Вечір тридцять першого грудня у Києві завжди нагадував гігантський вулик, що світиться мільйонами вогнів.

Проте на Центральному залізничному вокзалі це світло здавалося Ганні Миколаївні штучним і холодним.

Вона стояла біля кас, притискаючи до себе стару сумку, від якої пахло ваніллю та домашнім затишком.

Навколо вирував натовп: чоловіки, які їхали з частин у відпустку додому з рюкзаками, молодь із ігристим у пакетах, сім’ї, що поспішали до рідних.

Телефон у кишені її старого пальта завібрував.

Ганна Миколаївна поспіхом дістала його, сподіваючись почути тепле запрошення.

— Алло, Софійко? Донечко, я вже на вокзалі, якраз збиралася викликати таксі до вас, — голос жінки тремтів від радості.

— Мамо, ти що, вже приїхала? — голос доньки звучав різко, перекриваючи шум музики на задньому плані. — Ми ж домовлялися, що я наберу! У нас тут форс-мажор, мамо. Розумієш, ремонт на кухні закінчували в останню мить, скрізь пил, фарбою тхне. Місця взагалі немає, ми самі на дивані в залі тулимося.

Ганна Миколаївна повільно опустила очі на свої натерті до блиску чоботи.

— Ремонт? — вона ледь помітно всміхнулася, відчуваючи, як у горлі з’являється гіркий комок. — Але ж я бачила твої сторіз в інстаграмі, Софійко. Там така гарна ялинка, стіл накритий. І Тарас такий задоволений, качку з духовки дістає.

У слухавці запала тиша, яку розрізав лише віддалений сміх гостей Софії.

— Мамо, ну навіщо ти слідкуєш за мною? — голос доньки став роздратованим. — Тарас взагалі не хотів, щоб ти приїжджала після того, як ти почала давати поради щодо виховання малого. Він сказав: або гості, або теща. Я вибрала спокій у сім’ї. Зрозумій мене!

— Софіє, я ж вам усі свої заощадження віддала. Ті триста тисяч гривень, що на квартиру збирала, щоб ви іпотеку закрили. Я ж думала, що ми родина.

— Ой, знову ти про ті гроші! — вигукнула донька. — Ми тобі їх повернемо, колись. А зараз їдь до Павла, у нього квартира в Броварах велика, він холостяк, йому не завадиш.

— Павло сказав, що до нього приїхала теща його колишньої дружини чи хтось там ще. Сказав, що місця немає навіть на розкладачці.

— Ну, тоді я не знаю! — кинула Софія. — У нас гості прийшли, треба відкривати. Позвони завтра, з Новим роком!

Короткі гудки врізалися в душу Ганни Миколаївни, як гострі уламки льоду.

Вона стояла посеред залу очікування, а навколо неї руйнувався світ, який вона будувала шістдесят років.

Ганна Миколаївна сіла на металеву лаву.

Вона була крижаною, але жінка цього не помічала.

У її сумці лежали подарунки для онуків: в’язані светрики з оленями, на які вона витратила три місяці безсонних ночей, і скляна баночка з фірмовим медовим печивом.

— Не чекали вас, так? — пролунав поруч хрипкуватий голос.

Ганна здригнулася.

Поруч сиділа маленька сухенька бабуся у вицвілій хустці.

Перед нею стояв величезний вузол, перев’язаний мотузкою.

— Та ні просто потяг затримується, — звично збрехала Ганна, витираючи сльозу кінчиком пальця.

— Не бреши мені, доню, — старенька сумно посміхнулася. — Я тут уже три години сиджу. Мене зять сьогодні на вокзал привіз. Сказав: «Мамо, вибачте, але ми квартиру здавати вирішили, їдьте в село до сестри». А сестра моя вже п’ять років як на цвинтарі спочиває. Він знає про це, але йому байдуже. Аби місце звільнив. Мене Степанівною звати. А тебе?

— Ганна.

— Ну от і познайомилися, Ганнусю. Будемо разом Новий рік зустрічати. У мене тут у вузлі пиріжки з маком є, ще теплі. Зять не хотів брати, каже — застаріло це. А ми з тобою з’їмо.

Ганна Миколаївна дивилася на Степанівну і бачила в ній своє майбутнє.

Це було страшно.

Як так сталося, що діти, яких вони колисали, яким віддавали останній шматок хліба, стали такими глухими до чужого болю?

Раптом до їхньої лави підійшла молода жінка.

На вигляд їй було років тридцять.

Вона виглядала виснаженою: обличчя бліде, очі заплакані.

У руках вона тримала маленьку дівчинку, закутану в рожеву ковдру.

— Вибачте, — прошепотіла вона. — Ви не знаєте, чи можна тут десь дитину погодувати? У кімнаті матері та дитини сказали, що місць немає, там усе забито.

— Сідай тут, мила, — Степанівна посунулася. — Як тебе звати? Звідки ти така зморена?

— Я Катя. Ми з Харкова приїхали. Точніше, я думала, що ми до чоловіка їдемо. Він тут, у Києві, роботу знайшов пів року тому. А сьогодні приїхали, він зустрів на пероні, забрав ключі від нашої квартири там, на сході, і сказав, що в нього інша сім’я. Дав гроші на квиток назад і пішов. А куди нам назад? Там від нашого будинку одна стіна лишилася.

Дівчинка на руках у Каті прокинулася і тихо заплакала.

Ганна Миколаївна відчула, як її власна біда тьмяніє перед цим жахом.

Вона відкрила свою сумку і дістала баночку з печивом.

— На, сонечко, візьми печиво. Мама Ганна пекла. Воно солодке, з медом.

Мала взяла печиво крихітними пальчиками і вдячно посміхнулася.

