Дача тепер моя, Галю! Мамина воля — чорним по білому, ось, дивись і не кажи, що не бачила! — раділа сестра. — Оксана тримала складений удвоє аркуш паперу. Її чоловік, Тарас, стояв трохи позаду, спираючись плечем на одвірок старої веранди. Він повільно переводив погляд із високого старовинного буфету на різьблені дерев’яні лиштви вікон. — Покажи, — Галина витягнула руку, намагаючись торкнутися паперу, але сестра різко відсмикнула документ і притиснула його до кофти. — Не віриш рідній сестрі? Чи ти гадаєш, що я це вночі на коліні намалювала? — Я не вірю, що вона могла таке зробити! Вона ж мені ще минулого літа, коли ми разом порічки збирали, казала: «Галюсю, ця садиба — ваша з Оксаною спільна віддушина. Половина тобі, половина їй». Вона ж сама це обіцяла! — Мало що вона обіцяла на словах, — Тарас нарешті відірвався від одвірка, зробив крок уперед. — Слова до справи не пришиєш, Галю. Папір офіційний, нотаріусом засвідчений, з усіма реєстрами. Хочете — бігайте по судах, тільки останні заощадження на адвокатів тринькати будете. А результат усе одно один
— Дача тепер моя, Галю! Мамина воля — чорним по білому, ось, дивись і не кажи, що не бачила! Оксана…