Navigate
X

Спочатку здавалося, що присутність Оксани справді не сильно впливає на їхні стосунки. Олег продовжував приходити, хоч і трохи рідше. Коли він був у гостях, Оксана зазвичай сиділа у своїй кімнаті, намагаючись не заважати сестрі та її хлопцю. Проте поступово Дарина почала помічати зміни у поведінці Олега. Він став більш напруженим, часто поглядав на двері кімнати Оксани, ніби побоюючись, що вона може вийти будь-якої миті. Його візити ставали дедалі коротшими, а розмови — все більш поверхневими. Дарина намагалася переконати себе, що це тимчасові труднощі, що як тільки Оксана знайде роботу і з’їде, все повернеться на свої місця. Але десь у глибині душі вона відчувала, що відбувається щось не те. Якось увечері, коли Оксана пішла на зустріч із подругою, Дарина вирішила поговорити з Олегом. — Олеже, що відбувається? Ти останнім часом якийсь не такий, — запитала вона, дивлячись йому в очі. Олег відвів погляд і важко зітхнув. — Дарино, послухай… Я не можу так. Мені некомфортно приходити до тебе, поки там мешкає твоя сестра

Дарина завжди пишалася тим, чого досягла. У свої 33 роки вона змогла придбати власну квартиру у Києві, збудувати успішну кар'єру…

user2

Це в тебе, здається, проблеми. Вирішила у свої сорок когось знайти, так? З такими щічками? З цим… — чоловік гидливо махнув рукою на мій живіт. — Люсю, ти себе в дзеркалі взагалі бачила? Я бачила. Щоранку — змучені очі, немите волосся, якщо не встигла. Я бачила, як старію швидше, ніж встигаю до цього звикнути. — Знаєш, хто мені сьогодні написав? — Костянтин дістав телефон і самовдоволено посміхнувся. — Світлана. Пам’ятаєш Світлану? Пам’ятала. Його «колегу», яка приходила до нас якось в гості і надто голосно сміялася з його недолугих жартів. — У Свєти, уявляєш, жодного зайвого грама. І вона, між іншим, цінує чоловіків, які працюють, а не виносять мозок. — Вітаю, — сказала я. — Купи їй квітів. Він на мить замовк, мабуть, зважував, чи варто витрачати сили. Потім хлюпнув мені в обличчя: — А ти… ти порожня всередині й нецікава зовні, Людмило. Зрозуміла? І пішов. Не грюкнувши дверима — тихо прикрив. Від цього стало ще холодніше

— Ти в дзеркало на себе давно дивилася? — в голосі пролунала зневага, як завжди. — Дивилася, — відповіла я,…

user2

Гроза наробила чимало лиха. Окрім розщепленої яблуні та тріснутого шибки, у селищі зникла на кілька днів електрика, позбавивши одразу всіх його мешканців усіх благ цивілізації. Головною проблемою для Олесі став забитий продуктами холодильник, який миттєво перетворився просто на шафу для зберігання. Вона спробувала згадати, як бабуся виходила з подібних ситуацій, і тільки тепер виявила, що у великому заміському будинку немає такої елементарної та вкрай необхідної речі, як льох. Дмитро свого часу не встиг його викопати, хоча вже заготовив цеглу та всі необхідні матеріали. Обміркувавши проблему, Олеся вирішила, що цей недогляд час виправляти. Після обговорення проблеми з місцевим населенням, двоє кремезних хлопців — брати-будівельники, зголосилися зробити льох у короткі терміни і за досить помірну ціну. Для облаштування льоху був обраний старий, але ще міцний сарай, і робота закипіла

Олеся сиділа на краєчку старого крісла у пропахлій затхлістю готельній кімнатці, її погляд був прикутий до тонких пальців, що вправно…

user2

Через тиждень Вадим знову заговорив. Цього разу – з почуттям ображеної гідності. «Добре, мамо. Якщо ти вирішила бути такою… незалежною. Тоді ми просимо тебе про інше. Перепиши цю квартиру, в якій ми зараз живемо, на мене. Я твій єдиний син. Це логічно». Світлана Петрівна дивилася на рідного сина, і їй було дуже неприємно. Він не просив, він вимагав того, що йому не належало. «Ні, Вадиме. Не перепишу», — її голос був твердий. «Живіть тут, скільки потрібно. Це твій дім. Але квартира поки-що залишається на мені». Вікторія не витримала. «Ти жадібна! Просто жадібна! Тобі дві квартири, а нам нічого? Ти хочеш, щоб ми усе життя жили в страху, що ти нас виженеш? Це нечесно! Ти стала дуже жадібною, Світлано Петрівно! Я навіть не думала, що гроші можуть тебе так змінити!» Вадим підтримав дружину, його очі були повні докору. «Це правда, мамо. Гроші тебе змінили. Ти стала дуже черствою. Я не думав, що ти така». Світлана Петрівна підвелася. Вона відчула, як її спина випрямилася, і її погляд став прямим і чистим. «Ні, синку. Гроші мене не змінили. Гроші просто дали мені вибір і право голосу»

