За вікном панорамного ресторану вечірній Київ розсипався мільйонами вогнів, що нагадували розсипане намисто.

Вікторія повільно помішувала свою каву, спостерігаючи за тим, як сонячне світло згасає на бездоганному манікюрі її подруги Наталії.

Атмосфера була б ідилічною, якби не та крижана зверхність, з якою Наталія щойно згадала їхню спільну знайому Ганну.

— Знаєш, Наталко, — тихо почала Вікторія, відставляючи горнятко, — слухаю я тебе і не впізнаю. Твій тон – він занадто різкий. Ти говориш про Ганну так, ніби вона — якась не така, як ми, а ти стоїш на недосяжній вершині. Хіба можна вважати себе настільки кращою за іншу людину?

Наталія навіть не здригнулася.

Вона впевнено поправила пасмо свого ідеально вкладеного волосся і подивилася подрузі прямо в очі.

— А чому я маю прикидатися, Віко? Давай дивитися правді в обличчя. Ми з нею однолітки, нам обом по тридцять п’ять. Але поглянь на результат. Ганна виглядає як жінка, яка прожила важке століття: сивина, яку вона навіть не намагається зафарбувати, зношене взуття, обличчя, пооране зморшками втоми. Вона перетворилася на тінь самої себе. У неї вічні фінансові діри, постійні скарги на керівництво, яке нібито обдирає. І головне — з нею неможливо спілкуватися. Вона не знає, що відбувається у світі, вона не прочитала жодної книжки за останні роки. Весь її всесвіт обмежений знижками у найближчому супермаркеті. Тож скажи мені: ми справді рівні?

Вікторія зітхнула.

Вона знала, що логіка Наталії залізна, але в ній не було місця для милосердя.

— Люди не вимірюються лише зовнішнім виглядом чи банківським рахунком, — заперечила Вікторія. — Ганні просто не пощастило. Так, ти — молодець. Ти інвестуєш у свою освіту, подорожуєш, відвідуєш виставки, тримаєш свій фізичний стан в тонусі. Але в тебе є цей ресурс! Ти не знаєш, що таке ростити двох дітей на самоті, коли колишній чоловік роками «забуває» про аліменти, а кожна гривня має бути поділена між хлібом і ліками. Вона просто намагається вижити, Наталко. Це не вибір, це обставини.

Наталія злегка посміхнулася — тією самою посмішкою, яка зазвичай з’являлася в неї перед підписанням важливого контракту.

— Обставини — це виправдання для тих, хто боїться відповідальності, — відрізала вона. — Ти думаєш, мені гроші впали з неба? Чи, може, я виграла їх у лотерею? Ми починали в абсолютно однакових стартових умовах. Дві дівчинки з простих родин, без зв’язків і спадків. Тільки поки Ганна в молодості гуляла на вечірках і шукала «кохання всього життя», я гризла підручники. Я відмовляла собі в розвагах, працювала на двох роботах, щоб оплатити курси. Я будувала свій фундамент камінь за каменем.

Вона зробила ковток води і продовжила:

— Я теж жінка. Я теж мріяла про родину, про дитячий сміх у домі. Але я не дозволила емоціям взяти гору над розумом. Я бачила, що навколо багато ненадійних чоловіків, і вирішила: або я знайду хорошого чоловіка, або буду забезпечувати себе сама. Я не стала народжувати «для себе», щоб потім звинувачувати весь світ у своїх злиднях і працювати прибиральницею вечорами. Кожна моя відпустка, кожен похід у театр — це результат моєї дисципліни. Ганна ж просто пливла за течією. Тому ні, ми не рівні. Я створила себе сама, а вона дозволила собі занепасти.

Вікторія дивилася на подругу і бачила перед собою ідеально налаштований механізм.

Вона знала, що Ганна зараз дійсно підробляє миттям підлоги, щоб оплатити доньці заняття з танців.

Ганна не мала часу на театри не тому, що не хотіла, а тому, що її час був конвертований у догляд за дітьми.

— Ти кажеш, що вона нічим не цікавиться, — тихо мовила Вікторія. — Але чи знаєш ти, що вона пам’ятає напам’ять усі казки, які читає дітям перед сном? Чи знаєш ти, скільки в ній тепла, попри все те пекло, через яке вона проходить?

Наталія лише знизала плечима.

Для неї тепло без фінансового фундаменту було лише ілюзією, яка не має цінності в реальному світі.

— Тепло не оплатить рахунки за комуналку, — констатувала вона. — Я працюю над собою щодня, щоб ніколи не опинитися на її місці. Я купую нерухомість, відкладаю капітал, розвиваю себе. Це і є сучасне життя. А Ганна – вона залишилася в минулому столітті. Я не вважаю себе злою, Вікторіє. Я просто вважаю себе більш розвиненою. Ми з нею різні. Одна еволюціонувала, а інша — ні.

У ресторані заграла тиха скрипка, але Вікторії здалося, що цей звук ріже слух.

Вона зрозуміла, що подальша суперечка позбавлена сенсу.

Між цими двома жінками пролягала не просто соціальна дистанція, а справжня ментальна прірва.

Для Наталії успіх був релігією, а будь-яка невдача — гріхом, який не заслуговує на прощення.

Вона бачила світ як велику таблицю Excel, де всі дані мають збігатися.

Для Ганни ж світ був полем битви, де кожен прожитий день уже був маленькою перемогою, навіть якщо ввечері недобре себе почувала від втоми.

Вікторія більше не намагалася захищати Ганну. Вона згадала стару мудрість про те, що ситий ніколи не відчує того болю, який відчуває голодний, бо вони живуть у різних реальностях.

— Можливо, ти права у своїх розрахунках, Наталко, — нарешті промовила Вікторія, одягаючи пальто. — Ти дійсно досягла неймовірних висот. Твоя квартира, твоя кар’єра, твій вигляд — це справді твоя заслуга. Але знаєш, чого я тобі бажаю?

Наталія з цікавістю підняла очі.

— Чого ж?

— Щоб у твоєму житті ніколи не настав момент, коли твоя ідеальна система дасть збій. Бо якщо ти колись випадково спіткнешся, тобі знадобиться саме таке «нелогічне» тепло, яке є у Ганни, а не цифри на рахунку. Але навряд чи ти це зараз зрозумієш.

Вони вийшли з ресторану.

Наталія сіла у своє розкішне авто, що пахло новою шкірою та дорогим парфумом.

Вікторія ж вирішила пройтися пішки.

Вона йшла повз яскраві вітрини і думала про Ганну.

Вона знала, що завтра Ганна знову прокинеться о шостій ранку, заплете коси донькам і піде на свою нелегку роботу.

В її очах не буде блиску діамантів, але в них буде щось таке, чого Наталія, при всій своїй логіці, так і не змогла купити.

Це був світ, де успіх вимірювався не лише тим, наскільки високо ти піднявся, а й тим, скільки людяності ти зберіг, коли навколо панував холодний розрахунок.

Вікторія знала: у цій історії немає переможців.

Є лише дві паралельні прямі, які ніколи не перетнуться, бо одна з них зроблена зі сталі, а інша — з жива, хоча життя у неї зовсім нелегке.

Фото ілюстративне.