Navigate
X

Маркіяне, ми йдемо звідси зараз же! — Мамо, що сталося? Ми ж тільки прийшли! — здивувався хлопець, озираючись на збентежену Соломію. — Я сказала, ми йдемо. Весілля не буде. Ніколи! Олексій намагався щось тихо сказати їй, підійшовши ближче, але Тетяна відсахнулася, наче від вогню. Вона розвернулася і вийшла, кинувши синові, що чекатиме його в машині рівно п’ять хвилин. У домі запала важка, гнітюча тиша. Мати Соломії безсило опустилася на диван, закривши обличчя руками. Олексій стояв, опустивши голову, не наважуючись подивитися в очі доньці. — Що це було? — прошепотіла Соломія, відчуваючи, як світ навколо руйнується. Маркіян, розгублений і збитий з пантелику, подивився на Олексія: — Пане Олексію, поясніть хоч ви

Після випускного вечора перед Соломією постало питання, яке зазвичай стає справжнім випробуванням для кожного підлітка: куди рухатися далі? Її дитинство…

user2

Мамо, ти що задумала?! — голос Романа порушив тишу вітальні. — Куди ти зібралася? Ти бачила календар? У мого малого завтра день народження, гості будуть, куми прийдуть! Іванка повільно обернулася. Вона дивилася на сина так, ніби бачила його вперше. У його погляді не було тривоги за її стан — лише обурення порушеним комфортом. — Я їду до Трускавця, Романе. У мене квиток на вечірній поїзд. — Який Трускавець?! — до кімнати забігла невістка, Оксана. — А хто буде голубці крутити? Хто торт перемаже? Я ж на роботі до пізнього вечора, а потім манікюр! Не смішно. — Мені теж не смішно, Оксано. Тобі 32, Романові — 35. Думаю, ви впораєтеся з приготуванням їжі. З кухні, човгаючи капцями, вийшла сваха, Ганна Степанівна. Вона вже встигла накрутити бігуді. — Іванко, ти що собі дозволяєш? У мене сьогодні тиск піднявся, лікар має прийти. Хто йому чай запропонує? Ти зовсім про совість забула

Іванка ніколи не думала, що звук застібки на валізі може бути схожим на грім. «Вжик» — і минуле залишилося всередині,…

Z Oksana

Ти хоч колись у житті навчишся готувати так по-людськи, щоб це можна було їсти зі смаком? — Наталя Богданівна гидливо відсунула тарілку, на якій лежав шматочок запеченої телятини. — Знову пересушила, наче підошву старого чобота! Завтра прийдуть мої подруги, і мені буде просто соромно за таку страву на моїй кухні. Ірина застигла біля раковини. Вона відчула, як щоки спалахнули густим рум’янцем — не від жару плити, а від пекучого сорому, який уже п’ять років був її незмінним супутником у цій квартирі. — Мамо, ну навіщо ви знову починаєте? — Остап, який сидів за столом, винувато опустив очі у свій телефон. — Як на мене, м’ясо цілком нормальне. Навіть смачне. — Мовчи, синку! Ти в кулінарії тямиш так само, як я в квантовій фізиці, — свекруха невдоволено підібгала губи. — Я у її роки вже пекла такі пляцки, що весь будинок на аромат збігався. А ця, — вона кивнула в бік невістки з таким виразом, ніби говорила про неякісні меблі, — навіть звичайний борщ примудряється зіпсувати своєю «авторською» подачею. Навіщо я погодилася, щоб ви жили тут

— Ти хоч колись у житті навчишся готувати так, щоб це можна було їсти зі смаком? — Наталя Богданівна гидливо…

