Петро сидів на роботі і так ніжно по-доброму, зовсім по-дитячому, дивився на Оксану.
Вже 5 років він кохає цю жінку. Здавалося б, на перший погляд, зовсім чужу йому людину, але для нього вона просто ідеальна в усьому.
Оксана живе одна, чоловіка її давно не стало, виховує вже дорослого сина. Сам Петро з нею спілкується давно, вони споріднені люди, зі спільними інтересами.
Дуже часто на обіді разом сиділи в їдальні, після роботи пили каву, а потім бігли по домівках, а Петро щодня, коли засинав, думав лише про її ясні, як небо очі.
Про Петрові почуття Оксана дізналася майже відразу, але розуміла, що в нього сім’я: дружина і дві доньки. Тому вони трималися холодно, але не могли не спілкуватися, адже вони вже стали, як рідні.
З боку, можливо, це виглядало смішно, адже така дружба між людьми, яким вже за 50 дивна і не зрозуміла. Але вони думали, що їх почуттів ніхто не помічає.
Ось вийшла заміж і друга, молодша донька Петра, тепер в його дітей вже свої сім’ї, у дружини зовсім інші інтереси, вони ніколи особливо не цікавилася інтересами чоловіка.
Коли Петро повертається додому, його завжди чекає тепла вечеря, чиста квартира, але холодна дружина, яка теж, ніби, живе своїм життям. Але Петро не винує її, все розуміє, спливли роки, минули почуття, живуть разом заради сім’ї, напевно.
Син самої Оксани навчається в столиці, орендує там житло, вже роботу шукає, хороша він дитина. І, здавалося б, тепер можна знайти своє щастя і в такі немолоді роки, але вони не можуть переступити цю межу, адже бояться, що будуть про них говорити рідні, друзі, колеги на роботі.
Ні Петро, ні Оксана не можуть зробити перший крок на зустріч. Вважають за потрібне залишити все так, як є. Але хіба це щастя, коли ти лише декілька годин на день бачиш людину, з якою хочеться прожити разом все життя?
Чи варто зважати на те, що скажуть люди, чи просто змінити різко все і спробувати інше життя де можуть бути усі щасливі. Чи варто у такому віці розлучатися, не дивлячись на дітей і рідних, чи вже жити так, як є, бо скоро старість?
Фото ілюстративне.