Кажуть, шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. Але чому ніхто не попереджає, що цей шлях оплачується виключно з жіночої кишені, ще й після 10-годинного робочого дня?

Мені 29 років. Родом я з невеликого села, але вже давно зачепилися в місті. Орендую квартиру, працюю в банку, заробляю непогано, хоча й витрати в мегаполісі колосальні. Як і більшість дівчат, я колись наївно сподівалася: вийду заміж — і стане легше. Не в плані «сісти на шию», ні. Просто разом вести спільний бюджет, ділити навпіл оренду й побут — це ж логічно і значно легше. Але реальність підставила підніжку там, де я найменше чекала.

Рік тому в моєму житті з’явився Денис. На рік старший, теж банківський працівник, теж знімає житло. Графік у нас ідентичний: п’ять днів на тиждень, з ранку до пізнього вечора, додому приповзаєш без задніх ніг. Живемо окремо, бачимося на вихідних та інколи серед тижня. Все було прекрасно, кіно, прогулянки парком, кава в кав’ярнях біля офісу. Мені здавалося, що я нарешті знайшла людину, яка розуміє, що таке сучасне міське життя і як важко дається кожна зароблена гривня.

Допоки минулого четверга ми не сиділи в мене на кухні. Я заварила звичайний чай у пакетиках, поставила на стіл печиво з супермаркету. Денис покрутив у руках суху галету, зітхнув так важко, наче на його плечах лежала доля всього банку, і видав:

— Слухай, а чому ти мені ніколи не готуєш? Я ж твій чоловік. Приготуй на вихідні голубців, так хочеться домашнього!

Я аж чаєм поперхнулася. Дивлюся на нього, а він серйозний такий, очі круглі.

— Денисе, ну яке «готуєш»? — здивовано запитала я. — Ми ж ледве додому доходимо. Ти ж знаєш, який у нас зараз завал зі звітами. Я сама вечорами або кефір п’ю, або якесь готове пюре з кулінарії розігріваю.

— Ну то ти для себе, — лагідно так посміхнувся він і погладив мене по руці. — А для мене можна й постаратися. Голубці — це ж так по-домашньому. Мама мені раніше часто робила. Невже тобі важко порадувати свого хлопця?

Я трохи здивувалася, але десь глибоко всередині прокинулася ота вихована в селі «хороша дівчинка». Ну справді, що мені, важко? Хлопець просить, хоче уваги, домашнього затишку. Вирішила зробити приємне.

У п’ятницю після роботи, замість того щоб піти додому й просто лягти спати, я пішла в супермаркет. Коли підійшла до м’ясного відділу, у мене трохи округлилися очі від цін на хорошу яловичину та свинину. Потім пішла за капустою, рисом, сметаною, хорошим томатним соусом, зеленню.

На касі мені озвучили суму — майже 1000 гривень. Для мене це солідна сума на один раз, враховуючи, що я зазвичай витрачаю стільки на три-чотири дні свого скромного харчування. Ну та ладно, подумала я, це ж для коханого.

Субота почалася не з кави й маски для обличчя, а з великої каструлі. Пів суботи я провела біля плити. Хто хоч раз робив голубці, той знає, яка це морока. Спочатку обвари це листя, щоб воно не порвалося. Потім зроби фарш. Потім обсмаж цибульку з морквою. Я витанцьовувала навколо тих каструль три години, пара йшла стовпом, спина почала нити, а пальці пахли часником так, що ніяке мило не змивало.

О другій годині дня приїхав Денис. Зайшов, потягнув носом повітря.

— О, пахне непогано! — бадьоро сказав він, навіть не роззувшись до кінця. — Ну що, готові вже? Я голодний як вовк, зранку нічого не їв, чекав на твій обід.

Я швиденько наклала повну тарілку, полила сметанкою, подала хліб. Сама сіла навпроти, підперла щоку рукою і чекаю. Що я сподівалася почути у відповідь? Ну хоча б банальне «дякую». Або побачити очі, повні любові й захвату.

Денис наколов на виделку перший голубець, проковтнув. Потім другий, третій. Облизав ложку, витер губи серветкою і буркнув:

— Ну… непогано.

— І все? — всередині в мене щось неприємно ворухнулося.

