Navigate
X

Галю, візьми мене з собою! – почала проситися сусідка. – Ти вже маєш там знайомих, мені одній важко буде. Галина лише зітхнула: – Та знаєш, Олько, я ще сама толком не знаю, як воно там буде. Не можу я за тебе ручитися. Але справжня причина була інша. Галина добре знала характер Ольги. Та мала таку рису – все міряти і зважувати: в кого краща корова, в кого більша хата, хто яке вбрання привіз із міста. І Галина не хотіла такої «суперниці» поруч на чужині. Галина поїхала першою. Тяжко було, але втягнулася. Діти росли, гроші додому йшли, і через кілька років вона почала будувати хату. Ольга дивилася й серце їй стискалося. Вона щоразу казала чоловікові: – Якби мене Галина тоді взяла, ми б теж вже хату мали. А так… Врешті Ольга таки знайшла спосіб сама виїхати

У селі всі знали Галину – жінку метку, працьовиту, з характером. Її чоловік був не з дуже роботящих, та й…

user2

Під час святкової вечері свекруха і зовиця разом вийшли на кухню, і Анна мимоволі почула їхню розмову. Галина твердо заявила мамі: – Мам, я тобі кажу – вона тут жити не буде. Ні в якому випадку. Чуєш? Це не нормально, що чужі люди в хаті. У неї є де жити. Анна опустила очі, настрій в неї погіршився. Вона ж не чужа – стільки років була невісткою, вкладала душу в цю сім’ю. Але після смерті чоловіка, видно, все стерлося з пам’яті. – Галю, ну як ти можеш так? – тихо сказала Марія Петрівна. – Анна не чужа. – Та чужа, – різко відрубала донька. – Свою хату має, нехай там і живе. Вечеря минала мовчки. Галина все бурчала, щось доводила. Анна мовчала, ледве ковтаючи їжу. Коли стало зовсім темно, Марія Петрівна піднялася й поклала руку на плече Анни: – Доню, не слухай ти нікого. Це моя хата. І я вирішую, хто тут буде жити. А ти для мене рідна. Тож залишайся

Анна поверталася з Італії автобусом, поїздка була виснажливою і довгою. За вікном тягнулися знайомі поля, але все здавалося іншим –…

user2

Одного осіннього вечора Лілія йшла з роботи додому. Біля смітників вона почула жалібне «няв». Підняла очі – маленьке мокре кошеня, тремтячи, дивилося на неї широко відкритими зеленими очима. – Ох ти ж бідолашне… – прошепотіла Лілія й, не вагаючись, взяла кошеня на руки. Коли вона принесла його додому, Богдан тільки скривився: – Нащо воно нам? Якщо вже так хочеш, купи породистого. А це… дворняга якась блохаста. – Він мені сподобався, – твердо відповіла Лілія. – Я його залишу. Кошеня оселилося в квартирі. Лілія назвала його Мурчиком. З кожним днем вона прив’язувалася до нього дедалі більше. А от Богдан навпаки – відчував роздратування. І дивне – Мурчик теж його не любив: як тільки Богдан заходив у кімнату, кошеня починало шипіти, вигинати спинку. – Ну бачиш, навіть тварина мене не терпить, – сердився Богдан. – Забери його кудись! Але Лілія лиш стискала кота до себе й мовчала

Лілія з Богданом прожили разом майже п’ять років. Жили у квартирі, яку Лілія успадкувала від своїх батьків. Вона берегла кожен…

user2

Стефанія не розуміла, що відбувається, але на наступний день сусідка Ганна, з якою вони колись дружили, перехопила її біля крамниці. – Ти мені вибач, що втручаюся і кажу це тобі, – почала вона, – але мушу. Знаєш, твій Олег… він давно вже має іншу. Там, у сусідньому селі. Усі знають. І свекруха твоя теж в курсі. Стефанія остовпіла. Руки затремтіли, вона навіть впустила пакет з продуктами. Вона спершу не повірила, але пазл почав складатися: його холодність, мовчанка, дивні відлучки. Ввечері, коли Олег повернувся додому, вона запитала прямо: – Це правда, що ти маєш іншу? Він не злякався, не став виправдовуватися. Лише байдуже кинув: – А що такого? Ти ж усе одно весь час там, за кордоном

У 42 роки, проживши все сімейне життя в хаті свекрухи, Стефанія прийняла непросте для себе рішення – їхати на заробітки.…

user2

Якби не сусідські груші, так Ольга б ніколи не дізналася правду про свого чоловіка. Одного вересневого дня, коли вже достиглі груші сипалися на землю, Ольга взяла кошик і пішла в Полінин сад. Господиня саме поралася на кухні. Ольга нахилялася під гілками, складала плоди й час від часу зупинялася, щоб роздивитися, як сонце пробивається крізь листя. Кошик майже був повен, коли вона почула тихий сміх. Озирнулася й побачила відчинене вікно Поліниної хати. У вікні мелькнув знайомий силует. Серце Ольги обірвалося. Михайло. Її чоловік сидів за столом, нахилившись до Поліни. Вони говорили пошепки, а тоді він підняв очі й усміхнувся до Насті, яка крутилася поруч. Ольга застигла з грушею в руках. У голові все закрутилися: спогади, дрібниці, натяки, які вона колись відганяла. «Чому він так старанно бігає до неї? Чому щоразу знаходить роботу саме в її дворі?»

