Navigate
X

Оленочко, — голос свекрухи був як суха трава, як тільки та переступила поріг свого дому. — Не зважай на мене. Я тут у вас трохи поживу. Ми тут, просто перечекаємо, поки нога моя буде слухатися. Олена намагалася тримати голос рівним. — Миколо, — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіка. — Можна тебе на кухню? На хвилинку. Коли двері кухні зачинилися, відсікаючи звук телевізора, який Марія Іванівна вже встигла ввімкнути в залі, Олена зробила глибокий вдих. — Ти знову це зробив без мене. Ти вирішив, що наш дім — це готель для твоєї мами, не запитавши, чи маю я на це ресурси, чи готовий наш син Ігор до такого випробування. Микола винувато опустив очі. — Олено, ну що ти таке кажеш? Це ж моя рідна мати! У неї тиск, вона живе в селі одна, сусіди кажуть, що вона ледь ходить! Я не можу відмовитися від власної матері, розумієш? — А ти не подумав, що ти можеш відмовитися від власної сім’ї? У нас Ігор. У нього школа, гуртки, йому потрібен простір. У нас з тобою своє життя. Де вона буде спати? Микола замовк на мить. — Я подумав, що Ігор може поки що поспати в залі на розкладному дивані. А мама займе його кімнату. Це ж тимчасово, Оленко. До травня, поки весна, поки ліки не подіють. Але дружина знала, що цей травень буде безкінечним уже

Містечко Обухів, що під Києвом, завжди потопало в зелені, але для Олени цей затишок став лише гарною картинкою, за якою…

Z Oksana

Галю! А де той залишок ковбаси, що ми купували вчора? — запитав чоловік, не дивлячись на дружину. — Я її на солянку залишила, Богдане, — тихо відповіла Галина, не відриваючись від чищення моркви. — На солянку? Хто в березні їсть солянку? Давай сюди. Він витягнув контейнер, дістав звідти шматок ковбаси і почав відрізати товсті скибки прямо над чистим столом. Крихти падали на щойно протерту поверхню. Галина відчула, як всередині неї знову щось напружилося. Вона згадала, як учора витратила годину, щоб відмити цей стіл до дзеркального блиску. — Богдане, я ж тільки витерла. — Та не психуй, — відмахнувся він, набиваючи рот ковбасою. — Слухай, сьогодні Сергій приїде з дружиною, Оксаною. Я сказав, що в нас буде свято. Галина завмерла. — Сергій? Знову? Але Богдане, це ж мій ювілей! Я хотіла, щоб ми просто посиділи вдвох, чи, можливо, запросили Олену з дітьми. Ми ж їх майже не бачили від Різдва. — Та що ти таке кажеш? Яка Олена? У неї ж постійно якісь справи, діти, робота. А Сергій — це кум! Він і мангал привезе, і м’ясо замаринує. Тобі ж легше буде, менше готувати. Галина розуміла, що день народження їй знову зіпсують

Містечко Дубно, що на Рівненщині, завжди мало свій особливий ритм. Тут час не вимірюється годинами чи хвилинами — він вимірюється…

Z Oksana

Андрію! Ти знаєш? — голос Олени прозвучав у порожній вітальні тривожно.— Ти взагалі усвідомлюєш, що він вчинив? Андрій завмер, ключі з металевим дзвоном вислизнули з його пальців і впали на тумбочку. — Про кого ти? — він запитав обережно, вже передчуваючи біду. — Про мого батька, Степана Григоровича, — Олена зробила крок до нього, і тепер він побачив, як її пальці тремтять. — Він відписав дачу в Петрикові. Сусідові. Пану Богдану. Уявляєш? Просто взяв і подарував! — Почекай, — нарешті промовив він, намагаючись втримати голос стабільним. — Як це — сусідові? Ти впевнена? Може, це була якась угода? Дарча? — Саме так, Андрію. Офіційна дарча, завірена нотаріусом, підписана, скріплена печаткою. Я дізналася випадково від тітки Ярослави, яка живе поруч. Вона бачила їх біля контори. Батько сяяв так, ніби це він отримав спадок, а не віддав усе власноруч. Андрій сів на табуретку, відчуваючи, як важкість дня переростає в емоційне виснаження. — Може, він не усвідомлював наслідків? — стривожено мовив зять

Тернопільське небо у лютому — це суцільна, важка сіра пелена, що ніби тисне на місто, намагаючись стерти межу між бруківкою…

