Navigate
X

О, Дениску! — вигукнула теща. — Якраз про тебе згадували. Слухай, соколе, виручай. У дядька Степана, мого брата, біда справжня. Купив він собі той «комп’ютер», щоб новини читати, а він тепер тільки синім світить і якісь букви незрозумілі пише. Степан у розпачі, ледь не плаче. Не міг би ти завтра до нього заскочити? Він на Старому місті живе, знаєш же. Він тобі і обід накриє, і наливки своєї фірмової дасть. Він же тебе так поважає! Денис зробив глибокий вдих, намагаючись не видати свого роздратування. Дядько Степан був хорошою людиною, але в цифровому світі він поводився як слон у посудній лавці. Минулого разу Денис витратив шість годин, щоб почитити йому комп’ютер. — Галино Степанівно, я б із радістю, але я цей тиждень працював по дванадцять годин. Мені справді треба просто виспатися. Може, нехай Степан віднесе його в сервіс на Соборній? Там за пару сотень гривень усе зроблять. — Та який сервіс, синку! — сплеснула руками теща. — Там же здеруть три шкури, ще й деталі поміняють на старі. Ми ж знаємо, які там майстри. А ти свій, рідний. Допоможи людині, він же одинокий, йому той комп’ютер — як вікно у світ. Денис відмовити тещі не міг

П’ятничний вечір у Вінниці зазвичай дихає спокоєм. На вулиці Пирогова тягнулися вервечки автівок, люди поспішали додому, передчуваючи два дні відпочинку.…

Z Oksana

Слухай, Ларо, не починай, — в голосі чоловіка почулося роздратування. — Ніхто твою маму не примушував. Тетяна попросила, тітка Ніна погодилася. Якщо вона хоче помагати — хай помагає. Їй же, мабуть, нудно вдома самій сидіти, от вона і знайшла собі заняття. Вона ж любить усім помагати, ти ж знаєш. А з моєю матір’ю… з нею неможливо говорити. Вона нам весь мозок винесла своїми капризами і хворобами. “Хлопці, зробіть те, принесіть се, мені погано”. Ми ж не можемо весь час біля неї сидіти. У нас робота, сім’ї, діти… Нам просто ніколи. Хай тітка Ніна нею займається, у них це краще виходить, вони ж рідня. І взагалі, Рая скоро приїде, вона все вирішить. Чого ти кіпишуєш? Це було останньою краплею. Останньою краплею в морі Ларисиного терпіння. Цей цинізм, ця байдужість, це спокійне використання чужої доброти… Вона зрозуміла, що говорити з Романом — це як бити горохом об стіну. Вона кинула слухавку. Руки тремтіли, серце калатало. Вона не знала, що робити. Покинути все як є? Дозволити матері їхати в лікарню? Ні, вона не могла цього допустити. Вона не могла дивитися, як ці люди користуються добротою її мами. Лариса знову взяла телефон. Вона знайшла в телефонній книзі номер санаторію, де відпочивала Тетяна. Вона знала назву, бо Тетяна хвалилася цим санаторієм перед всіма родичами. Лариса набрала номер адміністрації

— Та хай би вони ті гроші собі лишили, аби хоч раз маму провідали, а не змушували її мішки на…

user2

Та хоч розлучайся, Юро, але на той город я більше не ступлю ні ногою! — Марта вимкнула воду і різко розвернулася до чоловіка, даючи йому зрозуміти, що вона не жартує. Ці слова прозвучали якось неочікувано. Юрій, який уже почав складати в кутку коридору старі кросівки та робочий одяг, завмер. — Мартусь, ну що ти таке кажеш? Яке розлучення? Мама ж чекає. Вона вже й насіння перебрала, і сусідів попросила допомогти з оранкою на завтра. — Ось нехай сусіди й допомагають! — Марта відчула, як усередині все закипає. — Юро, ми одружені п’ять років. І всі ці п’ять років мої вихідні минають над грядками твого дитинства. — Але ж це традиція… Родинний затишок, спільна праця, — він спробував підійти ближче, але дружина виставила руку вперед, не підпускаючи його. — Традиція — це коли всім приємно. А коли я повертаюся додому в неділю ввечері з болем у спині таким, що не можу розігнутися, а в понеділок мені треба звіти здавати — це не затишок. Юрій зітхнув. Він знав цей тон. Раніше він завжди міг її вмовити, пообіцяти «відпочинок на природі» чи смачний шашлик увечері. Але цього разу щось змінилося. — Мамі важко самій, — тихо мовив він, опустивши очі. — Вона ж для нас старається. Каже: «Діточкам своє, домашнє буде, без хімії». — Юро, та «своє» нам обходиться дорожче, ніж на ринку купити