— Але моя мама робить інакше, — спокійно продовжив він, відсуваючи тарілку. — Ти дала перекручений фарш, через м’ясорубку, так? А мама ріже м’ясо дрібними-дрібними шматочками, вручну. І рис вона трохи недоварює перед цим, щоб він у капусті доходив. Так смачніше, структура зовсім інша. І соус у тебе занадто кислий, треба було цукру сипнути.

У мене всередині аж закипіло. Я згадала ту тисячу гривень, згадала три години на ногах, згадала, як виловлювала гаряче листя з окропу.

— То їдь до мами й їж її голубці! — не витримала я.

— Ой, ну чого ти відразу ображаєшся? — здивувався Денис. — Я ж просто підказую, як краще. Ти ж хочеш навчитися готувати так, щоб мені подобалося? Це нормальна критика.

Оцінивши мої кулінарні здібності на «трієчку», Денис, проте, вирішив, що тепер я зобов’язана готувати йому постійно. Ця субота стала якоюсь точкою неповернення в його голові.

Уже наступного вівторка, коли ми розмовляли телефоном після роботи, він між іншим зауважив:

— Я тут подумав, ти б могла в четвер заїхати до мене після зміни. Приготуєш щось легеньке на вечерю, ну там котлеток посмажиш чи супчик звариш. А то я так втомився, сил немає біля плити стояти.

— Денисе, — я навіть зупинилася посеред вулиці від такого нахабства. — А у мене, по-твоєму, сили є? Я з дев’ятої ранку на ногах, у мене голова гуде від клієнтів і звітів. Чому я маю їхати до тебе і стояти біля твоєї плити?

— Ну як чому? — його голос у слухавці звучав щиро здивованим. — Ти ж жінка, це твоя природа — піклуватися про свого чоловіка. Мені приємно, коли ти про мене дбаєш. Можеш у гості з суточками приїжджати, якщо в мене готувати не хочеш. Мені на роботу теж треба щось брати, хлопці в офісі всі з домашніми обідами ходять, дружини їм збирають. А я як сирота з тими магазинними салатами.

Ось тільки у мене виникає логічне запитання: з якого дива?

Ми не одружені. Ми навіть разом не живемо! Про шлюб чи спільний побут, або хоча б про те, щоб з’їхатися й ділити оренду навпіл, з його боку навіть мови немає. Чому я маю його обслуговувати? Мені так само, як і йому, хочеться впасти на диван після важкого дня в банку, включити серіал і ні про що не думати, а не працювати в другу зміну кухарем.

Я б ще зрозуміла, якби ми жили разом, прийшли додому і кажемо: «Давай ти чистиш картоплю, а я смажу м’ясо». Або готували по черзі: сьогодні я, завтра він. Але Денис навіть продукти купувати для цього не збирається! Про те, щоб дати мені на них гроші чи хоча б скинути половину суми на картку після мого походу в магазин, він навіть не заїкається. В його картині світу продукти в моєму холодильнику з’являються самі собою, за кошти якоїсь магічної сили.

Коли емоції трохи вщухли, я сіла за стіл, взяла блокнот, ручку і вирішила підключити свій банківський склад розуму. Додайте сюди суху математику, і картина стане зовсім сумною.

Мій благовірний звик їсти величезними порціями. Він великий чоловік, займається в залі, тому йому треба багато білка. Він обожнює м’ясо: яловичину, свинину або дорожчу рибу типу лосося чи доради. Гарніри він майже не їсть, каже, що це порожні вуглеводи.

Тепер подивимося на мене. Сама я їм як пташка. Мій звичайний раціон — це легкий салат з огірків та капусти, якась каша (гречка або вівсянка), овочевий супчик без м’ясного бульйону. Часто я взагалі купую щось готове в кулінарії біля дому — взяла сто грамів салату, з’їла і сита, аби тільки не гаяти дорогоцінний час на миття посуду й стояння біля плити.

Тобто все те м’ясне різноманіття, яке він вимагає, я навіть не їстиму! Я максимум спробую один маленький шматочок, щоб перевірити на сіль.

Виходить дуже цікава схема:

Я маю після роботи йти в магазин.

Купувати дорогі м’ясні продукти за власні кошти.

Витрачати свій єдиний особистий час на готування, замість відпочинку чи саморозвитку.