Z Oksana

Гроші, Вікторіє. Куди вони пішли? Я чекаю на відповідь. Я дивилася на його руку. Під нігтем застрягла дрібна ниточка від його нового дорогого светра. Олександр завжди був хворобливо охайним — і в одязі, і в тому, як він умів повільно виснажувати людину морально. У нашому містечку його знали як «поважну людину» та «перспективного керівника» з місцевої адміністрації. Для всіх ми були ідеальною картинкою: чиста машина, завжди напрасовані комірці, ввічливі усмішки біля церкви по неділях. — Я купила вітаміни, Саш. І синові сандалики в садочок. Ті, старі, вже зовсім тиснуть, він пальчики підгинає. Шлунок звично стиснуло гарячим вузлом. Це була моя стара знайома — психосоматика. Лікарі в області ще два роки тому сказали: «Це все від нервів, вам треба змінити обстановку». Олександр тоді прочитав висновок, хмикнув і сказав, що мені просто треба менше думати про дурниці й більше займатися господарством. — Сандалии? — він підняв брову, і на лобі з’явилася та сама складка, яка означала початок довгої лекції про мою марнотратність

— Ти справді думаєш, що твоя мовчанка робить тебе святою? — голос Олександра був тихим, але кожне слово падало, наче…

user2

Дідусю Степане, а ви пам’ятаєте той старий велосипед? — тихо запитав Богдан. Степан на мить задумався, а потім хитро посміхнувся. — Який саме? Їх через мої руки багато пройшло. — Мій перший. Той, що ви мені прикотили. У Богдана перед очима постала картина з минулого. Йому було тоді років дев’ять. У селі це був особливий вік — час «велосипедних банд». Усі хлопці — Сашко, Ігор, навіть задирака Колька — мали великі. Вони ганяли вулицями, здіймаючи хмари куряви, дзвеніли дзвониками, влаштовували перегони до ставка. А Богдан лише стояв біля хвіртки і дивився їм услід. У бабусі Марії не було грошей навіть на нові сандалі для онука, не те що на велосипед. Він мріяв про нього так сильно, що той снився йому щоночі: блискучі спиці, чорні гумові ручки, відчуття вітру в обличчі. Іноді Сашко давав йому проїхати одне коло «по-дружньому», але це було ще болючіше — повертати чуже щастя

Березневе сонце ледь торкалося стріх стареньких хат у селі Вишневе. Дід Степан, чоловік із обличчям, поораним зморшками, наче поле після…

user2

Марко! Знову робота? — голос Софії, дружини, був різким, бо чоловік дуже пізно повернувся додому. — Так, Софіє. Знову робота. Ти ж знаєш, як зараз важко на ринку нерухомості. Забудовники вимагають неймовірного, підрядники зривають терміни. Я просто не маю іншого вибору. — Ти знову затримуєшся до пізньої ночі, — вона зробила крок вперед, виходячи з тіні. — Але я не бачу результатів. Ми живемо так, ніби завтра настане кінець світу, економимо на всьому, навіть на найменших дрібницях. Ти обіцяв, що цей проект принесе нам спокій та гроші. — Ти нічого не розумієш, — сказав він, підводячись. — Цей проект — це єдине, що тримає нас на плаву. Якщо я зараз здамся, ми втратимо все. Ти хочеш, щоб я пішов на вулицю з простягнутою рукою? — Я хочу, щоб ти був поруч зі мною, — тихо відповіла вона. — А не перетворювався на тінь, яка приходить додому тільки поспати. Боже мій, Марку. — прошепотіла вона в порожнечу комори. — Де ти це взяв

Львів завжди мав свій особливий ритм. Тут, у серці старовинного Галицького району, час ніби сповільнювався, заплутуючись у вузьких вуличках, де…

Z Oksana

Ну що, Алісо, готуй валізи! — З гордістю, але гіркотою сказав чоловік. — Я знайшов ідеальний варіант. Наше море, Затока, база відпочинку «Промінь». Все організовано, а ціна — просто даром! «Даром» виявилася стара дерев’яна база, побудована ще в ті часи, коли холодильник вважався розкішшю, а телевізор був один на весь поверх. База стояла зовсім не біля пляжу, а біля галасливої залізничної колії. До моря треба було йти сорок хвилин через ринок, пил та розпечений асфальт. — Зате там свій душ на блок, — бадьоро звітував Андрій у маршрутці, поки вони їхали від вокзалу. — І харчування включене в їдальні. Головне — це режим і система. Ми не витратимо жодної зайвої гривні. Ось наш невеличкий бюджет, тридцять тисяч гривень, — промовив він із вогником в очах. — План такий: витратити лише половину. А за зекономлене купимо новий акумулятор для машини. Ти ж хочеш, щоб ми взимку заводилися без проблем