Z Oksana

Це зовсім інше! — втрутився Богдан. — Медицина — це серйозно, а весілля… це ж радість! Ти просто перетворилася на машину для заробляння грошей. Невже в тобі не залишилося нічого людського? Христина подивилася на них обох. Вона бачила двох людей, які були щиро переконані у своїй правоті. Вони не бачили в ній людину з власними бажаннями — вони бачили зручний інструмент, який раптом зламався. — Знаєте, що я зрозуміла за цю годину? — тихо сказала Христина. — Ви обоє говорите про сім’ю, але жоден з вас не запитав: «Христю, як ти почуваєшся? Чи є в тебе сили на це?». Ви прийшли сюди вимагати. Ви вважаєте, що мій час — це ваша власність лише тому, що у нас подібні прізвища в паспортах. Вона зробила паузу, відчуваючи дивну легкість. — Моя пропозиція більше не діє. Я не буду організовувати твоє весілля, Ярино. Навіть за потрійний гонорар. Я просто хочу, щоб ви зараз пішли. Мені потрібно підготуватися до своєї відпустки. Ярина відкрила рот від здивування, хотіла щось сказати, але побачивши крижаний спокій в очах Христини, лише презирливо пирхнула

Вечірнє світло м’яко лягало на підвіконня, заставлене горщиками з сукулентами. Христина стояла біля вікна, спостерігаючи, як місто повільно занурюється у…

user2

Маріє, а де наш обід? — голос чоловіка пролунав гучно, звично вимогливо. — Сьогодні ж середа. У нас щосереди червоний борщ із квасолею. Це ж традиція! Марія стояла біля вікна. Вона дивилася, як вітер хитав гіллям старого каштана у дворі. Її обличчя, поцятковане дрібними зморшками, які вона звикла називати «променями життя», було незвично спокійним. — Немає борщу, Павле. І не буде. — Як це «не буде»? — він розгублено поправив окуляри. — Ти що, занедужала? Чи, Боже борони, газ відключили? — Тридцять три роки, Павле, — вона нарешті обернулася. — Рівно стільки, скільки ми під одним дахом. Понеділок — грибна юшка, середа — борщ, п’ятниця — вареники. Я вивчила цей графік краще, ніж розклад маршруток. Знаєш, я раптом зрозуміла, що цей графік викреслив мене саму. Мені просто це набридло. Павло грюкнув дверцятами холодильника так, що він аж задзвенів

Ранок у невеликому містечку на Поділлі зазвичай починався з гуркоту старого дизельного автобуса під вікнами та незмінного аромату засмажки, що…

Z Oksana

Дві тисячі євро! — він мало не плаче. — Ти здуріла? Це ж дах! Це ж майже вся металочерепиця! Нащо тобі ті шмотки? Ти куди в них збираєшся ходити — до корів? Чи, може, вже коханця там собі в тій Італії знайшла? Я спокійно поставила пакети на стіл. — Дах у тебе вже є, Василю. У тої Альони, кажуть, непогана хата. Можеш переїжджати туди прямо зараз. Він замовк на півслові. Повітря в кімнаті стало густим і липким. Його обличчя з червоного стало попелястим. — Ти про що… Яка Альона? Це все плітки, Надю. Ти що, через язики бабські гроші на вітер викидаєш? — Це не на вітер. Це на мене. За п’ять років я віддала тобі й твоїй мамі п’ятдесят тисяч євро. П’ятдесят. Тисяч. Я купила вам спокій, я купила синам навчання, я купила тобі машину. А собі я нічого не придбала. Тепер я купила собі право бути красивою. І це тільки початок

Шурхіт паперових пакетів і невловимий запах дорогої парфумерії у вітальні розірвали звичну тишу нашого дому. Мій чоловік, Василь, стояв у…

user2

Ніколи нічого ні в кого не пропадало, а тут раптом саме наша сумка «загубилася», — фиркнула невістка, навіть не торкнувшись чаю, який я приготувала. — Ви просто вирішили зекономити, мамо. Скажіть правду, нам же не п’ять років. Будова ж важливіша за дітей. Пройшло вже кілька днів. Христина прибігає щодня, допомагає мені розбирати ті речі, що залишилися, тішиться кожній дрібниці. Вона бачить, як мені важко. А син… Ярослав навіть не зателефонував після тієї сцени у дворі. Я знаю, що Світлана накрутила його. Вона вміє це робити. Зараз я сиджу на своєму недобудованому другому поверсі. Майстри пішли, навколо тиша, лише пахне свіжою деревиною та цементом. Поруч зі мною лежать порожні коробки з-під італійського печива, яке ми з’їли з Христиною. Я дивлюся на них і думаю: невже дванадцять років мого життя, мого болю в спині, моїх сліз у подушку ночами вартують менше, ніж одна нещасна сумка з парфумами