— Та хоч розлучайся, Юро, але на той город я більше не ступлю ні ногою! — Марта вимкнула воду і…

user2

Павле, мама телефонувала. Вона вже купила квитки на потяг, тому нам треба подумати, як їх із братом розмістити… Ти зможеш заїхати в магазин по дорозі? — Юля запитально поглянула на чоловіка, намагаючись впіймати його погляд. Павло аж поперхнувся ранковою кавою. — А навіщо вона їх купила?! Хіба ми домовлялися? — Як це навіщо? У твоєї матері ювілей, шістдесят років! Моя мама вже й подарунок приготувала, пів року над ним сиділа. Ось, подивись, яку красу вишила! — Юля простягнула смартфон, показуючи фотографію великої картини в масивній рамі. На ній був зображений затишний старий храм на березі тихого озера. — Ну, таке собі… — скривився Павло. — Що не так, Павле? Це ж ручна робота, душа вкладена! — Розумієш, тут церква… Моя мати людина специфічна, ще подумає, що це якийсь натяк на вік чи щось таке. Їй таке дарувати не варто, вона образиться. Вирішить, що ми її вже «списуємо». — Не вигадуй дурниць. Це просто гарний краєвид! Лебеді, вода, спокій… Кажуть же, що головне — увага. Але питання не в тому. Нам треба купити розкладачку. Мабуть, тобі доведеться тиждень перебитися на ній у вітальні. — Це ще чому

Дехто вважає, що заради кар'єри можна викреслити з життя власну сім'ю, але вони забувають, що доля — це бумеранг, який…

user2

Аліночко! Прости мені і я тобі прощаю! — Сказала Тамара Петрівна, свекруха, своїй невістці у Прощену неділю. Тоді, в їхню першу спільну весну, підійшла до неї в темно-вишневій сукні, з молитовно складеними руками. — Прости мені, Христа ради. Аліна розгублено кліпала очима. — Тамаро Петрівно, за що? Ви ж нічого мені не зробили. Ми вчора бачилися, все було добре. — Не в тому суть, за що саме, — втрутився тоді Дмитро, чоловік, заспокійливо стиснувши плече дружини. — Така традиція. Треба просто відповісти: «Бог простить, і я прощаю». Це як пароль, розумієш? — Але я не розумію в це, Діма, — нагадала Аліна пошепки, хоча її почули всі. — Для мене ці слова — порожнеча. Якщо я їх скажу, це буде брехня. А брехня — це гірше, ніж не дотриматися традиції. Я вибачаю тоді, коли на душі немає образи. Тоді в кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Тамара Петрівна повільно опустила руки, і в її очах, зазвичай лагідних, на мить спалахнула гостра образа, яку вона одразу ж прикрила маскою спокою

Кінець лютого в Тернополі видався сизим і вогким. Став ще був затягнутий крихкою, сірою кригою, яка щодня підтавала під підступним…

Z Oksana

Значить так, — мама сказала це таким голосом, від якого Юрій інстинктивно вирівняв спину. — Або ця жінка зараз просить у мене вибачення на колінах, або я сьогодні ж збираю речі й іду світ за очі. Нехай усі знають, як ви мене довели! — Мамо, не треба… — заскиглив Юрій. — Іро, ну будь ласка. Просто скажи «вибачте». Це ж не важко. Ірина дивилася на свого чоловіка і вперше за п’ять років шлюбу відчула до нього щось схоже на зневагу. Де подівся той чоловік, який обіцяв бути її опорою? Перед нею стояв наляканий хлопчик, який більше за все боявся маминого гніву. — Ні, Юрію. Це важко. Бо це буде брехня. І якщо твоя мама хоче піти — двері там само, де й були. У кухні знову з’явилася ще одна особа — Тамара, подруга Ірини, яка мала ключі й зайшла, щоб забрати свою книгу. Вона зупинилася на порозі, відчуваючи, що прийшла невчасно. — Ой… я, мабуть, зайва, — прошепотіла вона. — Та ні, Тамаро, навпаки, — Іра підморгнула подрузі. — Будеш свідком того, як у нас тут будується «нове життя». Стефанія Степанівна, побачивши ще одного глядача, знову змінила тактику. Вона опустилася на стілець і почала часто дихати, притискаючи руку до горла. — Юрчику… водички… мені зле… Ти бачиш, що вона робить? Вона ж мене зі світу зведе

— Це що, жарт такий? — Ірина завмерла посеред кухні, тримаючи в руках порожній паперовий пакет з-під борошна. — Юрію,…

user2

Що там знову трапилося? — запитала Оксана чоловіка. — Мама дзвонила, — голос Андрія був глухим. — Каже, що на веранді в селі стеля почала сипатися. Потрібен профнастил, щоб перекрити дах. Загадала тридцять п’ять тисяч. Оксана повільно поклала рушник на край столу. — Андрію, — почала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Ти пам’ятаєш про наш кредит за машину? Про те, що Олексію наступного року вступати до університету, і репетитори вже зараз «з’їдають» третину моєї зарплати? Ти ж казав їй минулого разу, коли ми купували той шифер, що це було востаннє. — Казав, — коротко кинув він. — Вона каже, що пенсії ледь на ліки вистачає. А ціни на будматеріали ти сама бачила. — А Наталка? Твоя сестра живе в тому будинку з квітня по листопад. Вона користується всім: городом, садом, тією самою верандою. Хіба вона не може хоч трохи докластися? Напиши їй. Нехай хоч тисячі три-чотири перекаже. Хоча б для вигляду. Вона ж твоя сестра, а ви всі кажете, що вона бідна

Березень в Івано-Франківську завжди був примхливим. Холодний вітер з гір змішувався з вологою Бистриці, створюючи ту саму неприємну сирість, що…

Z Oksana

Алло, мамо? — у ситна тремтів голос. — Як ти там? Ноги не крутить на зміну погоди? Голос Надії Петрівни у слухавці звучав рівно. — Ой, синку, та потроху. Тиск зранку підскочив. Ви як? Ірочка не хворіє? Як там мій майбутній онук? Олег ніяк не міг підійти до головного. Нарешті він зібрався з духом. — Мам, слухай. У нас тут справа така. Машину знайшли. Дуже хорошу, безпечну, якраз для двох дітей. Але нам не вистачає трохи. Сто тисяч. Ми хотіли попросити в тебе, ну, якби в борг. На тому кінці дроту запала така важка мовчанка. — Мамо? Ти тут? — Тут я, синку, — голос Надії Петрівни раптом став сухим. — Машина — це, звісно, добре. Молодим треба їздити. Але грошей у мене немає. Олег завмер. — Як немає, мамо? Ти ж сама казала минулого місяця, що вони лежать, що ти їх не чіпаєш, щоб була копійка на чорний день. — Були, та спливли. Я Оксані віддала. Тиждень тому. Їй терміново треба було. Вона ж донька, їй важко. А ти в мене завжди такий міцний, самостійний. — Тобто ти віддала все Оксані? Всі гроші з хати? Навіть не запитавши, чи не потрібні вони мені? — А навіщо питати, раз ти не кажеш? Вона просила, плакала, казала, що з дітьми на вулиці залишиться. А ти мовчав. Значить, тобі не треба було

Березневе небо над Вінницею того дня було низьким і важким, наче випрана і погано викручена ковдра. Сріблястий «Ніссан» стояв на…

Z Oksana

Павлусю, ти не повіриш! Там такі знижки, що гріх було повз пройти! Дивись, яка сукня — це ж справжній ексклюзив. А туфлі? Ти тільки поглянь на цей підбор! Вона вихопила з коробки туфлі на шпильці кольору стиглої вишні й почала крутитися перед дзеркалом у передпокої. Світло від люстри вигравало на лакованій шкірі. Мар’яна почувалася королевою, якій щойно піднесли дари. — Галина каже, що в цьому образі я виглядаю як дівчисько. Свіжа, стильна. Ну скажи ж, гарно? — вона зазирнула в кухню, чекаючи на звичне «так, сонечко», яке зазвичай купувало йому спокій на вечір. Але Павло навіть не підвів голови. Перед ним стояв недопитий, уже зовсім холодний чай. У руках він нервово крутив телефон. — Мар’яно, залиш те шмаття. Сядь, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити. Щось у його тоні — якась металева сухість — змусило її зупинитися. Вона повільно поклала туфлі назад у коробку. — Що трапилося? Ти якийсь сам не свій останні дні. Захворів? Може, температуру поміряєш? — Гірше, — Павло нарешті глянув на неї

Це була холодна дощова п’ятниця, одна з тих, коли темрява проковтує місто ще до четвертої години дня. Мар’яна залетіла до…

user2

Ми нову кухню замовили! — щасливо мовив син. — Італійську, оливкову. Через три місяці привезуть. Ганна Йосипівна завмерла. — Нову? Італійську? А гроші звідки? Ви ж тільки за машину розрахувалися! — Взяли кредит, мамо. Стара вже розсипалася, Олена не може нормально готувати. — Ох, бідна Оленка. Звісно, треба нову. Але я от про що подумала, синку. У мене ж на тій квартирі, що я здаю, квартиранти з’їжджають. Кажуть: «Ганно Йосипівно, у вас там кухні немає, одні дошки». Розумієш? Дайте мені свою стару. Все одно ви її через три місяці на смітник викинете. А мені людей втрачати не можна, це ж моя копійка до пенсії. Роман на мить замислився. — Мамо, але як ми? Нам ще три місяці чекати. На чому Олена готуватиме? — А що тут такого?! Ти хочеш, щоб я зараз витрачала купу грошей на новий гарнітур, коли ваш скоро буде непотрібним? Ромчику, ти син мені чи хто? Допоможи матері. Я в суботу заберу його. Сусід має вантажівку, за копійки перевеземо. Роман відчув знайомий з дитинства тягар — «синівський обов’язок». — Я не знаю, мамо. Треба з Оленою поговорити. — Та навіщо її турбувати? Ти що, не голова сім’ї

Олена завжди жартувала, що спільний ремонт — це як перевірка на детекторі брехні: або ви виходите з нього командою, або…

Z Oksana