Миргород — місто тиші, цілющих вод та спокою. Тут люди звикли жити розмірено, а кожен приїжджий знає, що кожна гривня…

Z Oksana

Ти з глузду з’їхала, Олено! За що ти так з мамою моєю? — голос Тараса пролунав сердито. — Чому платіж за ліки відхилено? Олена повільно повернулася. Чоловік стояв у дверях кухні, розхристаний, з обличчям, червоним від обурення. — Бо на рахунку нуль, Тарасе. Навіть не нуль, а мінус, якщо врахувати комісію за обслуговування, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася втома. — Як це нуль? Куди ти поділа гроші? Ти що, знову на свої дурні маски для обличчя витратилася? Мати ледве дихає, а ти тут красу наводиш? Олена гірко посміхнулася, дивлячись на свої натруджені руки. — Тарасе, останню косметику я купувала на розпродажі ще рік тому. А твоїй мамі ми минулого місяця купили “вітаміни для серця” за три тисячі гривень. Ті самі, що порадила її сусідка. Ти розумієш, що це — велика частина моєї зарплати? — Три тисяч — це дрібниці, коли йдеться про рідну матір! Ми — сім’я! Чи ти вже забула, що це означає

Ранок у Вінниці видався напрочуд туманним. Олена стояла біля вікна їхньої квартири на Вишенці, дивлячись, як перші трамваї розрізають сиву…

Z Oksana

Ой, та годі тобі, мама все одно вдома сидить, їй тільки в радість, — голос доньки з кухні звучав так буденно, ніби вона обговорювала купівлю нового віника. — Хоч якась користь від пенсіонерів. Економія — кілька тисяч на місяць! І на лікарняні не треба йти. Я завмерла в коридорі, притиснувши до себе кошик із дитячою білизною. Спина, яка нила від самого ранку після гри в «коника» з чотирирічними двійнятами, вмить задерев’яніла. — Ну не знаю, Іро, — протягнула її подруга. — Моя мама одразу сказала: «Я своїх виростила, тепер хочу пожити для себе». Приходимо до неї тільки на пироги по вихідних. — Це егоїзм, я вважаю, — відрізала моя донька. — Навіщо тоді сім’я? Мама на пенсії, їй нудно. Що їй, серіали дивитися? А так вона при ділі, відчуває себе потрібною. І мені зручно: я кар’єру будую, ми кредит за квартиру виплачуємо. Ти ціни на нянь бачила? Це ж шалені гроші. А тут — рідна бабуся, безкоштовно, ще й нагодує всіх

— Ой, та годі тобі, мама все одно вдома сидить, їй тільки в радість, — голос доньки з кухні звучав…

user2

Петре, вставай! — гукнула вона, вимикаючи праску. — Сьогодні великий день. Тобі треба поголитися і не забути про краватку. Петро Михайлович розплющив одне око. — Маріє, а може, ну його, той ресторан? Може, просто підемо в парк, посидимо на лавці, з’їмо морозива? — Яке морозиво, Петре? Тридцять гостей! Твоя сестра з села вже, мабуть, на вокзалі стоїть з кошиком яєць і кролем. Ресторан «Кришталь» чекає на нас о сьомій. Гроші відкладені, меню узгоджене. Рухайся! Ближче до обіду квартира наповнилася метушнею. Марія Степанівна крутилася біля дзеркала. Вона поправляла срібну брошку, яку Петро подарував їй на срібне весілля. — А ви впевнені, що нам взагалі варто було це затівати у такому віці? — Петро Михайлович стояв посеред вітальні, розгублено тримаючи в руках парадну краватку, яку ніяк не міг зав’язати. Його пальці, звиклі до гайкових ключів та молотка, ніяк не слухалися шовкової тканини. Марія Степанівна навіть не обернулася. — Не кажи дурниць, Петре. Шістдесят років буває раз у житті

Субота почалася з прасування. Марія Степанівна ще вдосвіта розклала на дивані свою темно-синю сукню — ту саму, яку купила спеціально…

user2