Якби не сусідські груші, так Ольга б ніколи не дізналася правду про свого чоловіка. Жили вони з Михайлом в селі,…

user2

Зоряна ще до весілля попередила чоловіка про свою життєву позицію, і Іван не протестував, змирився. А тепер ситуація, коли їм треба взяти додому чужу дитину. Зоряна відчула холод. Вона подивилася на хлопчика, що тихо сидів у кутку, і прямо запитала: – Тимофію, а де ти хочеш жити? – Вдома, – чесно відповів 7-річний хлопчик, який в цей час намагався виглядати зовсім дорослий. – Вдома тебе самого ніхто не залишить, ти занадто малий. Треба вибирати – або в дитячий будинок, або до нас. – Тоді я хочу жити з дядьком Іваном… – Добре. Але ти маєш розуміти: я ніколи не стану тобі мамою. І любити тебе так не буду. Але дбати про тебе – буду

Зоряна їхала з чоловіком Іваном у село. Осінь вже вступила у свої права, сірі хмари низько висіли над дорогою, і…

user2

– Надя хороша дівчина, але з бідної сім’ї, – твердо говорив Любомирові батько. – А ми стільки працювали, щоб ти мав гідну долю. Не для того. – А мені не гроші потрібні, а вона, – відказував юнак, уперше перечачи татові. Та батьківське слово тоді мало вагу важчу, ніж почуття. Мати Надії теж не була в захопленні від майбутнього зятя. – Він гарний хлопець, та що з того? Землі має мало, господарки серйозної нема. Як ти житимеш? Довгі суперечки, сльози, приховані зустрічі під ніч… Та зрештою вони піддалися. Любомир поїхав на заробітки, аби довести, що зможе. Надія залишилася вдома. Але з роками листування зійшло нанівець. У кожного з’явилися інші дороги

Коли Любомирові було двадцять три, а Надії – двадцять, усе село шепотіло про їхню любов. Вони зустрічалися вечорами під вербою…

user2

Після розлучення Іван довго не знаходив собі місця. Він кинувся в роботу. Спершу працював у райцентрі, потім поїхав за кордон – на будови. Повертався до села рідко, але коли приїжджав, усі бачили: Іван змінився. Гарно вдягнений, при грошах, самовпевнений. У місті він познайомився з Оленкою. Іван не шкодував грошей. Купив їй золоті прикраси, подарував телефон, якого ще ніхто в селі не бачив. Спершу вони жили добре. Оленка любила ходити по магазинах, а Іван тішився, що може їй усе дати. Та з часом він відчув, що між ними немає того тепла, якого він так чекав. Кожна розмова зводилася до грошей. «Коли наступна зарплата?», «Купи мені це, бо в колеги вже є», «Я не хочу жити в селі, давай ще одну квартиру в місті». Іван намагався виконати всі бажання, але в душі відчував порожнечу

Іван був із тих хлопців, про яких у селі казали: «Роботящий, не ледар, але гарячий». Він ще з підліткових років…

user2

Вернулася я з заробітків додому. Старший син мене приютив, бо свого дому я так і не збудувала – усе в дітей вкладала. Думала, що відпочину трохи, може, ще десь підроблю, але здоров’я вже не дозволяє. А тут молодший прийшов і каже: – Мамо, а що з моєю квартирою? Я опустила очі: – Сину, я більше не можу. Немає в мене стільки грошей. Він змовчав, але невістка потім почала дорікати: – Своєму улюбленчику купила, а нашій сім’ї нічого! І з того часу вони до мене не ходять. Я думала, що за роки своєї роботи в Італії обом синам куплю квартиру, але не так сталося і тепер молодший син має образу на мене

Я думала, що обом синам квартиру куплю. Але вийшло так, що одному я купила квартиру, а іншому не купила. Старшому…

user2

Тетяна, хоч і прожила вже понад двадцять років в Італії, але виглядала молодо, доглянуто. Вона була тією самою жінкою, яка колись виїхала «на заробітки на пару років», а потім пустила там коріння. І ось тепер приїхала додому – до внука, на весілля. – Ой, доню, – сказала Тетяна, витягаючи з сумочки білий конверт, – я ж тобі ще не встигла вручити. Це вам, молодим, від бабусі. Світлана взяла конверт, обережно розірвала край і витягнула звідти новенькі долари. Їх було рівно п’ятсот. – Мамо, – її голос задрижав, – це все? – А що, мало? – здивувалася Тетяна. – То ж хороші гроші. Перед очима у Світлани промайнуло, як рік тому вони всі збиралися на весіллі у двоюрідного брата – сина Галини, її рідної сестри. Там бабуся вручила ключі від новенької трикімнатної квартири

Світлана сиділа за великим святковим столом у ресторані, де саме відгриміло весілля її єдиного сина. Гостям уже розносили каву й…

user2