Алло, Іринко? Доброго ранку, донечко, — пошепки, з теплою посмішкою промовила жінка. — Привіт, мамо, — голос доньки у слухавці звучав квапливо, різко й супроводжувався шумом міського транспорту та гудками машин. — Слухай, я на секунду, бо біжу з малим у садок і ледь устигаю на маршрутку. Мамо, а ти цього місяця коли гроші перешлеш? Бо нам треба за англійську малому віддати до п’ятниці, і комуналка прийшла захмарна, якщо не сплатимо сьогодні-завтра — пеню нарахують. Галина повільно опустила філіжанку на холодну мармурову стільницю. Дзенькіт порцеляни здався їй несподівано гучним у цій ранковій тиші. Вона заплющила очі, вдихнула повітря з ароматом розмарину і слухала, як донька на тому кінці дроту нервово перехоплює дихання. — Не перешлю, доню. У слухавці раптом стихло все: здавалося, навіть гул проспекту в рідному місті замовк, бо Ірина просто завмерла посеред пішохідного переходу. — Як це не перешлеш? — голос доньки злетів на півтону вище, у ньому пролунав щирий, непідробний переляк. — Мамо, ти що, захворіла? Банк заблокував рахунок? Чи та твоя старенька знову затримала виплату? — Ні, Ірочко. З банком усе добре, синьйора розрахувалася вчора до цента, і я здорова. Просто я їду додому
Ранок у передмісті Болоньї підкрадався тихо й урочисто. Перші промені сонця ковзали черепичними дахами старовинних вілл, чіплялися за верхівки темних…