Світлана Петрівна прокинулася рано. Незвично рано. Сьома година ранку, а сонце ледь пробивається крізь кухонне вікно. Вона відчула спрагу і…

user2

За день до того, як я отримала ключі від будинку, трапилося дещо, що змусило мене серйозно замислитись. Я повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай — скасували останню нараду — і виявила Олега у передпокої з двома великими валізами. «Куди ти зібрався?» — спитала я, здивовано дивлячись на багаж. Він здригнувся від несподіванки і швидко засунув валізи за шафу. «Аліно, ти сьогодні рано». «Нараду скасували, — відповіла я, не зводячи очей із валіз. — То куди ти їдеш?» «А, це…» — Він зам’явся. — «Мені потрібно з’їздити до мами на кілька днів. У неї проблеми з дахом, протікає після дощів. Хочу допомогти з ремонтом». «І тому потрібні дві величезні валізи?» — Я не могла стримати скептицизм у голосі. — «Ти ніколи не брав стільки речей, коли їздив до неї раніше». «Я не знаю, скільки часу займе ремонт, — знизав він плечима, уникаючи мого погляду. — Може, доведеться затриматися на тиждень чи два. Взяв більше одягу, щоб не прати щодня». Його пояснення звучало непереконливо, але я не наполягала. Щось підказувало мені, що правду він не скаже

Коли моя заповітна мрія здійснилася, і я придбала будинок для нас із чоловіком, Олегом, той у перший же день приголомшив…

user2

Ніна на свою голову погодилася взяти Антоніо з собою. Але в душі піднялася хвиля тривоги. Коли вони приїхали додому, до їхнього «палацу» у засніженому українському селі, італієць розгубився. Він думав, що побачить звичайний сільський будиночок, можливо, трохи стареньку хату. Може, невелике подвір’я. Він очікував побачити рівень життя, схожий на Нінин, простий і трудовий. А він побачив… розкішний особняк. Хата стояла величезна, чепурна, викладена дорогим облицюванням. Поруч, у гаражі, блищав дорогий чорний позашляховик Олега. Коли син приїхав, Антоніо аж підняв брови. — Це ваша машина? — здивовано промовив він. — Моя, — син відповів гордо, навіть не моргнувши оком, ніби сам заробив на неї, а не отримав у подарунок за мамині злидні. Світлана ж прийшла в дорогій норковій шубі, вбрана, як із модного глянцевого журналу. — Мам, дивись, які сережки подарував хлопець, — показувала вона, обертаючись навколо себе. — З золота, справжні, з діамантами! Антоніо дивився і кліпав очима. Він не бачив нічого подібного ні в Ніни, ні в її скромних, поношених речах. Ніна носила одяг, який їй віддавала синьйора Анна

Ніна поїхала на заробітки, коли її синові було всього шість років, а доньці — дев’ять. Це було не рішення, а…

user2

І ось настав день весілля. Марися, вперше за вісім років, приїхала в рідне село. Село, здавалося, завмерло. Та сама Марися — але зовсім інша. Спокійна, впевнена, гарно одягнена у витончену світлу сукню, яка підкреслювала її вже не кволу, а міцну поставу. Без страху, без тривоги, без тіні в очах. Вона зустрічалася з поглядами односельчан і родичів прямо, без звичної покори. На весільному бенкеті, коли настав час вітань і подарунків, Марися підійшла до сина і його нареченої. Вона не виголошувала довгих промов. Вона простягнула Андрійкові маленьку оксамитову коробочку, перев’язану стрічкою. У коробочці були ключі від двокімнатної квартири в тому самому райцентрі, де Андрійко закінчив училище. Квартири, яку Марися купила і повністю омеблювала за свої зароблені гроші. У залі запанувала глуха тиша. Горпина Іванівна дивилася на коробочку і на Марисю довго, мовчки. Вона, яка все життя знецінювала, тепер бачила перед собою фінансово незалежну і самодостатню жінку. Коли Ольга щось зашепотіла їй на вухо, свекруха важко, вперше по-справжньому, зітхнула

