– Дивлюся я навколо і бачу, що люди батьків похилого віку до себе забирають! – міркує 75-річна Марина Василівна. – З сіл везуть, з далеких міст. А у нас все не як у людей! 15 років жили разом, в нашій трикімнатній квартирі, з сином і його родиною! Я їм дітей виростила. Тепер, можливо, мені самій допомога знадобиться скоро: очі вже не так гарно бачать, ноги не ходять. А вони зібралися їхати від мене в своє житло. Кидають матір!
Синові Марини Василівни, Сергію, вже за сорок. У матері і сина у власності на двох вельми пристойна трикімнатна квартира в хорошому районі міста. Сюди п’ятнадцять років тому Сергій привів молоду дружину Людмилу.
– Так, я сама їх навіть сюди покликала, щоб добре їм було! – згадує Марина Василівна. – Квартира, кажу, велика, живіть, місця багато, всім вистачить. А гроші, якщо у вас зайві є, відкладайте на своє житло, колись і власний дах над головою матимете. До того ж, коли грали весілля, то наречена вже чекала дитину. Кажу, не справа це хороша, з маленькою дитиною по чужих кутках тулитися. Потрібна поліклініка хороша, хороший садок, у нас все поруч.
У те, що молоді накопичать кошти на свою власну квартиру, ніхто з самого початку всерйоз не вірив. Яке вже там збирати! Уже й то добре, що було за що добре жити. Працював один Сергій, Людмила до трьох років сиділа в декреті, потім вийшла, але пропрацювала недовго – коли старшому синові виповнилося п’ять, з’явилися дівчатка-близнятка.
Ось тут-то допомога Марини Василівни виявилася дуже до речі. Вона і раніше ніколи не відмовляла Людмилі, а після народження дівчаток взагалі перестала належати собі. Та й як інакше? Близнюки в сім’ї – це важко.
– І старший ще невеликий, всього лише п’ять років! – згадує жінка. – А тут дівчата новонароджені. Ми спочатку з Людою за голову хапалися, хоч і удвох. Так що там удвох! Було б ще дві вільних людини, всім би справа знайшлася б, ніхто б не відпочивав. Спробуй їх всіх на вулицю витягнути, наприклад! Та ще якщо не влітку – ціла справа, стільки одягу на них одіти одночасно потрібно.
– Років до трьох взагалі ні про яке особисте життя не йшлося, всю себе присвячувала дітям та онукам! Потім стало трохи легше, але теж не набагато. Ні, одна, звичайно, Людочка б не впоралася.
З другого декрету Людмила вийшла тільки пару років тому – коли дочки перейшли до другого класу.
– Та коли б не я, то і зараз ще б не вийшла! До цих пір забираю всіх зі школи, годую обідом, стежу за уроками. Ну, тепер-то вже набагато менше, ніж на самому початку, звичайно. Внучки в четвертому класі як-ніяк.
Грошей син з дружиною так і не накопичили, хіба що на пару метрів житла де-небудь в однокімнатній новобудові, і про те, щоб переїхати від матері і жити своєю сім’єю, давно вже ніхто мову не заводив. Хоча Марина Василівна іноді бурчала, що от не дають їй, мовляв, спокійної старості, сидять на голові всім кагалом. Але бурчала беззлобно і, як вона впевнена, всі і сприймали ці слова як жарт. Ніхто не ображався, уваги не звертав на неї, оскільки варіантів не було.
А недавно трапилося диво – Людмила несподівано отримала спадок, якого зовсім не очікувала і про який не думала. Та не просто спадок – королівський подарунок від життя: трикімнатну квартиру в центрі міста. Накопичені гроші вони з чоловіком тут же вклали в косметичний ремонт, щось відмили, щось пофарбували, побілили стелі, поклеїли шпалери, купили холодильник з пральною машиною і пакують речі: переїжджають в своє житло! Нарешті, після п’ятнадцяти років життя зі свекрухою.
І тільки літня жінка зовсім не радіє цьому, ходить похмуріше хмари, а недавно заявила синові і дружині відкрито: “Ви – зрадники! Кидаєте стару матір!”
– Коли вам була потрібна допомога, я допомогла, чим могла! – мало не плакала жінка в розмові з сином і невісткою. – приютила на п’ятнадцять років, підставила своє плече, з дітьми допомагала. А тепер, значить, діти виросли – і я нікому не потрібна? Коли мені допомога знадобиться, і не буде нікого поруч? Нікому стакан води подати буде?
– Мамо, ну яка тобі ось прямо зараз допомога потрібна? – втомлено в двадцять п’ятий раз пояснює син. – Ти цілком здорова, на своїх ногах, ходиш по магазинах. Який стакан води тобі треба подати? У тебе ще років двадцять активного життя попереду!
– Так-так, звичайно, двадцять! – з образою перебиває сина Марина Василівна. – Скажи ще – п’ятдесят. Якщо я не лежу, а бігаю за вашими дітьми, це не означає, що у мене все добре!
– Мамо, ну ось і добре, не треба більше ні за ким бігати! Займайся собою, поїдь в санаторій кудись. У тебе своя квартира, заважати ніхто не буде. Та й ми не на край світу їдемо. Будеш приїжджати до нас в гості, а ми до тебе. Жити будеш в тиші, в порядку, а якщо щось потрібно – телефонуй, ми завжди допоможемо.
Але мати ображається на дітей, якщо чесно, вона до останнього сподівалася жити з дітьми. Жінка вважає, що тепер не потрібна своїм дітям, бо онуки підросли, тепер їм без неї жити краще.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – freeimages.