Ця посмішка стала для Ганни першим променем світла в цій чорній ночі.

До Нового року залишалося п’ятнадцять хвилин.

Зал очікування поступово порожнів — ті, хто мав куди йти, вже пішли.

Залишилися лише вони: три жінки різних поколінь, поєднані спільним горем і холодним залізничним вокзалом.

— Знаєте що, дівчата? — раптом рішуче сказала Степанівна. — Не дозволимо цим іродам зіпсувати нам свято! Ганно, діставай своє печиво. Катю, у тебе там що, вода є? У мене — термос із чаєм. Будемо стіл накривати!

Вони розстелили на металевій лаві чисту хустку Степанівни.

Виклали пиріжки з маком, печиво, Катя дістала яблуко.

Ганна Миколаївна пригадала, що в кишені сумки в неї завалялася шоколадка, яку вона купувала для онука Артемчика.

— Ось, це буде наш десерт! — промовила Ганна, намагаючись бадьоритися.

Навколо почали лунати голоси людей — десь на вулиці люди святкували.

У динаміках вокзалу механічний голос оголосив: «До Нового року залишилося п’ять хвилин».

— Ганно Миколаївно, — Катя подивилася на неї своїми величезними очима. — А чому ваші діти так вчинили? Ви ж така добра.

— Бо я зробила їх центром свого всесвіту, Катю. Я продала дім, віддала гроші, стала для них не матір’ю, а гаманцем. А коли гаманець спорожнів, його просто викинули за непотрібністю. Але знаєш, сидячи тут з вами, я зрозуміла одну річ.

— Яку? — запитала Степанівна, наливаючи чай у пластикові стаканчики.

— Що я більше не буду для них зручною. Я не поїду до Павла випрошувати місце на килимку. І не буду дзвонити Софії вранці з вибаченнями.

Раптом над вокзалом пролунав гучний бій годинника.

— Десять! Дев’ять! Вісім! — кричали десь у кафе за скляною стіною.

Три жінки взялися за руки.

Ганна відчула тепло сухої долоні Степанівни і тремтливу руку Каті.

— З Новим роком! — прошепотіли вони в унісон, коли годинник пробив дванадцяту.

Вони цокнулися пластиковими стаканчиками з чаєм.

У цей момент Ганна Миколаївна відчула дивну силу.

Це була сила людини, якій більше нічого втрачати, а отже — вона вільна.

Близько першої години ночі телефон Ганни знову ожив.

Це була Софія.

— Мамо! — голос доньки був дивним після ігристого і плаксивим. — Мамо, мені так соромно! Тарас посварився з гостями, всі пішли. Нам так сумно вдвох. Де ти? Андрій зараз заведе машину і забере тебе, приїжджай. Посидимо, доїмо салати.

Ганна Миколаївна подивилася на Степанівну, яка розповідала малій Катрусі казку про чарівного потяга.

Подивилася на Катю, яка вперше за вечір заснула, схиливши голову на плече Ганни.

— Ні, Софіє, — спокійно відповіла Ганна.

— Що — ні? — донька аж гикнула від несподіванки. — Мам, ти що, образилася? Ну вибач! Я ж кажу — ремонт, нерви. Приїжджай негайно!

— Не приїду. І завтра не приїду. І післязавтра. Завтра вранці я зайду до вас, заберу свою валізу, яку виставили в коридор, і поїду.

— Куди ти поїдеш? У тебе ж нікого немає! Ти без нас пропадеш!

— Знаєш, Софіє, — Ганна посміхнулася, дивлячись на вокзальне табло. — Я сьогодні знайшла людей, яким моє печиво смачніше за твою качку. Живіть, як знаєте. А гроші. Гроші залиш собі. Вважай, що я купила собі свободу від вашої невдячності.

Вона вимкнула телефон і витягла сім-картку.

— Степанівно, — звернулася вона до старої. — Ви казали, що у вас сестра в селі була? Будинок лишився?

— Лишився, доню. Старенький, мазанка, але теплий. Тільки я одна боялася туди їхати.

— То ми поїдемо разом! Я вмію топити піч, Катя молода — допоможе з городом. У нас є Катруся, будемо її разом ростити. Чим ми не сім’я?

Степанівна розплакалася, обіймаючи Ганну.

— Господи, Ганнусю. Невже так буває?

— Буває, Степанівно. В Україні завжди так було: коли рідні зраджують, чужі стають ріднішими за родину.

О шостій ранку через засніжені колії подали потяг на Черкащину.

Три жінки з дитиною повільно йшли по перону.

У Ганни Миколаївни в руках була та сама сумка, але тепер вона не здавалася важкою.

Назустріч їм біг захеканий чоловік у дорогому пальті — Андрій, чоловік Софії.

— Ганно Миколаївно! Стійте! Софія істерику влаштувала, каже — ви з глузду з’їхали! Сідайте в машину, ми вас заберемо!

Ганна зупинилася, поправила хустку і подивилася йому в очі.

— Андрію, передай дружині, що ремонт у вашій квартирі закінчився. Але ремонт у моєму серці тільки починається. І робитиму я його без вас. Прощавай.

Вона піднялася в тамбур вагона.

Потяг рушив, залишаючи позаду засніжений вокзал, невдячних дітей і минуле життя, де вона була лише додатком до чужого добробуту.

Попереду було старе село, холодний будинок і важка праця.

Але Ганна Миколаївна знала: у неї тепер є справжній дім.

Бо дім — це не стіни, куплені за триста тисяч, а люди, які тримають тебе за руку, коли весь світ відвернувся.

Чи вірний вибір зробила немолода мати у такий важкий в країні час?

Чи коли від невдячних дітей нічого чекати, то мама має право жити таким життям, як хоче вона сама?

Фото ілюстративне.