Марисю у родині ніколи не називали просто по імені, а тим більше з повагою чи ласкою. У її новому домі,…

user2

Мене звуть Ольга, — почала молода жінка, не чекаючи на офіційне запрошення зайти, що одразу ж здалося Тамарі Петрівні неприпустимим порушенням особистого простору. — Ми прийшли, щоб обговорити ваше подальше проживання у квартирі Олени Василівни Кравченко. Тамара Петрівна інстинктивно насупилася. — Вибачте, але про що тут можна обговорювати? Моя тітка… світла їй пам’ять… залишила цю квартиру мені. Ми про це домовилися багато років тому. Молода жінка лише холодно посміхнулася й кивнула напарниці. Та відкрила портфель та дістала документ, який простягнула Тамарі Петрівні. — Це останній заповіт вашої тітки. Він був переписаний лише за тиждень до її відходу. Квартира, згідно з цим документом, передається мені, як особі, яка надавала необхідний догляд та підтримку Олені Василівні протягом останніх місяців. — Який ще догляд? — Тамара Петрівна, здавалося, спалахнула від обурення, як суха гілка. — Це якась помилка! Я щодня була тут! Я доглядала її не останні місяці, а двадцять років! Я робила все, що могла! — Жодної помилки, — Ольга Сомова, незворушна, простягнула їй папір

— Тамаро Петрівно, я від нотаріуса! Відчиніть, будь ласка, чи ми будемо змушені викликати представників, щоб зафіксувати вашу відмову від…

user2

Той день, коли Оксана вирішила піти, починався як завжди. Вона прокинулася, приготувала сніданок, розбудила Максима, він, як завжди, був незадоволений і бурчав. Потім вони поснідали. Першим вийшов із квартири Максим: — Чекаю на тебе внизу, — пробурчав він. Оксана кивнула: — Я швидко, тільки візьму парасольку. Потім Оксана пройшла квартирою, ніби прощаючись з нею, з цим будинком-в’язницею, і вийшла, щоб більше ніколи не повертатися. Вона спустилася вниз, і Максим, несподівано для неї, підвіз її до її офісного центру. Вона не знала, чому, але саме в цей день він вирішив зробити це. Можливо, він відчував, що щось відбувається, але не міг збагнути що. Оксана помахала йому рукою і зайшла в будівлю. Ні, вона не пішла до свого відділу, а зайшла до кав’ярні, що знаходилася на першому поверсі, і замовила каву. На її подив, за кілька хвилин туди ж зайшла та сама жінка-психолог, Катерина Віталіївна. Оксана, допивши каву, сама не знаючи чому, підійшла до неї, зупинилася і тихо, але твердо сказала: — Дякую. Катерина Віталіївна підняла очі, впізнала її і посміхнулася: — Завжди будь ласка. Дозвольте собі жити своє життя

— Оксано, не роби дурниць! Ну що ти знову образилася? Що я таке сказав, ну поясни? — Максим стояв у…

user2

Порятунок прийшов із несподіваного боку. Тамара Ігорівна мала молодшу сестру, Зою, з якою вони були не в найкращих стосунках. Зоя Ігорівна була повною протилежністю своєї сестри: проста, трохи різка жінка, яка працювала медсестрою у районній поліклініці. Вона жила на околиці міста, у панельній дев’ятиповерхівці, і завжди трохи заздрила більш забезпеченому життю старшої сестри. Тамара, у свою чергу, спілкувалася з нею поблажливо, наче роблячи ласку. Лера знайшла привід — нібито передати від свекрухи якийсь пакет із ліками. Зоя Ігорівна зустріла її насторожено, але у квартиру впустила. У її маленькій, але затишній двушці пахло ліками та смаженою картоплею. — Що, Томочка знову себе королевою уявила, кур’єра надіслала? — незворушно пробурчала Зоя, ставлячи на стіл чайник. — Та ні, я сама зголосилася, — збрехала Лера. — Все одно на шляху було. Як ви поживаєте, Зоє Ігорівно? Вони розмовляли. Лера скаржилася на життя, на маленьку орендовану квартиру, на те, що ніяк не можуть накопичити на свою. І ніби ненароком упустила: — А тут ще Аркадій усі наші заощадження матері віддав. Каже, якісь старі сімейні борги. Ви не знаєте, що це за історія? Зоя Ігорівна завмерла з чашкою у руці. Її обличчя стало серйозним

Лера стояла посеред їхньої крихітної кухні, притиснувши до грудей тонку папку з документами на іпотеку. Її голос був тихим і…

user2