Мами немає вже дев’ять днів, Олю, — голос мого брата Андрія був хрипким. — Заповіт відкрили вчора. Квартира на Руській — моя. Повністю. Це справедливо, і ти сама це розумієш. Мама знала, що ти залізна, ти вигребеш. А мені в цьому житті важче дається. Я відчула, як пальці, що стискали край дубового столу, заніміли. На колінах лежала стара мамина сумка, де ще пахло її ліками та м’ятними цукерками. За спиною була ціла епоха, а перед очима — прірва. — Андрію ти що таке кажеш? — мій шепіт здався мені чужим. — Які «твоя»? Ми ж останні два роки жили разом. Я міняла їй пов’язки, я возила її на обстеження в Хмельницький, я готувала терті супи, бо вона нічого іншого не могла їсти. Ти за цей час приїхав тричі, і то — на пів години, бо «дуже зайнятий на будівництві». Брат лише знизав плечима, дивлячись у вікно на вежі фортеці. — Це було її рішення. Вона часто повторювала: «Оля в нас розумна, вона і в бізнесі, і в побуті як риба у воді. А ти, Андрійку, пропадеш. Нехай хоч стіни в тебе будуть». Я не розумію: як же таке могло статися, адже доглядала маму лише я
Кам'янець-Подільський у вересні завжди здавався мені особливим. Коли туман спускався в каньйон річки Смотрич, місто ставало схожим на декорацію до…