— Та так і скажіть: не було ніякої сумки! Просто вигадали історію, щоб не зізнаватися, що для нас пошкодували. А…

user2

Двадцять вісім тисяч гривень,— прошепотіла Іванка, відчуваючи, як серце починає битися швидше. — Ганно Степанівно, ви можете пояснити, що це за витрати в магазині антикваріату? Свекруха сиділа у вітальні в глибокому кріслі, повільно гортаючи сторінки глянцевого журналу. Вона навіть не підняла погляду, лише злегка поправила свою ідеальну укладку. — Іванко, не роби з цього трагедії. Це була інвестиція в затишок. Я придбала чудову порцелянову статуетку пастушки. Вона ідеально пасує до нашого серванта. Ти ж сама казала, що нам бракує витонченості в інтер’єрі. — Інвестиція?! — Іванка нарешті зайшла до кімнати, ледь стримуючи крик. — Це мої гроші на стоматолога! Ви знали, що мені завтра ставити брекети, на які я збирала пів року! Яка пастушка, Ганно Степанівно? Ви зняли ці гроші з моєї додаткової картки, яку я дала вам на ліки та продукти! З кухні вийшов Роман. Він дивився на матір і на дружину і не знав на чию сторону стати

Вечір у Львові дихав прохолодою, але в квартирі на вулиці Коновальця було спекотно від напруги. Іванка стояла в коридорі, досі…

Z Oksana

Степане, ти тільки не сердься, — заявила теща, коли він зайшов на кухню по воду. — Ми тут з дівчатами порадилися. Треба вам шпалери переклеїти. Оці ваші сірі стіни — це ж як у лікарні. Треба щось веселеньке, з квіточками, щоб око радувало. Ми вже й магазин пригледіли, завтра зранку поїдемо вибирати. Степан поставив чашку на стіл. Повільно. Дуже повільно. — Ми робили ремонт три місяці тому. Ми наймали дизайнера. Нам подобаються ці стіни. — Дизайнер — то для тих, у кого свого смаку немає! — махнула рукою Любов Іванівна. — Мати знає краще, що доньці треба для щастя. Степан з великим подивом глянув на дружину, чекав, що вона стане на його сторону

Суботній ранок у Києві зазвичай починався для Степана з аромату свіжої меленої кави та тиші, яку порушувало лише віддалене гуркотіння…

Z Oksana

Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все. Людмила енергійно обтрусила невидиму пилинку зі свого дорогого вовняного пальта. Минуло дев’ять днів. Маму провели в останню дорогу, очі від сліз висохли. — Що закінчувати, Людмило? — Олег розгублено озирався навколо. Ця двокімнатна квартира на Оболоні була його всесвітом. Ось мамине крісло, де вона роками плела шкарпетки. Ось старий фікус, що впирався листям у стелю. Повітря досі зберігало ледь відчутний запах лаванди та м’ятних маминих крапель, що назавжди в’ївся в ці стіни. — Ми ж просто сидимо, згадуємо. — Згадуємо ми вже другий тиждень. Пора думати про майбутнє. Я вже знайшла покупців на мамину квартиру. Молода пара, готові вийти на угоду хоч завтра. Гроші на руки. Олег мало не поперхнувся кавою. — Як знайшла? Коли? Ми ж навіть не обговорили. — А нащо тягнути? — відрізала сестра. — Ти у своєму Львові, у тебе там кар’єра, сім’я. У мене тут свої клопоти. Квартира стоятиме пусткою, рахунки за опалення будуть космічні. А гроші зайвими не бувають. Тобі треба добудовувати свій котедж, мені — доньку до університету готувати. Все логічно

— Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все. Людмила енергійно обтрусила невидиму…

Z Oksana