fbpx
Життєві історії
– А коли ж ми додому повернемося?! – вигукнула я тоді в розпачі, коли дізналася, що ми знову залишаємося на два роки. Чоловікові запропонували роботу за кордоном за контрактом, і ми погодилися – на два роки. Ось уже десятий рік ми з чоловіком живемо в США, і другого сина я мала тут, але сеpце моє назавжди залишилося вдома

Життя на чужині.

Бордові двері в під’їзд, на лавочках біля під’їзду сидять бабусі. І ось з дверей виходить дівчинка у сукні з вишитими метеликами (такі сукні в моєму дитинстві називалися китайськими). Джерело

В руках у неї стара дверна ручка – схожа на мікрофон, і вона оголошує в цей мікрофон:

– Пісня бременських музикантів.

І починає виводити писклявим голоском «Нічого на світі краще немає, ніж бродити друзям по білому світу»

А потім бабуся кричить з балкона:

– До-до-о-му! Обіііідати!

Я вибігала на п’ятий поверх, двері в квартиру, запах млинців і супу. Бабуся в фартусі:

– Настюша, руки мити. Чорні які! Ти що, вугілля збирала?

– У нас концерт був. З піску ми місто для ляльок будували … Катя принесла порожню коробку …

У мене стільки новин, і я поспішаю, а з вулиці вже кричать:

– На-а-а-асть, а ти коли вийдеш? А, На-а-асть ?!

– А ну, руки як слід вимий! Я кому сказала? – cварить бабуся.

Але голос бабусі швидко затихає, і в свідомість вторгається незрозуміла мелодія … але така знайома. І ось я вже розрізняю слова і відкриваю очі. Будильник. Я озираюся на всі боки, ось наша з чоловіком кімната.

І ніякої бабусі і млинців. І дівчинки Насті в китайській сукеночці. Бабуся спочиває далеко-далеко, за океаном, і літаємо ми туди з двома пересадками, як правило, і не так часто, як хотілося б, – раз на рік.

Тут колеги по роботі називають мене Анестейша, і у моїх дітей в українській мові з’явився акцент, від якого так складно позбутися.

За вікнами поблискують дахи гаражів і рекламна вивіска. Я йду вмиватися, закриваюся у ванній і тихенько плачу. Зі мною таке тут трапляється досить часто. Ось уже десятий рік ми з чоловіком живемо в США, і другого сина я народила тут, але сеpце моє назавжди залишилося там. Вдома. За бордовими старими дверима.

Я відношуся до тих нещасних емігрантів, які емігрували не з власної волі, і ніколи не асимілюються, і ніколи не звикнуть до нового оточення. Я люблю Америку як турист, як і будь-яку іншу країну. «Нічого на світі кращого немає, ніж бродити друзям по білому світу».

Побродити, подивитися, а потім повернутися додому. Мій будинок там, за океаном, і по ньому я сумую і плекаю надію, що ми зможемо повернутися.

Чоловікові запропонували роботу за контрактом, і ми погодилися – на два роки. Для чоловіка це було важливо, я бачила, як він про це мріяв, докладав усіх зусиль. І ми поїхали. Пожити два роки в чужій країні – це цікава пригода.

Потім контракт продовжили, потім змінилися плани, чоловікові запропонували іншу посаду, підвищення, і він був щасливий. Нам дійсно пощастило, я б навіть сказала – дуже пощастило.

Тільки коли дуже хочеш повернутися додому, везіння сприймається по-іншому. Хоче дитина до мами, а їй пропонують гарні іграшки, весь магазин: «Та зачекай ти, зарядив – до мами, до мами – тобі весь” Дитячий світ “пропонують, саме тобі, ти не розумієш, чи що, як тобі пощастило?»

– А коли ж ми додому повернемося ?! – вигукнула я тоді в розпачі, коли дізналася, що ми знову залишаємося на два роки.

– Подивимося, як складеться. Це буде великою дурістю – упустити таку прекрасну можливість. Повернутися ніколи не пізно.

Ми повертаємося щоліта, з дітьми на місяць-два.

– Мамо, куди ми йдемо?

– До мене в гості. До мене додому.

У будинку мого дитинства тепер живуть зовсім інші люди, і я навіть не можу потрапити в під’їзд, тому що тепер там код і домофон. Бабусі не стало, батьки переїхали в іншу квартиру, а цю продали.

Моя батьківщина там, де почалася моя історія. Я думаю про дітей – якими вони виростуть в чужій для мене країні.

– На добраніч, – кажу я, заходячи в дитячу. – Солодких снів.

– Good night! – кричить молодший, і це його постійна проблема – він машинально відповідає тією мовою, якою йому зручніше. Все оточення – школа, гуртки – англомовні. Ми ходимо в українську церкву і спілкуємося тільки українською вдома, але, мабуть, цього вже недостатньо.

– Я побажала на добраніч, – підкреслюю я. – А не гуд найт.

– Ой, мам, я забув.

Цілу перед сном дітей, трошки розмовляємо. Молодший зізнається, що це він «зруйнував сьогодні пиріг». Я розгублений. Виявляється, він хотів відрізати шматочок від пирога самостійно, і пісочна випічка розвалилася. Тут же по гарячих слідах даю урок української – чому не можна сказати, що пиріг зіпсовано.

Мені шкoда, що мої діти ростуть в чужій для мене (та й для них!) Країні, і я панічно боюся одного – що їх почуття дому буде пов’язано з цим містом. Я живу надією, що ми з чоловіком повернемося до рідного міста, діти підуть в українську школу і приймуть свою країну як свій дім.

Я мрію, що я зможу провести їх усіма своїм заповітними місцями: а це моя школа, а це – університет, де я навчалася, ось тут парк – ми з вашим татом тут любили гуляти …

А ще я часто днювала і ночувала у однокурсників в гуртожитку. Як же там було весело! Я заздрила всім, хто жив в гуртожитку. Ми цілими ночами сиділи і розмовляли, співали під гітару, готувалися до сесії і що-небудь святкували – коли кожен щось приносив …

І як ми з подружкою вирішили здивувати всіх смачним тортом з вареним згущеним молоком, вона пекла коржі, а я варила згущене молоко в банку, і в гості прийшов ваш тато, і я забула про все на світі – тобто про згущене молоко.

Я не люблю все місцеві традиції і звичаї і не люблю, коли мої діти переймають ці звичаї. Ми просто інші, і це нормально – не краще і не гірше, ми просто діти своєї країни, культури та ментальності.

Одного разу я дуже здивувалася конкурсу на одному шкільному святі – коли кремові торти потрібно було кuдати в обличчя вчителям. Було весело, і всі сміялися – і ті, хто кuдав, і ті, в кого кuдали. Але ви змогли б кинути торт в обличчя улюбленій вчительці, нехай навіть жартома?

Американці – веселий народ, і тут я зустріла багато чудових людей, але вони … інші. І я інша. І мій будинок там, за океаном. З цією думкою я встаю і засинаю кожен день, повторюю, як молитву: «Ми повернемося додому». Я йду спати.

Зруйновані пироги залишаються у вчорашньому дні. І вночі мені знову присниться мій старий будинок з бордовими дверима, і дівчинка знову буде старанно співати. Одного разу ми повернемося додому, обов’язково.

Автор Анастасія Зайцева.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook