Ти надовго приїхала? Чи проводиш в останню путь і назад? – різко запитав брат, зціпивши зуби. Його голос був позбавлений будь-якого тепла. – Я не знаю, – втомлено відповіла я, знімаючи пальто. Сили покидали мене. Мені хотілося просто прихилити голову до стіни і заплющити очі хоч на хвилину. – До нотаріуса сходити треба, напевно. Потрібно ж розібратися з усіма документами, рахунками за лікарню… Обличчя брата миттєво багровіло від злості. Він зробив крок у мій бік, кулаки його стислися. – Не зрозумів. Навіщо тобі до нотаріуса? – насупився він і підійшов ближче. – Ти живеш за кордоном, у тебе все добре, гроші лопатою гребеш! А у нас дитина скоро народиться. Їдь звідси! Я остовпіла від цих слів. Мені забракло повітря. Я дивилася на свого молодшого брата, якого колись у дитинстві захищала від дворових хлопчаків, і не впізнавала його. Його обличчя було викривлене жадібністю та якоюсь незрозумілою злобою. Ми пройшли до кімнати. Там уже все було підготовлено. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений темною скатертиною. На ньому височіли тарілки з простою їжею, склянки, накриті шматочками хліба, і велика миска з ритуальною стравою. Максим з гуркотом відкинув від себе тарілку з кутею, яка стояла на поминальному столі, і встав
Звістка про те, що не стало нашої матері, мала б нас з братом зблизити, але натомість ми ще більше з…