І все це для того, щоб просто безкоштовно й смачно нагодувати дорослого, працюючого, здорового чоловіка.

Якщо я підпишуся на цю авантюру і почну забезпечувати його раціон, то з моєю зарплатою (а вона у мене менша, ніж у нього, бо він старший і на вищій посаді) я просто розорюся! У мене не залишиться грошей ні на відкладання, ні на нову кофтинку, ні на банальний манікюр. Усі мої гроші будуть просто йти в його шлунок.

Я спробувала поговорити про це спокійно під час нашої наступної зустрічі в парку.

— Денисе, дивись, — почала я здалеку. — Готувати кожен день чи навіть через день — це дорого. М’ясо зараз коштує чимало. Якщо ти хочеш, щоб я готувала на двох, нам треба якось скидатися на продукти.

Він подивився на мене так, наче я попросила його переписати на мене його нирку.

— Скидатися? — перепитав він, скривившись. — Тань, ну ти взагалі вже все в гроші переводиш. Якась у тебе меркантильність пре через край. Ти що, рахуєш шматок м’яса, який з’їсть твій коханий чоловік? Мені здавалося, що в стосунках має бути щирість, бажання віддавати, а не бухгалтерія. Мені було б соромно з дівчини гроші брати за їжу.

— Тобто тобі соромно дати мені гроші на продукти, але не соромно їсти за мій рахунок? — прямо запитала я.

— Я не їм за твій рахунок, я приходжу до своєї дівчини в гості! — образився він. — І взагалі, справжня жінка ніколи не буде вираховувати копійки за вечерю. Моя мама батьку ніколи рахунки не виставляла.

Я готова інколи зробити йому приємне і влаштувати романтичну вечерю. Наприклад, на день народження чи на якусь нашу річницю. Приготувати щось особливе, запалити свічки, відкрити пляшку вина. Це нормально, це створює атмосферу. Але я панічно боюся, що якщо поступлюся хоча б раз серед тижня, він швидко сприйме це як належне і просто вилізе мені на шию. Потім його вже звідти ніякими силами не знімеш.

Зараз у побутовому плані ми нічого не винні один одному. Ми дорослі незалежні люди. Він не купує мені речей, не оплачує мої забаганки, не возить на відпочинок. Навіть квіти дарує раз на рік на великі свята, типу восьмого березня, і то це зазвичай скромний букетик тюльпанів, куплений у переході по дорозі. Коли ми йдемо в кіно, він купує квитки, але попкорн чи сік кожен може взяти собі сам. Тоді чому його «ти ж повинна» працює лише в один бік? Чому його обов’язки залишаються на рівні дружніх зустрічей, а мої мають раптово зрости до рівня повноцінної дружини з патріархальної родини минулого століття?

Поки що я тримаю оборону і жорстко відмовляюся ставати безкоштовною куховаркою. Якщо він натякає на вечерю, я спокійно скидаю йому посилання на доставку суші або піци й кажу: «Замов щось, я теж голодна».

Але Денис після цього починає поводитися як ображена дитина. Він продовжує підтискати губи, відповідає на повідомлення односкладово і постійно, ніби невзначай, натякає на якихось «справжніх жінок». То розкаже про дружину свого колеги, яка сама пече хліб і крутить ковбаси, то знову згадає маму, яка встигала і на заводі відпрацювати, і вдома три страви на вибір тримати.

На душі через це шкребуть кішки. З одного боку, я розумію, що права. Я захищаю свої гроші, свій час і свою повагу до себе. З іншого боку, з’являється якесь дурне почуття провини, яке нам навішують з дитинства: «Гарна жінка має бути господинею, інакше чоловік піде до іншої».

Чи варто взагалі ламати себе, переступати через власну втому й фінансові інтереси, щоб іти на компроміси в такій ситуації? Чи, можливо, краще відразу жорстко відстояти свої кордони й сказати: «Не подобається — шукай кухарку», навіть якщо це повністю зруйнує наші стосунки?

А як вважаєте ви? Чи повинна дівчина готувати хлопцю на етапі зустрічей, коли вони навіть не живуть разом, ще й за свій рахунок? Хто правий у цій ситуації — я зі своєю математикою чи Денис зі своїми уявленнями про «справжню жінку»? Як би ви вчинили на моєму місці?