями, — перебила сестра. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація. Ігоря на роботі скоротили. Грошей — кіт наплакав. — Оленко, слухай. — Я тут якраз антресолі розбираю. У мене тут цілий скарб. Все Дем’янове. Ліжечко з натурального дерева, польське, воно як нове! Ванночка, столик для сповивання, і одягу — гора. Все фірмове, я тоді не шкодувала грошей. Все чистеньке, я прала дитячим милом, прасувала. Це все твоє, якщо захочеш. У слухавці повисла пауза. Віра чула, як сестра про щось шепочеться з Ігорем. — Ну. Воно ж, мабуть, старе? Зараз же мода інша, Віро. — Оленко, яка мода? Це ж натуральні тканини! Ви зекономите купу грошей. — Ну добре, — зітхнула Олена. — Ігор каже, що ми справді не потягнемо все нове. Завтра приїдемо на машині, заберемо. Просто складай у мішки, ми завантажимо й поїдемо

Осінь в Умані того року була надзвичайно лагідною. Золоте листя в парку «Софіївка» ще трималося на гілках, а повітря пахло…

Z Oksana

Куди, мамо? Я щось не так зробила? Ви мене виганяєте? Невістка злякано підняла очі. — Не кажи дурниць. Поїдемо в місто. По магазинах. Люба не повірила своїм вухам, але слухняно вдяглася. Коли вони приїхали на міський ринок, де ряди ломилися від товарів, Ганна рішуче попрямувала до взуттєвого ряду. — Ось ці, — вказала Ганна на міцні, дорогі шкіряні чоботи на хутрі. — Міряй. — Та ні, мамо… вони ж такі дорогі… мені можна простіші, гумові… — затинаючись, мовила Люба. — Я сказала — міряй! Тобі в ноги не повинно бути холодно. Ти не одна тепер ходиш, — Ганна суворо подивилася на продавця. — Давайте найкращий розмір. Люба взула чоботи. Вони були м’якими, як хмаринки. Вперше за довгий час її ноги відчули справжнє тепло. — Дякую… — прошепотіла вона, і на очі навернулися сльози. Але Ганна не зупинялася. — Тепер куртка. Твоя вже на животі не сходиться. Вони зайшли в магазин верхнього одягу. Ганна вибирала прискіпливо, як колись вибирала корову на ярмарку. Вона мацала тканину, перевіряла шви. Нарешті знайшли — красиву, темно-синю куртку з м’яким капюшоном, яка ідеально сіла на фігуру Люби

В селі головною темою для обговорень біля криниці вже багато років була Ганна. Не через її вроду чи особливі таланти,…

user2

Мамо! Що ж ти щойно накоїла? — голос Галини був важким. Ніна Василівна навіть не повернула голови. — Ти переписала квартиру на Сергія. Повністю. Все майно, — Галина поклала листок на край кухонного столу. — Переписала, — нарешті Ніна Василівна повернулася. — Він мій син, Галю. Рідна людина, між іншим. — А я? Я, виходить, сусідка з третього під’їзду? Я теж твоя донька! — Ну і що з того? — мати знизала плечима. — Ти заміжня. У тебе Вадим — голова, руки золоті. Квартиру знімаєте, але ж заробляєте. У вас усе є. А Сергійко, він один. Зовсім один у цьому жорстокому світі. Галина відчула, як до горла підступає клубок гарячої люті. — Сергійко один, тому що його третя дружина ледь ноги забрала з того пекла, яке він їй влаштував! Мамо, схаменися! Це і мій дім теж. Я тут виросла, я допомагала тобі з ремонтом! — Ти тут лише прописана, Галю. Прописка — це не право власності. Не плутай грішне з праведним. Галина повільно відсунула стілець і сіла навпроти матері. Вона заглянула їй в очі, намагаючись знайти там хоча б тінь сумніву. — Добре. Давай по суті. Коли ти це встигла? Як це взагалі відбулося за моєю спиною

Ця історія бере свій початок у затишному та дещо гомінкому Житомирі. Місто, де за кожним поворотом старі каштани ховають таємниці…

Z Oksana

Проходьте, дорогі гості! Всі на вас чекають! — Надія Петрівна обійняла Олега, проігнорувавши Тамару, але зробила це так швидко, що сторонні могли й не помітити. Атмосфера в залі була дивною. Олег відчував на собі погляди. Гості — далекі родичі, друзі сім’ї — раз у раз поглядали на нього з якоюсь особливою пошаною, перешіптувалися і кивали в його бік. Наречена, Ірина, виглядала сліпучо в білій сукні, але в її очах було не стільки щастя, скільки напружене очікування. Кожного разу, коли Олег проходив повз, вона кидала погляд на його руки, ніби шукаючи там щось більше, ніж просто вітальну листівку. Нарешті настав час вітань. Гості дарували квіти, побутову техніку, конверти. Ведучий, підморгнувши Надії Петрівні, взяв мікрофон. — А зараз слово надається особливому гостю! Старшому братові нареченої! — Дорогі Ірино та Тарасе! — почав Олег. Його голос спочатку трохи здригнувся, але він швидко опанував себе. — Ми з Тамарою щиро вітаємо вас. Ми хочемо побажати вам, щоб ваш дім був повною чашею, щоб у ньому завжди панувала повага, чесність і вміння розраховувати на власні сили… — Ой, братику, ну не томи! — раптом перебила його Ірина, сміючись. Її сміх звучав трохи істерично. Вона простягнула руку. — Давай вже ключі! Мама сказала, ти приготував сюрприз, який змінить все

Суботній ранок у великому торговому центрі зазвичай наповнений шумом, запахом свіжої випічки та метушнею людей, що штовхають переповнені візки. Тамара…

user2

Ну що, Оксано. Дочекалася? — запитав старий свекор на похованні свекрухи. — Не стало свекрухи твоєї. Пішла у засвіти Ніна. Тепер ти — головна жінка в нашій сім’ї. Оксана промовчала, лише міцніше стиснула руку сина. Свекор кашлянув і продовжив із тією особливою старечою байдужістю: — А мені тобі одне хочеться сказати. Соромно має бути. Не стала ти матір чоловікову доглядати. Не по-людськи це. Треба було переступити через себе, пробачити. Вона ж мати, яка б вона не була. Оксана повільно перевела погляд на батька чоловіка. Ці слова були очікуваними, але все одно дуже важкими для неї. — Вікторе Петровичу, — сказала невістка спокійно. — Я вам щиро співчуваю. Але ви знаєте правду не гірше за мене. Ваша дружина не хотіла моєї допомоги. Вона хотіла мене ображати. Вона хотіла бачити мене на колінах біля свого ліжка, щоб мати змогу вилити на мене свою злість. Я не стала цього робити. Я обрала свій душевний спокій і свою гідність. І я не соромлюся цього вибору і ніколи не пошкодую, що зробила саме його

Зимовий Івано-Франківськ зустрів Оксану колючим вітром, що забирався під комір старого пальта. Вона вийшла з воріт. Поховання свекрухи скінчилося і…

Z Oksana